Журналістка Ірина Староселець: "Коли отримувала орден, думала про людей, які вели стріми з мітингів в окупації"

Журналістка Ірина Староселець:
27 июня

Кореспондентка Укрінформ у Херсонській області Ірина Староселець півтора місяці жила і працювала у тимчасово окупованому Херсоні та виїхала у квітні, коли залишатися у місті було вже фізично небезпечно. Нам вона розповіла про повернення на підконтрольну Україною територію, журналістику і її майбутнє, а ще про те, як отримала орден в Києві і де б хотіла його отримати насправді.

Як це - виїхати з окупованої території журналістці?

Дуже багато ходило чуток про якісь списки - хто в цих списках, я не знала. Я підозрювала, що, мабуть, є якийсь перелік людей, яких відстежують, але я чомусь не думала, що можу бути в цьому списку. Втім, коли я просила деяких людей вивезти мене, вони казали «Ти журналістка, ми не будем тебе брати». Врешті я виїхала просто автобусом - взяла рюкзак і поїхала. Дорога була така, як і для всіх, тоді (у квітні-травні - ред.) ще можна було проїхати через Снігурівку (Окуповане селище в Миколаївській області - ред.). Це була зона без зв'язку, були оці всі блокпости, які йшли по наростаючій: спочатку, біля Херсона, російський солдат заходить, посміхається, чим далі, тим ставало складніше. Виводили усіх чоловіків від 16 до 65 років з автобуса, обшукували їх, перевіряли.

Так були ці списки, про які ви казали?

Не можу сказати. Коли російські військові перевіряли хлопців, то дивилися їхні паспорти. Далі чомусь виводили з автобуса окремих чоловіків, але за яким принципом, я не знаю. Документи жінок детально не вивчали.

Чотири місяці з Херсонщини немає "зелених коридорів" (фото Оксани Глєбушкіної)

Про що подумали одразу, як в'їхали на вільну територію України?

По-перше, я намагалася не думати, що ми пересуваємося сірою зоною, бо вона мене лякала так само, як і блокпости. Ти їдеш - і десь щось свистить. Це поле, це десь далеко, але ти розумієш, що можуть бути ці міни. Водій нам пообіцяв сказати, коли буде наш блокпост. І коли це сталося, то, звісно, я відчула полегшення. Потім ми заїхали до Миколаєва - ти заходиш в кафе, розраховуєшся карткою, якісь речі можна купити, хоч купляти нічого не хочеться, якщо чесно. Воля, одним словом. І це усвідомлення тебе потім доганяє.

Чи став цей досвід проживання в окупації цінним для вас?

Не можу сказати, що я радію від того, що він був у мене. Прожила б і без нього, але так, напевно, мені як для журналісту він дав щось, щось змінив у мені.

А як ви думаєте, чи повинна після цієї війни змінитися українська журналістика?

Вона повинна - і не тільки українська, мені здається.

Давайте почнемо з херсонської

Безумовно, але я думаю, що має змінитися не лише журналістика, а й життя саме по собі. Наприклад, МОСТ. Ви ж багато писали про ків, стрємоусових і зараз це видається справді якимось мостом в майбутнє. Тобто, тоді ж було написано все те, що відбувається з нами зараз. Мова про колаборантів, у першу чергу.

Ми можемо сказати, що херсонські ЗМІ обходили тему оцього проросійського кодла?

Я писала про це, ти писав про це. Інша справа, що у нас були ЗМІ, які явно були ворожими, але вони продовжували писати.

...І херсонські журналісти продовжували подавати руку колаборанту-журналісту Олегу Грушку, наприклад.

Я не подавала.

І все ж, чи перестанемо ми толерувати таких людей?

Сподіваюся. Я думаю, ми вже досвіду набралися. У всякому разі, я про себе кажу. Я ще в 2013-му його трошки набралася. Дехто зрозуміє це після оцих днів. Мало змінити журналістику - треба змінити суспільство. Але зміни вже є. І я не думаю, що зараз хтось подав би руку колаборанту. Вся система повинна змінитися. І суспільство має сказати «Досить».

Зараз ми, херсонські журналісти, які виїхали з міста, маємо працювати для тих, хто залишився в Херсоні чи для тих, хто виїхав? Хто важливіший?

Історія така: іноді, коли тобі пишуть люди звідти, стає зрозуміло, що вони краще тримаються, ніж ті, хто виїхав. Ми приділяємо все ж таки більше уваги тим, хто там лишився. Я особисто. У цих людей більше ризиків - ризик загинути, ризик бути викраденим. Так, для мене найжахливішим було відчуття, що ти можеш зникнути - просто зникнути. Я була там одна і розуміла - мене можуть забрати і все. Людей можуть вбити, викинути кудись. Для мене це був жах. Так само і люди, які там живуть, не можуть нічим допомогти тим, хто просить про допомогу. Під твоїми вікнами можуть когось бити, забирати, а тобі немає, куди зателефонувати. Ми не можемо допомогти людям, які живуть без пенсії і не можуть її отримати.

Якщо на вільній території звучить сигнал тривоги, то ти можеш залізти в підвал, умовно кажучи. У Херсоні проблема - вночі комендантська година, тебе можуть застрелити, якщо ти вискочиш в цей час на вулицю. Я вже мовчу про те, наскільки це тисне морально.

староселець

Фото з facebook сторінки Ірини Староселець

Півтори місяці ви були в окупованому Херсоні і зараз слідкуєте за тим, що там відбувається. Як думаєте, чому окупантам і колаборантам не вдалося зробити якесь притомне медіа для окупованих територій? Чому вони годують населення російським продуктом, а не створюють щось унікальне для тих, хто живе на окупованих територіях?

Є кілька причин, я думаю. По-перше, та ж причина, чому вони напали на Україну, вважаючи, що вони візьмуть нас за три дні. Можливо, вони йшли зі своїм продуктом і своїм розумінням, вважаючи, що цей продукт підходить для нас. Можливо, цей інформпродукт діяв в Криму, в так званих «Л/ДНР». Але в нас інше населення. Інший аспект - щоб було притомне ЗМІ, треба, щоб були притомні журналісти. Притомні журналісти на них не працюють. Працюють непритомні. Немає кому працювати. І ці їхні листівки, газети - це якийсь Радянський Союз. Ми від цього відійшли дуже далеко.

Коли ми повернемося в Херсон, як ви думаєте, що має змінитись у журналістиці?

Знаєш, сказати «Ми повернемося і всі станемо кращими» - якось трохи пафосно. Так, ми станемо іншими - буде іншим суспільство. Але ми не уявляємо, що буде. Нам треба буде навчитися відчувати себе у тому місті. Чесно кажучи, я думаю, журналістика зміниться сама по собі. Наприклад, в Криму з'явилася громадянська журналістика.

А саморегуляція? Журналістська спільнота зможе саморегулюватися?

По-перше, треба війдійти від практики роздавати журналістські посвідчення направо і наліво. Ми повернемося, почнемо писати, будуть вибори, хтось буде працювати на одних, хтось - на інших. Як ми будемо саморегулюватись? Можливо, це має бути прозора система роботи журналістів, коли зрозуміло, звідки журналіст отримує гроші, за рахунок чого утримується видання. Це - єдиний вихід, я думаю.

6 червня Президент нагородив вас Орденом. Які думки у вас були в той момент?

Я йому сказала свою думку про те, що ми зустрінемося на Херсонщині. У мене була така думка: так хотілося, аби це відбулося на площі Свободи. Я б тоді стояла там із рідними, друзями, херсонцями, які пережили цю біду, - це було б ідеально. Але зараз війна. У мене були думки про тих людей, які вели стріми з мітингів, які в соцмережах розповідали про те, що відбувається у маленьких селах - і у мене відчуття, що це не лише моя нагорода - це нагорода для них всіх, тому що це дуже мужні і сміливі люди. Мабуть, це і є та громадянська журналістика.

Спілкувався Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації у Херсонській області

Написання цього матеріалу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID "Медійна програма в Україні", який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО "Інститут масової інформації" та необов'язково відбиває думку USAID, уряду США та Internews

Новости по теме
Комментарии (0)

Новости