Алла Микитівна живе у селищі поруч з Херсоном. Від початку війни, поки могла, писала щоденник. Для себе прийняла рішення залишитися на Херсонщині. Своєю історією жінка поділилась з Суспільним.
Мій щоденник обірвався на 55-му дні війни. Нічого не сталося. Просто у мене вдома закінчилися ручки, щоб писати. Я цим заспокоювала себе, коли не було зв’язку, коли не було світла. Писала зі свічкою.
Перші тижні було важко. Панічні атаки. Я не виходила навіть за подвір’я. Брала під ковдру своїх чотирилапих дітей. Вони трусилися, коли чули вибухи. Вони все розуміють насправді. Зараз я розумію, що вони не дали мені з’їхати з глузду.Зараз нас уже вісім: я, три кота і чотири собаки. Булька, Багіра, Вареник, Сірко – мої. Всіх інших мені так би мовити залишили сусіди, які виїхали.
Ці сирітки тепер живуть у мене. Донька, коли з’явився зв’язок почала планувати, як мене вивезти в Одесу. Але я розумію, що я нікуди не зможу поїхати, бо як їх тут лишити? Коли сильно страшно гуркоче, вони всі приходять. Якщо раптом не пощастить, підемо на веселку усі разом і будемо там жити.
Прогодувати своїх підопічних складно. Тому доводиться вигадувати різні способи, щоб дістати для них їжу.
Багіра до війни була досить вишукана леді, їла тільки свій корм. Потім вже було не до вибриків. Їли, що дають. Допомагала дівчинка з зоомагазину з кормом. Навіть додому привозила. Потім вона виїхала.
Заради тварин я змусила себе подолати страхи.Було так. Там сусіда забрали, там хтось казав у двір залізли. У того – машину. Це справді страшно. І ти сидиш у своїй хатинці (добре, що ціла) і як в дитинстві кажеш собі – я в хатці, мене немає. І мрієш бути непомітною.
А потім я взяла себе в руки. Бо в мене діти, треба годувати. Пішла на рибалку.
Ніколи цього не робила. Але від чоловіка лишилося. На мене дід (він теж рибалив) дивився як на якусь чудну. Але показав, як причепити гачок, поплавок. А потім в мене заплуталася ліска у гілках, потім я сама заплуталася, і Булька зі мною ходила, вона теж заплуталася. То дід нас врятував. Коли хмарно, тоді буває кльов. Але коли гримить, то ми боїмося і тікаємо додому. І я, і собака. Бо ніколи не знаєш, що то насправді гримить – чи грім, чи не грім.
У мене тепер рибу їдять навіть собаки. Я іноді ще перемелюю її на фарш. І кажу їм, ви тепер нормально влаштувалися. І раціон у вас, як для окупованих собак та котів, панський.
Звикнути до окупації – не можливо, і виїхати теж не можу, тому чекаю, коли наші хлопці звільнять Херсонщину.