Її пісні викликають різні емоції – від легкої посмішки до комка у горлі. Майже всі вони про любов до людей, Херсонщину і батьків в окупації. На концертах вона відверто плаче, коли співає про Скадовськ, Лазурне, море і південну пиляку на дорозі. А молоді дівчата в залі, які, можливо, ніколи не були в степових селах лівобережної Херсонщини, їй підспівують. Перед одеським концертом ми поспілкувалися із амбасадоркою Херсонщини Марусею Чуприненко.
Це була складна підготовка до інтерв’ю. Я мабуть ніколи не брав інтерв’ю у творчих людей. Зазвичай це були політики, якісь негодяї – з хорошими людьми не так часто поговориш.
Не так інтересно (сміється).
Ми стали вашими фанатами не так давно…
Дуже приємно.
А потім, незалежно від нас, ще люди з нашого чату стали теж вашими фанатами. Але про це ми ще поговоримо. А зараз – яке найбанальніше або найдивніше питання вам задавали взагалі журналісти?
Не так багато інтерв’ю у мене було, щоб я так прям запам’ятала. Зараз я думаю багато про те, що… Інколи задають питання, ніби я експертка в чомусь. Експертка в суржику чи експертка в музиці… Я не експертка, я музикант. І коли кажуть проаналізувати свою пісню, а я кажу, я її написала – можна це буде музикознавець робить, а я буду співати пісні, а не аналізувати їх? Чи там коли про суржик питають – чи уявляєте ви 10 років тому суржик в літературі? Я ж не філолог, я не знаю.
А хто така взагалі артистка Чуприненко? Отак якщо дуже коротко пояснити людям.
Це акторка Київського Малого театру. Людина, яка пише і виконує свої пісні в жанрі документальної пісні. І дитина Херсонщини.
Можна поговорити про окупацію чи ні?
А що саме ви хочете спитати в мене?
По піснях я приблизно здогадувався, а потім у нас був текст про ваше село. І я знайшов в гугл-фото вашу фотографію звідти. Але що дивно, що фотографій цього села просто немає. І от ми поспілкувалися з начальницею військової адміністрації. Вона розповіла як там живуть, як люди борються, як страждають. Текст писала наша фрілансерка, а мені довелося його верстати. А фото з села просто немає. Як так могло статися, що величезне село на півдні України є, а його фотографії – немає? Зате ваша фотографія є.
(сміється) Люди іншим там займаються. Там роботи багато.
У вас є зв’язок зараз з рідними там?
Так. Через інтернет.
Ну питати, чи хочете ви туди повернутися, звісно, я не буду. Тоді розкажіть мені про колір… Що ж це за колір поля між Гладківкою і Голою Пристанню ( в пісні “Пісня” є рядки: “Чому всі відтінки з мого лиця можна знайти у полі між Гладківкою і Голою Пристанню”, – МОСТ)?
Я вчилась в Одесі, в педучилищі. І їздила отак от маршруткою Скадовськ-Херсон, а потім автобусом Херсон-Одеса. Я часто моталась туди. І один раз в кінці літа, коли їхала вже в Одесу, я сиділа в маршрутці на тому сидінні, яке по праву сторону, дивилася отак от на поле. Проїжджали ми якийсь степ такий. І… Це була секунда просто – я побачила, що всі кольори, які є на мені – є в цьому полі. Ну і колір речей, і колір волосся, і колір шкіри. Це приємне відчуття, бо ти якраз розумієш, чого ти — це ти. І чого ти такий. І відчуваєш якусь прив’язку до місця, де ти живеш. І це просто було конкретно в цьому відрізку. І давно вже. Ще я вчилася, це ще з 2010 до 2014 року. А потім просто про це думала, думала і вже як писала пісню в 22-му, то вспомнила про це.
Про моїх друзів, які стали вашими фанатами також. Одна подруга їде завтра до вас на концерт в Миколаїв і ще не знає, як повернеться назад. Залишивши в Херсоні маленьку дитину.
Ого!
Настільки їй ви запали в душу. І так сталося, що кожен з моїх друзів, хто послухав цю пісню, потім згадував то вечерю під горіхом, то ще якісь речі. І от у мене виникло питання, це норма чи ні? Щоб кожна людина побачила щось зі свого дитинства в цій пісні?
Якщо чесно, для мене це завжди дивина, бо я пишу про щось своє, про свій досвід. І мені здається, що він унікальний. І раніше я навіть соромилась співати. Я пам’ятаю, що написала пісню, вона називається «Світ повен любові», вона про дорослішання. І я соромилась її співати своїм однокурсницям, подружкам. Тому що одна з Харкова, а друга з Прикарпаття. І я думаю “та вони нічого не поймуть”, а воно, виходить, що понімають. Ну, і з піснею «Степ» теж так… Ти пишеш про щось своє, а виявляється, що воно не тільки твоє.
Ви називаєте свої пісні документальними, а вони автобіографічні чи ні?
Так.
Повністю всі?
Буває таке, що вони більш поетичні, а буває, що супер-побутові, з прізвищами, справжніми іменами. А буває, наприклад, що в мене є ситуація з дитинства, зі школи. І все, вона собі просто є. І тут ми їдемо в Луцьк, в музей, і бачимо там рояль, на якому вицарапав хтось “Наташа”. Ім’я. І я складаю свою ситуацію з дитинства, зі школи і просто цей факт, бо він смішний. На роялі величезного музею хтось нацарапав ім’я Наташі. І створюється пісня. Тобто ця ситуація, щоб хтось писав для мене це – це не було. Але для мене писали на асфальті. Просто воно отак от відбувається.
“Морячка” теж автобіографічна чи ні?
Так, ну вона позичена в моєї мами (сміється). Тобто біографічна, але не авто.
Суржик. У принципі у нас в чаті ми не культурологи, але там є філологи (філологині навіть, – МОСТ). І от зайшла розмова про суржик. Чи треба його популяризувати? От я не знаю. А ви як думаєте?
Я дуже хотіла популяризувати південну говірку. Дуже. Я топлю за те, щоб ми казали “ходю”, “сидю”, а не “ходжу” і “сиджу”. Бо це для мене важливо, важливо, щоб люди розуміли приналежність мою до мого краю через мою мову.
Мені б хотілося в ідеальному світі, щоб це було позбавлено росіянізмів нав’язаних…
Але в суржику все одно багато і тюркізмів все ж таки…
Так. Так, багато. І це цікавий, прекрасний феномен. І для мене це більше не якийсь…зараз спробую сформулювати… Тобто я не сідаю і не думаю, так, варто популяризувати це чи не варто. А я думаю, я хочу написати пісню зараз, або навіть роблю це нативно.Мені треба сказати це найближчою для мене мовою. Бо в мене перша мова любові моєї – це суржик. Бо так говорили мої батьки. Ми так балакали в сім’ї з дєтства. І для мене це найрідніша мова. Після цього йде українська літературна і російська літературна. Але коли мені треба про щось розказати дуже близьке, то я це зроблю скоріше суржиком. І не того, що я думаю, треба його популяризувати чи ні, а того, що вона так… воно має бути таке, ця пісня має бути такою.
Коли ви в Одесі вчилися як вам вдалося не зросійщитись?
Я дуже зросійщилась. Я приїхала в Карпєнко-Карого і говоріла, што я із Одєси. В 18 років. Мені було стидно, що я з села. Я хотіла бути з міста.
Про це в мене було наступне питання. Чи соромилися ви, що ви з села?
Звісно.
А коли так сталося, що ви стали амбасадоркою українського села?
Це просто разом з дорослішанням пройшло. Я росла в парадигмі дуже низької самооцінки і нелюбові до себе. І мені ніколи не хотілося мати з собою ніякого стосунку. Мені здавалося, що немає хуже людини. І мені хотілося проснутися вранці зовсім іншою.
Це школа так виховувала?
Я не знаю. Це сукупність факторів. Просто так склалося. Якісь травми в дитинстві повпливали на те, що я виросла з цим сприйняттям світу. І чим більше ти хочеш від себе відмовитися, тим більше це проявляється в усьому. Ти хочеш відмовитися, бо тобі кажеться, що з села — це тільки селюки. Фу, ужас! Я не селючка, я умна. Я буду умною і городською. Тому що в школі, наприклад, тебе не приймають і думають, що ти не така якась, неадекватна. І ти починаєш думати, що все буде добре, я буду з міста і буду адекватною. А в селі мене не розуміють. А чим доросліше ти стаєш, тим ближче ти до себе стаєш. Самоприйняття як процес відбувається з твоєю особистістю. Тобі треба на щось спиратися. А ти не можеш спертись на 4 роки в Одесі, якщо ти перед цим 15 прожив на Херсонщині. Коли це було в 2014 році, коли я їхала тільки з Одеси, коли воно було найсвіжіше, то я могла спертись на цей досвід більш твердо. А зараз, чим далі цей досвід, тим менше в мені цієї “одеськости”. І тим більше в мені дитинства, тому що, в принципі, дитинство нас яскравіше формує. Але цей процес був просто природний. Дуже допоміг спочатку просто університет, тому що в нас був там мовний режим. Ми не могли говорити ніякою мовою, окрім української – не тільки на парах, а просто на території університету. І це давало свої плоди. І поступово, поступово воно почало…Потім я почала писати пісні – спочатку жартівливі на суржику. «Морячка» — це одна з перших пісень на суржику, тому що вона найближча…
…тим, хто відпочивав в Залізному Порту.
Да. У мене були просто пісні про любов, такі абстрактні, ще додокументальні. І тут народжується «Морячка». Супердокументальна пісня. Про коньячок, про карти і про все, що я бачила, чувствовала, пробувала, жила в палатці. І воно чомусь народжується саме суржиком. До того я писала перші оці пісні про любов російською. Хоча найпершу пісню – українською. А потім от співала російською.
А Херсон, до речі, саме місто Херсон якось зіграло якусь роль?
Я доволі мало там була.
Тільки проїздом?
У мене там жив дядя до повномасштабного вторгнення, то я до нього приїздила. Але він жив на самому початку, на Салюті, в приватному будинку. Я гуляла по Херсону рази чотири за все життя, напевно. От по центру, по набережній. І зазвичай влітку. Ну, тобто зараз, чим більше часу проходить, тим якось частіше мені згадується Херсон. Хоча ніби я його гірше набагато знаю, ніж Одесу. Але оцей запах, оцей парк як іти до набережної…
Шевченка.
Так. І ще в 2020 році ми встигли з театром – я вже працювала в театрі – з’їздити на Мельпомену Таврії. І це була така важлива згадка для мене, бо папа приїхав тоді. І привіз нам всім кавунів і динь. І ми після вистави ще заїхали до готелю нашого. І кожен з акторів, там з нами був ще художник по світлу, по звуку, ми всі взяли з собою по кавунчику і по диньці.
Які населені пункти лівобережної Херсонщини для вас знакові? Мабуть, Скадовськ, так?
Скадовськ, бо там ми з мамою ще жили до того, як пішла я в школу. Мама там працювала. Вона працює в ветеринарії, і вона там працювала в лабораторії районній. А потім вона вже перевелася в філію сільську. Тобто вона і далі там працювала, але була просто сільським ветеринаром. І я ходила там в садочок, жила з мамою і з бабусею, а тато жив у нас в селі. І ми бачились на вихідних. Скадовськ дуже важливий – це якраз перші 5-6 років життя. Тобто оці плити на тротуарах, такі великі плитки…
Між ними трава…
Так, так. І оця дорога. Центр. Він якийсь активний…
Ми теж любили Скадовськ. Любимо.
І от два села – село, в якому ми живемо… І мама кожне літо працювала в Лазурному. Останні років шість, напевно. І щоліта я вже приїжджала до неї туди. Ми жили там. Там ветеринарна станція велика. Я всім розповідаю зараз. Там на території був такий будиночок на три чи чотири кімнати, куди всі ветеринари з Херсонської області могли по 5-6 днів приїхати безкоштовно там пожити, повідпочивати в Лазурному. І мама працювала на базарі в лабораторії. І селила людей, селила колег.
Ринок Лазурного це взагалі градообразуюче підприємство. Все життя взагалі зав’язано на ринок. Все навколо ринку. Там набережна з’явилася тільки в десятих роках.
І то – поруч з ринком.
І калюжею.
Так!
Будемо чекати пісні і про Лазурне. І Скадовськ. А от таке ще питання. Я слідкую за Скадовськом дуже активно, тому що там жило багато друзів. І як так сталося, що таке місто на півдні України стало одним з “найколаборантніших”? Там найбільша кількість, як на мене, людей пішла працювати до росіян. Чому? От як ви думаєте?
Я взагалі не знаю.
Ті ж люди жили разом з нами. Зростали, старіли, але потім… Чому саме Скадовськ?
Не знаю. Для мене завжди було дивно, наприклад, що в нашому селі говорять на суржику, а в сусідньому – російською. Як? Ну тобто це 5 кілометрів між нашими селами. Як це може бути? Ну ладно ще Скадовськ – це місто.
Скадовськ завжди був російськомовним.
Так, так… Але чого? Два села поруч: тут говорять на суржику, а тут – російською. Для мене це було з дитинства таке щось. Чого так?
Там, до речі, є телеграм-канал про зрадників, який анонімно веде невідома людина. І веде його від імені неіснуючих Проні та Солохи. І пише на суржику.
Мама розказує, так.
Просто я не знаю цих людей, ніколи, мабуть, їх і не узнаю, хто ці зрадники там. Дрібні колаборанти – донька там чиясь щось там робить. Але це настільки прикольно написано, що все ж таки це феномен.
Це страшно і це дуже прикро, коли це твоя перша любов стає колаборантом. І ти, вроді, з цією людиною… ти знаєш її. Але не знаєш. Але поруч з цим є і партизан. І мама каже: “Доця, у нас написали, кого школи “ЗСУ” – продержалось аж до обіду….
Ну, до речі, про це село – ми не називаємо його назву, але я сам же ж дедуктивним методом дізнався. Там багато супротиву. Люди опираються росіянам як можуть. Я не експерта питаю – я питаю вас як людину – скільки ще протримаються люди в надії, як ви думаєте? Скільки у нас є часу?
Я не знаю. Ну, от такі… Якісь дрібні навіть оці партизанські рухи…я дивлюся по своїх рідних – вони дуже дають сили. Навіть, якщо зовнішня ситуація не змінюється, на фронті, то просто те, що ти не сам в цьому… Бо там зустрічає моя мама хресну, а вони живуть далеко в селі, рідко бачаться, і хресна питає, ну що, ми ще да? І мама каже, звісно, ще да. Ну, тобто, вони тільки так це можуть сказати. А так ти відчуваєш себе дуже ізольованим в цьому… Але скільки це може тривати, я не знаю.
Ви більше співачка чи акторка театру? Бо в театрі ми вас, до речі, не бачили. Ми не потрапили тоді, хоча дуже хотіли. Це ж ви на Мельпомену приїздили з Ярославою Кравченко, правильно?
Ні-ні, це Дикий театр. Я там грала тільки в одній виставі. Зараз я граю в Київському Малому театрі.
Але, здається, я бачив на сайті Дикого театру.
Я в одній виставі грала, і там залишилась фотографія. Але там виходить так, що це ж незалежний театр, там немає трупи як трупи. Там просто актори, які в одній виставі, в іншій. Є актори, які частіше грають в Дикому театрі, але немає поняття трупи. Я працюю в державному театрі в трупі. Тобто працюємо, зарплату отримуємо завжди однаково, кожен місяць. Працюємо ми 30 днів чи 4 дні на місяць. Я не знаю, хто я більше…
Чули історію про херсонських акторів, які зрадили? У нас був матеріал про херсонських акторів-зрадників. Теж цікаво, в чому феномен? Це наші друзі, знайомі…З одним прям дружили зі студентських років. Ладно, політики зрадили, там всі ці сальди, але чому люди культури?
Я теж не знаю. Звісно, болить, бо це люди, з якими ти пив молоко з-під однієї корови. А тут.. Я знаю, що є люди-роботяги, ну є людина, яка на фермі працює кожен день. І от коли вирубили українське телебачення, зробили його платним, у нас в селі багато поставили “тарілки” (супутникові антени, – МОСТ). А там лове російське телебачення. І, звісно, ця жіночка, яка працює на фермі, після ферми, після важкого труда, вона приходить додому і включає телевізор. Ну, вона хоче там подивитися просто про те, як народжуються їжачки десь. Ну, їй показують щось, і вона ж це сприймає. А вона хоче просто спокійно пожити, тому що вона сильно заморилась. Яка їй вже разниця, хто там? Ну отут ще можна зрозуміти. Але логіку людей культури чи людей з критичним мисленням, з громадянською позицією…Тут багато питань. У мене ще багато питань до людей, які виїжджають зараз [за кордон].
Чому?
От якщо ви кохаєте людину, ви в стосунках з людиною, і в неї починається важка депресія. І ви такі “Ну, розберись, я поки поживу собі. Ти там якось устроїшся…Я вернусь”. Я розумію, якщо у людини діти, сім’я, і треба… Ну, в неї є відповідальність перед кимось. Щоб у безпеці були там діти. Але коли молоді дівчата, молоді хлопці роблять такий вибір, я не розумію цього.
Люди можуть боятися.
Я розумію, коли це почалося 24 лютого. Бо я була теж така, я злякалася, я не знала, що робити. Я відчула сирітство, бо мені нема куди їхати. В Києві в мене нікого немає, в мене ніде нікого немає. Тільки вдома. Додому я не можу поїхати. Я теж втекла. Ну, пройшов якийсь час. Ти бачиш, що люди тут живуть. Люди, які тут залишалися і не поїхали. І щось роблять. І, звісно, тобі хочеться додому. І тобі хочеться бути до цього причастним. Я хочу участувать в цій боротьбі. Хоч якось. А люди, у яких за два з половиною роки не виникло такого відчуття, у мене є до них питання. Якщо це не їхня війна, то це не їхня країна. Я не хочу мати з ними нічого спільного.
Але ми не можемо позбавити їх громадянства – це юридичний факт.
Не можемо.
Ви були на деокупованій території Херсонщини?
Була. Була на Херсонщині, була.
А де?
Я була в Посад-Покровському і в громаді, яка ближче до Кривого Рогу.
Високопілля?
Високопілля, так от в тій громаді. Оце три поїздки були.
А як от вам, як мешканці лівого берегу, здалося, що це якось не херсонське село?
Я коли вперше приїхала минулого літа – взагалі просто перший раз я у Миколаїв приїхала – я вийшла з потяга утром і я почувствувала уже себе вдома. Ну, ти в Києві цього не бачиш – цих заморених сонцем ландшафтів, все в пилюці. Ну і нема цього зеленого цвєта, бо воно вигорівше на сонці все. І запах другий. І ти їдеш, і, я відчувала себе там вдома просто тому, що я давно не була вдома. І для мене це Херсонщина… Але я розумію про що ви, і я розумію, що точно є різниця між північчю Херсонської області і півднем Херсонської області. Просто зараз я не хочу навіть про це думати. Я хочу думати – навпаки – тільки про те, що це уже частинка мого дому.
В правобережній БілогірціІ кажуть, що ні, скадовські кавуни – то не то. А отут, отут в Білогірці!..
(з відчаєм, сміючись) Ні, ні, ні!.. Ця ідея і такий ореол цього міфа – я з ним росла, я в нього дуже вірю до сих пір. Що це в Радянському Союзі приїхали якісь дуже розумні люди досліджувати найкращу землю для вирощування кавунів. Визначили, що це на Херсонщині. І вирішили визначити, де ж саме на Херсонщині. І визначили, що це саме в нашому селі. Тому що воно знаходиться в лощині – там не буває дощів і там ідеальна земля для того, щоб вирощувати кавуни. І це такий міф, який дуже нужен нашому селу.
Дана публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.