«Дотла вигоріло. Нічого не залишилося», – Інна Сезоненко, мешканка села Раківка Бериславського району Херсонської області, показує те, що до повномасштабної російської агресії було сільським клубом і сільською бібліотекою.
В такому ж стані – і сільська школа, директоркою якої є пані Інна. В Раківці, розташованій в 25 кілометрах від лінії фронту, практично немає не пошкоджених будинків, чимало з них повністю зруйновані. У листопаді 2022 року село визволене від російської окупації. Але й дотепер його мешканці не мають спокою через прильоти загарбницьких керованих авіабомб та ракет.
Документи спалювали або ховали
Як розповідає Інна Сезоненко, першими окупантами, яких побачили мешканці Раківки, були мобілізовані з «Л/ДНР». Тут, можна сказати, пощастило. Якщо в інших населених пунктах Херсонщини, наприклад, в Петрівці, підрозділи, створені окупантами з мешканців донбаських «народних республік», тероризували місцевих мешканців та займалися мародерством, то підрозділ, який увійшов у Раківку, був дещо іншим.
– Вони, – розповідає про «мобіків» Інна Сезоненко, – поводили себе спокійно. Коли прийшли в школу, порадили прибрати подалі усю українську символіку. Також порадили не замикати двері, сказали: «Ті, хто прийдуть за нами, їх вибиватимуть». Так і було. Російські військові вибивали двері, які не могли одразу відчинити, «вивертали» шафи, розстрілювали те, що їм не подобалося. Мабуть, ви бачили відоме фото з розстріляною збіркою творів Тараса Шевченка. Це – з Раківки. Було і мародерство. Наприклад, в школі зірвали натяжну стелю, мабуть, через мідні елементи кріплення.
Пані Інна розповідає, що, знаючи про просування російських військ в бік села, вона та інші співробітники школи швидко сховали документацію та найбільш цінну техніку в підсобне приміщення:
– Я викладаю фізику, і в моєму кабінеті було підсобне приміщення, вхід до якого можна було замаскувати так, ніби це – стіна. І туди ми сховали комп’ютерну техніку, телевізор, деяку документацію, зокрема, особові справи учнів. До речі, нашій школі навчалися 54 дитини. Коли 19 липня 2022 року українська армія розбила базу російських окупаційних військ, яку вони розмістили в сільській школі та інших місцевих будівлях, те, що ми сховали, вціліло. Майно було присипане уламками, але ми потім усе це дістали.
Інна Сезоненко також розповіла, що спалила усю доступну їй сільську документацію, де згадувалися місцеві мешканці, які брали участь в бойових діях на Донбасі. Бо наслідки потрапляння цієї документації до окупантів були б трагічними.
Директорка школи зазначає, що незадовго до повномасштабного російського вторгнення її заклад виграв грант у конкурсі проєктів у галузі STEM (наука, технології, інжиніринг і математика). Реалізувати проєкт завадила війна.
Від стресу забула російську
Інну Сезоненко та її чоловіка загарбники та голова місцевої окупаційної влади колаборант Сергій Змієвський (місцевий мешканець, екс-депутат сільради, у 2022 році втік у РФ) примушували до співпраці.
– Мого чоловіка, – каже пані Інна, – росгвардійці возили на «бесіди» в сільську раду, а мене – в школу. Хотіли примусити до співпраці. Ставили навколішки, передивлялися вміст телефону, особливо звертали увагу на меседжери. До речі, вони були непогано технічно «підковані»: знайшли у хмарному сховищі і раніше видалені повідомлення. Це були повідомлення службового характеру. Наприклад, про кількість учнів нашої школи, які перебувають в Україні і за кордоном. Окупантів це розлютило. Розлютили і книжки, які вони знаходили в школі. Зокрема, підручник «Захист України» для 10-го класу. Там же – схеми різної зброї, гранат, снарядів, мін. Росіяни кричали: «Тут у школі готували терористів!».
Під час таких спілкувань окупанти вимагали від Інни Сезоненко розмовляти з ними російською мовою, але жінка каже, що стресовий стан вплинув на неї таким чином, що вона російську мову… забула.
Одна з таких розмов тривала три години, протягом яких окупанти примушували жінку стояти перед ними на колінах.
Директорка школи та її чоловік усіляко відмовлялися від співпраці з загарбниками. Пані Інна каже, що пояснювала, що не може працювати через проблеми зі здоров’ям, які виникли внаслідок стресу, а також через необхідність доглядати за донькою, яка має інвалідність.
Буряти VS кадирівці
Для місцевих мешканців життя на тимчасово окупованій Росією території було постійним ризиком, бо загарбники могли не тільки стратити за проукраїнські погляди, а й просто вбити заради розваги. Або можна було потрапити під гарячу руку за інших обставин.
Інні Сезоненко та її чоловіку довелося мимоволі стати учасниками історії, яка могла мати для них дуже погані наслідки.
– В нашому селі, – розповідає пані Інна, – жили буряти і чеченці-кадирівці. Буряти розміщувалися недалеко від нашого будинку. Одного разу п’яний бурят побачив, як мій чоловік виїжджав з нашого подвір’я, щоб розвезти людям хліб. Бурят підійшов і, погрожуючи автоматом, почав вимагати від чоловіка: «Вийди з машини! Лягай! Вставай! Лягай! Вставай! Залізь в машину! Виходь! Стань на коліна!» А потім почав стріляти в його бік. Я в той час вдома готувала їсти. Почула шум і вийшла з хати. Бурят почав стріляти і у мій бік. Це почули кадирівці, які перебували неподалік. Почали щось кричати йому. Той в їх напрямку пустив віялом автоматну чергу. Вбив когось з кадирівців. Був вогонь у відповідь. Застрелили бурята. І згодом забрався натовп: людей по 15-20 з кожного боку. Почалися розборки, на щастя, без стрілянини. Потім приїхали співробітники якихось окупантських служб, Було розслідування. Нас з чоловіком розпитували, вимагали розповісти, як все відбувалося. Але ми сказали, що пережили настільки сильний стрес, що геть забули усе, що бачили та чули, і нічого не можемо розповісти. І правильно ми зробили.
Жінка каже, що окупація мала дуже негативні наслідки для її здоров’я: вісім місяців суцільного стресу не пройшли безслідно. А справжнім кольором її фарбованого волосся став сивий.
Руїни і троянди
Раківка дуже сильно постраждала внаслідок війни та окупації. Повністю зруйновані школа, клуб та ще багато будівель. Село й зараз зазнає окупантських обстрілів та бомбардувань. Так, нещодавно керованою авіабомбою був знищений будинок, пристосований під пункт роздачі гуманітарної допомоги.
Але у переважній більшості випадків російські військові обстрілюють і бомбардують село, не маючи конкретних цілей для ураження, роблять це навмання. Чимало бомб, ракет і снарядів приймає на себе вже й так зруйнована будівля клубу.
– Та краще хай вже туди прилітає, ніж в житлові будинки, – каже Інна Сезоненко.
Вона показує портрет Тараса Шевченка та стенди, яка вона на початку окупації забрала зі школи додому на тимчасове зберігання. І зараз невідомо, чи буде їм куди повертатися.
Біля руїн сільського клубу квітнуть троянди, посаджені мешканцями Раківки у мирні часи. Селяни намагаються ремонтувати пошкоджене житло і сподіваються, що врешті решт лінія фронту відсунеться, і люди матимуть спокій. Але й можливо, що у разі несприятливого розвитку подій, раківці просто виїдуть туди, де спокійніше.
До повномасштабного російського вторгнення в селі було близько 400 мешканців, зараз – значно менше.
Раківка – дуже молоде село. Засноване у 1978 році. Тобто, його історія не налічує навіть півстоліття. Але чи продовжиться вона? Поки що точної відповіді на це питання немає.
