Зруйновані хати, відсутність електро- та водопостачання, розкрадене майно — такі реалії сіл, що були в російській окупації або лежали на лінії фронту на Херсонщині. А проте — мешканці цих сіл уже повертаються додому та відбудовують понівечене. “Рубрика” побачила все на власні очі — як постраждалі села повертаються до життя, читайте далі.
Рівно рік тому, у березні 2022-го, після захоплення майже всієї території Херсонської області, російська армія рушила на Миколаївщину, щоб далі прорватися до Одеси. Однак окупанти змушені були відступити після жорсткого спротиву підрозділів ЗСУ та загонів тероборони.
На довгі місяці адміністративна межа Херсонщини й Миколаївської області стала лінією фронту. Десятки сіл стали “сірою зоною”, куди періодично заходили то окупаційні війська, то українські сили.
У результаті, з перших днів повномасштабного вторгнення росії люди потерпали від постійних обстрілів, жили в погребах або вимушені були тікати, покинувши все.
Після звільнення правобережжя Херсонської області світ побачив трагічні наслідки російської агресії для мешканців цих населених пунктів. Деякі з них мають понад 95% пошкоджень усіх будинків та об’єктів інфраструктури. Тут досі немає електрики та води, не працюють магазини й аптеки, подвір’я всипані залишками боєприпасів, домівки людей продірявлені сотнями уламків або геть розтрощені.
Та попри це, місцеві мешканці повертаються додому. Вони хочуть відновити свої будинки, кооперуються з волонтерами та односельцями, шукають підтримки міжнародних організацій, аби придбати будівельні матеріали. Кореспонденти “Рубрики” побували у кількох селах Херсонщини, які потихеньку оговтуються від війни, яка все ще залишається поряд і часто нагадує про себе.
“У нас був непоганий приліт. І не один, а цілих три”
Дорога на Миколаїв гуде дрібними вибоїнами від гусениць — це характерна ознака прифронтових територій, де минулого року проходили сотні одиниць важкої броньованої техніки. Обабіч траси — залишки російських блокпостів, усипані сміттям і ящиками від боєприпасів.
На автобусі з написом “Скадовськ” нас зустрічає Олександр Демиденко — волонтер, представник команди “Молодих Ініціативних”. Це громадська організація зі Скадовська, що на Херсонщині, яка допомагає мешканцям зруйнованих сіл відновити свої помешкання. Поки сам Скадовськ окупований росіянами, волонтери піклуються про звільнені громади — наразі вони сконцентрувалися на Чорнобаївській та Станіславській громадах.
“Ми проїхали найбільш зруйнованими селами, визначили пріоритети. Першочергово — це дахи. Тому прописали в проєкті для донорської міжнародної організації саме ремонт покрівель, — говорить Олександр. — Надаємо людям OSB-плити, газобетон, цвяхи, шифер, профнастил, тенти, монтажну піну і поступово організовували роботу на об’єктах. Спочатку допомагали родинам наших військових, встигли перекрити дванадцять дахів, а також відновлювали стіни в деяких будинках”.
Благодатне — невеличке село на кілька вулиць, розташоване на самій межі Херсонщини та Миколаївщини, які тут розділяє залізниця. Тут ми знайомимося з Миколою Баланом — одним із тих, кому допомагають волонтери.
“Як бачите, у нас був непоганий приліт. І не один, а цілих три. Даху немає, стелі немає, — зустрічає і проводить екскурсію своїм подвір’ям Микола Балан. — Робимо те, що в наших силах… Капелан Микола Вікторович допоміг металопрофілем та цвяхами для даху, а решту ми купуємо за свої гроші. Я хочу відбудувати цей будинок, щоб ми повернулися із сім’єю сюди жити”.
Чоловік показує своє помешкання зсередини, розповідає, що вже встиг зробити й що планує, як виглядав його будинок раніше і яким він хоче його зробити зараз. На підвіконні дитячої кімнати вціліла ікона, на підлозі розкидані іграшки його доньки. Микола запалює чергову цигарку. Помітно, що йому важлива наша увага. Не для публікації коментарів, а просто тому, що є люди, яким він небайдужий, які самі його знайшли та допомагають.
“Будемо виживати”
На подвір’ї з’являється Микола Крисенко — мешканець сусідньої вулиці. Його не було вдома майже весь період окупації Благодатного. Після двох тижнів у підвалі в березні минулого року він із дружиною виїхав до Херсона, а звідти, через Запорізьку область, вибрався з окупації.
Чоловік повернувся нещодавно. В рідному селі його чекала побита уламками хата, розграбоване подвір’я та літера “Z” на воротах.
Микола Крисенко каже, що тут мародерили й окупанти, і місцеві. Від цього йому боляче, до сліз: обікрали свої. Чоловік показує написаний від руки перелік майна, якого не дорахувався після повернення. Шкодує за інструментами, які зараз би допомогли йому наводити тут лад.
Дах його будинку пошкоджений. Від дощів і снігу протекла стеля, яка зрештою обвалилася.
“Що буду робити? Шукати шифер, плівку. Щось у сільраді, щось люди допоможуть. Далі — вигрібати все це сміття. Щось залишиться в господарстві, а щось треба спалити. Будемо виживати, будемо старатися… Вони тут уже свої знаки понамальовували, думали, залишаться тут назавжди. Але так не буде. Буде Україна”, — втирає сльози Микола Крисенко, перепрошуючи за свої емоції.
“Добре слово — і кішці приємно”
У Посад-Покровському, що за кілька кілометрів від Благодатного, ситуація значно складніша. Колись гарне заможне село стоїть у руїнах. Розгромлена авіаударом школа, пошкоджена будівля сільради, сотні приватних помешкань також зруйновані. До війни тут проживали близько 2 500 людей.
Тут не було окупації, через село проходили колони російської техніки, які не дійшли до Миколаєва. Проте наступні місяці війни, аж до звільнення правобережжя Херсонщини, Посад-Покровське перебувало на лінії вогню.
Ми повертаємо на одну з центральних вулиць. Характерні покрівлі синього кольору свідчать про те, що тут уже побували господарі й накрили свої помешкання.
У центрі села, де люди зібралися за гуманітарною допомогою, ми зустрілися з Сергієм Кулаковським, який виконує обов’язки старости. За його словами, з майже тисячі дворів у Посад-Покровському не залишилося жодного вцілілого. А кілька сотень будинків узагалі не підлягають відновленню після пожеж і обвалів. Були в селі й жертви серед місцевих. Під час бойових дій тут загинуло шестеро людей.
Проте сьогодні, каже Кулаковський, люди поступово повертаються, щоб почати відбудову. Селу активно допомагають міжнародні організації (Червоний Хрест), кілька волонтерських груп. І самі мешканці Посад-Покровського гуртуються довкола ідеї відновлення. Навіть якщо будинок непридатний до життя, то люди живуть у сусідів, спочатку допомагають їм.
Капелан Микола Литвиненко співпрацює з ГО “Молоді Ініціативні” у проєкті з відновлення зруйнованих помешкань, займається Чорнобаївською громадою, в якій найбільше постраждало те саме Посад-Покровське.
“Як сказала мені одна жінка: добре слово — і кішці приємно. Це до того, що треба розмовляти з людьми, слухати їх, дивитися, що реально потрібно. Для багатьох – це моральна підтримка і, звісно, будівельні матеріали. Поки ми допомогли небагатьом, адже руйнування дуже великі. Люди починають повертатися й бачать, що окрім пошкоджень від війни уже чимало проблем наробила й погода. У багатьох стається розлад психіки після побаченого”.
Замість байдарок — мінне поле
Ще одна болюча точка на мапі Херсонщини — село Олександрівка, що на березі Дніпро-Бузького лиману. Весною та влітку минулого року тут тривали запеклі бої, адже через село пролягає ще одна дорога до Миколаєва, якою намагалися пройти окупанти. Зрештою, українські військові не дали росіянам просунутися далі, хоча й самі зазнали втрат.
Колись мальовниче й велике село сьогодні жахає своїми ранами. Замість байдарок на лимані — “їжаки” й напис “Міни”, які загороджують вхід на узбережжя. Ті самі поодинокі сині дахи, понівечені електроопори, похилені вежі операторів мобільного зв’язку.
В Олександрівському старостаті обладнали свій Пункт незламності. Тут і самоврядування, і волонтери, і комунальні служби, і навіть діти приходять навчатися онлайн — працює Starlink. Так, попри тотальні руйнування, до Олександрівки також повертаються сім’ї, навіть із дітьми.
“Станом на 6 березня в село повернулися 139 родин, це 237 осіб. Але кожен стикається з проблемою ремонту. Навіть якщо пошкодження були незначні, то капітальний ремонт даху потрібен фактично всім. Ситуація трохи стабілізується в плані обстрілів, але ми залишаємось без води й без світла, до газу підключені лише 35 будинків. У нас є промисловий генератор для запуску водопостачання, але мережі сильно ушкоджені, виявляємо багато поривів”, — розповідає про ситуацію в селі староста Наталя Каменецька.
Вона підтверджує, що близько 95% будинків мають середні або значні ушкодження. Якщо говорити про соціальну сферу, то повністю зруйнована школа, будинок культури, бібліотека. ФАП і дитячий садочок теж сильно постраждали.
У центрі громади — Станіславі — працює архітекторка, яка приймає заяви від людей і видає акти на пошкодження. Також працюють техніки, які вже обстежили понад трьохсот будинків на пошкодження, і потім нададуть висновки, додає пані Наталя. Проте коли люди зможуть очікувати на компенсацію — невідомо.
“У відновленні нам допомагають громадські організації, благодійні фонди. Це «Щедрик», «Пролісок», «Молоді Ініціативні», «10 квітня», між собою організовуються і допомагають капелани. Ще у нас була група вірян із Рівненщини, які допомогли капітально відремонтувати дахи у п’яти будинках. Ми їм надзвичайно вдячні”, — каже пані Наталя.
Поблизу Олександрівського старостату чуємо стукіт молотків і гомін. Ідемо на звук. На одній із щойно накритих синьою плівкою хат бачимо хлопців, які завершують роботу. Микола (цього дня нам щастить на це ім’я) — волонтер з Миколаєва, розповідає, що вони приїхали сюди, бо знають, що село сильно постраждало.
“До нас звертаються люди, просять допомогти. Одразу все відновити неможливо, але потихеньку, будинок за будинком, гуртом, як то кажуть, здолаємо, — каже хлопець, складаючи драбину та інструменти — Трішки страшно, бо тут ще іноді обстріли бувають. А так працювати неважко, бо знаємо, що робимо хорошу справу”.
Фото: Іван Антипенко, Микола Тимченко
