У повоєнній новелі галицького письменника Осипа Маковея “Мертве місто” головний герой, сотник, гуляв порожнім і розбитим війною містом у Карпатах, зустрічав сатану та військового кореспондента, який того чорта фотографував на тлі руїн, але в кінці герой таки прокинувся. Останній рік, розглядаючи фото- та відеоматеріали з середмістя Херсона, які знімає наша кореспондентка перед публікацією, я постійно згадую того сотника, якому вдалося прокинутися.
Ми ж досі живемо в примарному, дурному сні. Періодично гуляючи мертвим містом.
Коли я вперше написав у Facebook, що Херсон помирає, отримав шалений хейт від місцевих мешканців, які сприйняли цей факт як особисту образу. Тоді, як і зараз, я списую це на травму, в якій ми живемо, і яка інколи не дає нам об’єктивно оцінювати реальність.
А реальність така, що ще трохи більше року тому ми з дружиною знімали на Одеській площі, в районі річпорту. Влітку 2024 року у нас був сюжет про те, як живе старе місто, де на той час працювало декілька магазинів і по вулицях ходили люди. Зараз спуститися нижче вулиці Соборної — рішення максимально безрозсудне. Артилерія, дрони та навіть міномети перекривають більшу частину старого міста.
Місто потроху відмирає, як би це не заперечували ті, хто живе тут постійно і з усіх сил хоче вважати, що місто живе.
З такими думками йду до бульвару Мирного, де мені на дев’яту ранку призначив зустріч колега Олександр. У нас в обох, звісно, є мобільні телефони, але принципово хочеться прийти на бульвар і відшукати старого знайомого так, як ми це робили на початку нульових. Такий собі квест.
Саша веде мене знайомими до дрібниць вулицями рідного Херсона, як екскурсовод. Показує, де досі працюють магазини, знайомить із людьми, які там ще тримаються. Це виглядає ще сюрреалістичніше, ніж пошук його між скульптурами Степаняна та інших, невідомих мені скульпторів, які значно постарішали та почорніли за останні десять років.
Тричі перейменованою за останні 15 років вулицею Грушевського йдемо вниз. Поступово працюючі магазини закінчуються. Все частіше бачимо забиті вікна та розбите скло під ногами. Хоча вулицю мете двірник, а дорогою їде 38-ма маршрутка. Не уявляю, який у неї зараз маршрут.
Колишній Потьомкінський, а нині сквер Грушевського зустрічає українським прапором та дзвінкою тишею. Сквер, який так хотів перетворити на сільський парк Ігор Колихаєв, виглядає доволі доглянутим. По всьому видно, що комунальники тут працюють постійно. І це ще один приклад сюрреалізму, адже гуляти в цей сквер приходить навряд чи багато людей.
Дірок у колонах портика театру стало більше. Сюди вже декілька разів влучали артснаряди. Усередині білих колон зі штучного мармуру видно червону цеглу. Міцність конструкції, мабуть, забезпечена тим, що цей портик уже падав на початку 60-х років минулого століття і його відбудовували знову — так, щоб точно не впав, навіть від російських 152-х снарядів. Хоча навряд чи будівельники передбачали такий варіант розвитку подій.
Весь шлях від театру до Європейської теж йдемо в цілковитій тиші порожніми вулицями. Тишу порушує тільки шарудіння опалого листя, яке натякає на скору осінь.
На Європейській, на диво, є люди, працює декілька магазинів.
“Хтось називає нас “пунктом незламності”, хтось — “центром ухвалення рішень”, як кому подобається. Ми працюємо, приходьте,” — сміється продавчиня Пивовара, культової колись пивної.
Асортимент тут значно скромніший, ніж був до війни, але вайб демократичного закладу ще зберігається.
Вулицею інколи проходять поодинокі перехожі, та лихо гарцює “незламний трактор”.
Неподалік працює кавʼярня, до якої зранку стікаються місцеві чоловіки з усіх прилеглих вулиць. Тут такий собі клуб. Чоловіки п’ють каву та неквапливо обговорюють останні новини цього району й міжнародної політики. Поступово вони переходять до обговорення старих знайомих, сусідів та малознайомих людей, які виїхали в Європу. Вони жваво сиплють назвами європейських міст, де живуть колишні херсонці, й смакують факти з їхньої нової біографії. Повз літній майданчик періодично проходять поодинокі перехожі, яким, здається, зовсім не цікаво, хто куди поїхав і як влаштувався.
Невдовзі рушаємо й ми — хочемо пройтися колишньою Ушакова. Дорогою фіксуємо нові дірки в ТРЦ “Суворовський”, пробоїни в будинках і мостовій.
Біля торговельного центру “Парус” робимо декілька кадрів і намагаємося згадати, чи працював цей АТБ після деокупації. Тепер можемо точно сказати, що це останнє фото хоч і частково, але цілого ТРЦ.
Пройшовши буквально кілька сотень кроків, ми почули далекий вихід, свист і потужний вибух поруч. Поки рухалися вище проспектом, пролунало ще декілька вибухів. За годину ми побачимо фото розбитого АТБ, колишньої гімназії Марченко та ще кількох знакових для міста будинків.
Обстріл триває далі. Снаряди падають усе ближче, і люди з вулиці зникають. Хтось заскочив у бетонне укриття на розі, а хтось просто зайшов у найближчий магазин — так, ніби це може від чогось врятувати. Ховаючись під будівлею “Укртелекому” на Гончара, чуємо, як великі уламки снарядів сиплються прямо на дахи будинків навколо.
Місто вбивають щоденно, і прокинутися, як герою новели, поки не вдається.
