Російські загарбники обстріляли людей, які прийшли за “гуманітаркою” у селі Давидів Брід на Херсонщині. Про це повідомляє агенція “Bihus.Info”.
Обстріл стався ще 28 червня. Однією з жертв обстрілу стала місцева жителька Тетяна Мінлібаєва. Жінці було 75 років. Вона прожила у Давидовому Броді все життя.
Односельці згадують її як світлу, добру, яскраву й завжди усміхнену жінку. Для чоловіка вона була сенсом життя, а для єдиної доньки – люблячою мамою.
“Вона була всюди першою: десь щось комусь допомогти – навіть в дрібниці. Й все намагалась, щоб в мене було все найкраще, все для нас с татом робила”, – згадує дочка Тетяни Анастасія.
На момент загибелі матері дівчина жила в Одесі. Вона намагалась вмовити батьків евакуюватись весь час, що тривало повномасштабне вторгнення.
«Я їм одразу казала їхати. Але вони не захотіли – не змогли полишити господарство, корів. Мама каже: “Куди я їх діну – 18 штук”. Вони вірили, що ось-ось все минеться», – розповідає Анастасія.
З початком окупації ситуація стала погіршуватись. Спочатку росіяни поводились спокійно, а потім почали тероризувати людей.
Згодом почались обстріли.
Будинок Мінлібаєвих теж від них постраждав.
“В нас старий дім – раніше там бабуся з дідусем (мамині батьки) жили, а ми поруч побудували свій дім. Ось спочатку в старий дім прилетіло, а вибуховою хвилею повибивали вікна в нашому домі. На той час, добре, що батьки були у сусідів, тільки пішли й хвилин через 5 прилетіло. А вже через пару тижнів був ще один приліт, і вже влучило в наш дім – вікон немає, даху немає”, – каже Анастасія.
Будинок ніби є, але стоїть просто неба – без даху, без вікон, без дверей. З того часу батьки Анастасії не жили вдома, після першої ракети вони перебрались до сусідів.
“В них в будинку є підземний гараж і вони облаштували там сховище. Вдень були у себе, а туди приходили ночувати й там же ховались від обстрілів”, – пояснює дівчина.
Коли таке почалось, мама, ніби, зголосилась виїхати. Анастасія знайшла машину, а зробити це не так просто – виїжджати з окупації ризиковано.
«Я їй дзвоню, що все вирішено, що я за ними виїжджаю, а вона каже: “Ні, не буду їхати, як я батька залишу. Може через тиждень або через два”. Їм всі казали й родичі, й в селі: “Ну що ви сидите, треба вже їхати”, але вони відмовились», – розповідає Анастасія.
На той час в селі з тисячі мешканців лишилось близько сотні людей. Гуманітарної допомоги в них не було.
Першу допомогу, за словами Анастасії, привезли в травні. А другу вже в червні.
За день до отримання другої “гуманітарки” донька і матір востаннє поговорили.
«Вона сказала, що зранку або зателефонує, або, якщо зв’язку не буде, напише. Вже 9-та година ранку, 10-та, 11-та – дзвінка не має. Я телефоную – абонент поза зоною. Тато також поза зоною, але я не дуже хвилювалась, бо він відключає свій телефон, щоб заряд економити. 12-та година, час, два. Десь 14:35 телефонує тато: кричить, плаче, я розумію, що щось трапилось, але що – не можу зрозуміти. І тільки потім до мене дійшло: “Мами більше немає! Пробач, що я не зміг її уберегти”. І все», – пригадує Настя.
Як батько розповів Анастасії, вони отримали допомогу, й батько велосипедом повіз пакунки додому, а мама лишилась поговорити з кумою.
Там ще лишилось багато людей, бо за “гуманітаркою” прийшло близько 70 осіб. Вже неподалік від дому батько Анастасії почув вибухи.
За словами свідків, коли люди почули, що летить ракета – полягали. А Тетяна цього не зробила.
“Стояла просто і все. Їй, як розповів батько, попало осколком в спину, обрубало дві ноги. Одна нога, як сіточка, розлетілась вщент, інша була ціла. Де вухо біля шиї розрубало. Батько каже, якби вона лягла від неї нічого б не лишилось, бо прилетіло майже в те місце, де вона стояла”, – каже донька загиблої.
Віталій, батько Анастасії, тоді ще не знав, що трапилось. Після повернення на місце обстрілу йому довелось “по шматках” збирати свою дружину.
“Вже по дорозі йому знайома сказала, що мами більше немає. Я не знаю, як він це витримав. Він сам, по шматках збирав маму. Це жах якийсь”, – сказала Анастасія.
Коли Віталій після обстрілу повертався додому з загиблою дружиною – з нього ще й поглузували росіяни.
«Коли папа віз маму (її тіло) росіяни сиділи в дитячому садку (вони там жили) побачили його сміються й питають: “Что, твоя жена?”. Папа відповів, що так, а вони ржуть й кажуть: “Так ето ж вьi самі собралісь і сєбя обстрєлялі, вьі так постоянно дєлаєтє”», – каже Анастасія.
Вже минуло дев’ять днів, а дівчина все одно кожного ранку чекає дзвінка від мами і не вірить у те, що сталось.
Раніше повідомлялось про те, що у Херсоні російські окупанти провели масштабне пропагандистське шоу під посиленою охороною.