Сонячний ранок вітає нас дзвінкою тишею, що розливається над відремонтованою трасою. Нова дорога веде через рівнини й поля, до місця, яке знають усі в області, а, може, й за її межами. Здавалося б, це село має стати символом оновлення та процвітання, проте реальність малює зовсім іншу картину.
Посад-Покровське – місце, яке, здається, живе у двох паралельних світах. Розмови про відбудову тут вирують, наче той вітер у полі. У них звучить упевненість і масштабність планів: відбудова, інвестиції, нові школа й лікарня, словом, “краще, ніж було”. Часом здається, що лише за кілька слів ти вже перенісся в умовний Сінгапур – з його прозорими хмарочосами і неймовірним благоустроєм. Але щойно зупиняєшся й вдивляєшся в реальність, ця картинка тане.
Руїни будинків стоять у мовчазному протесті, нагадуючи про те, що не все можна приховати словами. Опале листя шелестить під ногами, фундаменти застигли в очікуванні, в очах людей, які поволі йдуть до центру села, одночасно і втома, і надія – ніби чекають, що завтра буде краще, але не готові в це повірити.
Посад-Покровське – це село контрастів. Місце, де дороги ведуть уперед, а життя, здається, стоїть на місці.
“Тут жоден будинок не відбудований на 100%” – розповідає пастор Андрій Бокий, керівник місцевої церкви євангельських християн баптистів. Разом зі своєю дружиною він переїхав жити сюди з Чорнобаївки влітку 2023.
Поєднання свого життя з Посад-Покровським для цієї родини почалося у 2022, одразу після звільнення, коли Андрій разом із членами Чорнобаївської церкви приїхали у звільнене село як волонтери. Заодно вирішили провідати двох сестер-вірянок.
Проходячи на задній двір повз посічену будівлю з табличкою “Дім молитви”, він згадує, як все тоді було: “В цей молитовний дім влетів снаряд, але не вибухнув. Тут не було нічого. Самі бурʼяни і руїни. Втім, люди ледь не одразу почали вертатись до власних осель, вірніше, до того, що від них лишилося. Ми почали з того, що вирішили перекривати людям дахи. Бувало так, що приїжджаємо, кажемо, будемо робити вам дах. Насправді ж, ані шиферу, ані грошей у нас немає. Але починаємо працювати. Тут приїздить інша команда вірян з Ірпеня, питають, що ви робите – кажемо, дах ремонтуємо, але нема чим. Ця команда роздобула нам шифер. Також знайшли вживаний шифер в херсонській церкві Голгофі. П’ять будинків перекрили так. Потім новий закуповували. Долучалася Чорнобаївська церква “Ісус Хліб Життя”. Мета була проста – не відновити дім капітально, а хоча зробити так, щоб не текло на голову. Бо люди готувались тут зимувати”.
Завдяки такому простому починанню цій церкві вдалося перекрити десятки будинків. Ще один з проєктів церкви – модульні будиночки. Їх по селу встановлено понад 30. Два таких стоять якраз перед нами, все на тому ж задньому подвірʼї церкви. Їх поставили нещодавно і тільки під’єднали до енергомережі.
“Якщо комусь потрібно евакуюватись з небезпечних місць, то є куди приїхати, є де зупинитись. Ці будиночки саме для цього”, – каже пастор Андрій.
Це тимчасові споруди, але для багатьох в селі вони стали постійним житлом. Люди розуміють: будинок, відбудований державою, на сьогодні, – це ілюзія.
“Місцеві прямо кажуть, що цей модульний будиночок їм до кінця життя. Хоча вони за умовами нашого договору тимчасові. Якщо розібратись, то половина хат в селі без документів. Довести право власності і, відповідно, право на відновлення чи сертифікат – важкий квест для пенсіонерів. Шкода, що місцева влада не йде назустріч своїм мешканцям. Адже можна зробити засідання ради і віддати людям офіційно те, що дійсно їм належить. Навіщо ці суди. Дайте людям можливість дожити свій вік спокійно”, – описує ситуацію з хатами і їхніми власниками пастор Андрій.
Окрім знищенного житла, у селі також немає водогону. За понад два роки після звільнення людям відновили лише енергопостачання та доступ до інтернету.
“Ми зробили свердловину і обладнали пральню на території церкви. Люди приходять сюди прати, адже іншого виходу немає. Це мала б робити місцева адміністрація, але вже скільки часу пройшло після звільнення, а нічого не змінюється” – пояснює пастор і разом з дружиною показує пральню, яка стала острівцем комфорту серед руїн.
“Ми вирішили зробити це для людей, – говорить його дружина Анна, показуючи обладнання. – Водогін перебитий, і люди ходили по три кілометри з баклажками за водою”.
Сьогодні тут усе працює завдяки свердловині, яку пробурили спільними зусиллями віряни з усієї України – з Хмельниччини, Вінниччини і не тільки.
Неподалік, у траві, залишилися глибокі вирви від снарядів.
“Туди не ходіть, усе ще може бути небезпечно”, – застерігає Анна.
Колись тут були бур’яни й порожнеча, тепер – життя. Але навіть сонячний день не зможе повністю приховати шрами землі, які нагадують про пережите.
В планах подружжя зробити душові, щоб люди могли “хоч прийти помитись нормально”.
Церква також проводить дитячі табори та організовує заходи для молоді. Цього літа тут організували чотири дитячі табори, які відвідали понад п’ятдесят дітей з села. Навіть із сусіднього Солдатського привозили шістьох.
“Для цих дітей табір – це ковток нормального дитинства, яке вони втратили через війну”, – каже пастор.
Село переживає нелегкі часи. Школа й садок зруйновані, укриттів для дітей немає. Та попри труднощі, дітям дарують радість. Команди з різних куточків України приїжджають сюди з батутами, водяними гірками та солодкою ватою. Остання команда, 18 волонтерів із Луцька, навіть розмістилася серед бур’янів, аби подарувати дітям свято. Увечері на заходи приходять і дорослі – для них це своєрідне психологічне розвантаження.
“Минулого року, коли ми вперше поставили гірки для дітей в центрі села, було стільки радості. Спочатку місцева влада казала: навіщо це потрібно, які тут діти? Але коли побачили, як горять очі дітей, зрозуміли, що це важливо. У них же геть немає дитинства”, – згадує пастор.
Проте радість у житті дітей нерідко змінюється трагедією. Пастор із болем розповідає про хлопчика, який був душею компанії, спокійним і допитливим. Він загинув, взявши в руки касетний боєприпас.
“Це була дуже розумна дитина. Робив собі турнік за сараєм. Знайшов касетник. Просто не знав, що цей предмет небезпечний. Це ще раз доводить, як важливо проводити навчання з мінної безпеки”, – говорить пастор.
Попри зусилля церкви, спроби організувати такі навчання через Чорнобаївську сільраду залишилися майже без відповіді.
“Ми пропонували зібрати батьків і дітей у нашому шатрі, запросити фахівців із ДСНС. У відповідь лише “дякуємо за пропозицію”. Щось таки згодом зробили у пункті незламності, але цього замало”, – додає пастор.
Озираючись довкола розумієш, що цей невеликий дім молитви, оточений вирвами, став символом тієї незламності, про яку голосно говорять звідусіль. Люди приходять сюди не лише для духовної підтримки, але й щоб нагадати собі й одне одному, що відновлення починається з дрібниць – як із цієї пральні, що тепер служить всім. Чи дитячих таборів, які повертають малечі дитинство.
“Ми розуміємо, що пральня, душові, дитячий майданчик, заходи мінної безпеки – це не церковна справа. Цим має займатися місцева адміністрація. Але вже третій рік після звільнення, а всього цього ще немає. Тепер влада просто відправляє людей до нас зі словами: “Йдіть у церкву, там все є””, – каже пастор Андрій.
Ця сільська церква займає ці ніші не тому, що це їх місія, а тому, що вона бачить проблеми, а влада чомусь не наважується їх вирішувати. Тому людям йдуть назустріч. За приклад успішної роботи ставлять Благодатне, цієї ж Чорнобаївської громади – там старостат працює, закриває потреби людей: дитячі майданчики, гуманітарна допомога. Сусіднє село, Мирне, в Миколаївській області, отримало і газ, і воду, і світло. Люди мають сертифікати на житло і у них лишились у власності земельні ділянки під знищеними хатами. В Посад-Покровському, як кажуть місцеві, “відбудова підманула-підвела”. Знесли будинки, залишили фундаменти, і все – ні сертифікатів, ні грошей, ні обіцяної відбудови.
Зрозуміло, чому зараз людям більше віриться в церкву. Бо тут їх вислухають, тут їм допоможуть. Тут стає легше на серці. А адміністрація, як кажуть місцеві, лише “відфутболює”.
Щодо самої церкви. До повномасштабного вторгнення в цій сільській хаті проходили служіння на пʼять-шість осіб. Пастор був не місцевий, приїздив з Білозерки.
Сьогодні ж на недільних богослужіннях у тентованому шатрі поруч збирається близько 80 людей, при тому, що в селі живе до 600 людей з 2500 до вторгнення.
Загалом, в церкві збираються тричі на тиждень. Тут моляться за військових і за родини загиблих.
Особливо зворушує історія, коли дві бабусі з церкви після повернення з евакуації звернулися з проханням допомогти знайти чашу для причастя, яку вкрали окупанти.
“Їм не потрібні були їжа чи одяг. Їм потрібна була чаша. Це показує, чим живуть ці люди” – розповідає пастор.
Сюди приходять шукати спілкування, розраду, слова підтримки, які так потрібні в часи відчаю. За словами пастора, місцеві не ділять себе на конфесії.
“Для церкви це все нові люди. З різних конфесій прийшли. Тут вони вже не діляться – всі однакові, всі разом”, – каже він.
Раніше це здавалося неможливим, але тепер під одним дахом проходять дві служби. Православний священник отець Василь і пастор Андрій об’єднали зусилля, щоб служити тим, хто потребує духовної опори. Нещодавнє спільне молитовне служіння стало подією для села.
“Він сказав мудрі слова, – пригадує слова священника пастор Андрій. – Люди, зрозумійте, ми всі їдемо в одному потязі. Так, вагони різні, але потяг один”. Ці слова змусили багатьох замислитися про те, що їх об’єднує. Тут ніхто не сперечається про відмінності в обрядах чи традиціях. Головне – спільна віра, спільна мета, служіння та творення добра.
Життя у Посад-Покровському важке. Тут немає ані води, ані газу, ані відчуття стабільності. Та серед людей панує відчуття близькості. Їх пов’язує спільний біль і спільна надія. Є віра. Певно, єдине, що їх тримає.