Виконавча директорка українського Інституту масової інформації Оксана Романюк відмовилася від німецької премії Palm Foundation, оскільки разом з нею номінували російського журналіста Олексія Венедиктова. В інтерв’ю Голосу Америки вона детально розповіла про причини відмови.
Ксенія Туркова: Оксано, коли ви дізналися про те, що вас висунули на цю премію разом з Олексієм Венедиктовим, чи це стало для вас сюрпризом?
Оксана Романюк: Не чекала. Я дізналася про це в травні, і, якщо чесно, тоді було взагалі не до премії. Я прочитала, здивувалась і написала їм листа: мовляв, дякую, що ви мене висунули, але я категорично відмовляюся в цьому брати участь. Організатори пробували мене переконати, велося довге листування, під час якого я зрозуміла, що в нашому розумінні одне одного є якась незаповнена лакуна, яка пов’язана з досвідом та бекграундом. Ми зараз переживаємо досвід насильства, досвід захисту нашої ідентичності, і нам неможливо те, що пропонує нам Західна Європа – протягнути руку ворогові, як мені пропонували. Я розумію, що їхнє бажання було абсолютно щирим. Вони просто не розуміють всієї глибини цієї ситуації, вони не мають такого сусіда біля кордонів.
К.Т. А як вони це самі пояснювали?
О.Р. Знаєте, у правозахисному русі є такий поділ: на миротворців та тих, хто за справедливість. Ось тут була суто миротворча позиція: мені казали, що я маю простягнути руку ворогові, буквально такими словами. А для мене це неприпустимо – і не лише через ситуацію, в якій ми опинилися. Для того щоб “протягувати руку”, має відбутися певний комплекс подій та заходів. Перемога, суди, покарання, покаяння, як це було з Німеччиною. У нас на цій війні 42 журналісти загинули, наші колеги… Буквально за тиждень до війни ми з Олександром Маховим обговорювали тренінги для журналістів. За два дні до того, як росіяни вбили Макса Левіна, він мені телефонував, у нього були ідеї щодо роботи журналістів на передовій…
Друга причина відмови – це сама особистість Венедиктова. Є росіяни, які варті поваги, наприклад гурт “Меморіал”, результат їхньої роботи, безумовно, цінний. Але Венедиктов зробив низку (суперечливих) висловлювань щодо України, говорив, що це просто територія… На мою думку, він легітимізував ситуацію зі знищенням свободи слова в Росії. Мені здається, це було б неправильно. І це було б зрадою в певному сенсі стосовно колег.
К.Т. Ви згадали “Меморіал”. Нещодавно була схожа ситуація з Нобелівською премією миру, коли нагороду здобули російські, українські та білоруські правозахисники. І теж тоді були питання – навіщо так поєднувати і, хай і не спеціально, повторювати російський наратив про так званий “триєдиний народ”. Чому, на вашу думку, Захід досі сприймає країни пострадянського простору як один, як сказали б англійською, package?
О.Р. Тому що вони бояться змін. Будь-які зміни – це небезпечно, і для Заходу легше запакувати нас у цей package, ніж чекати чогось невідомого від України. Україна раптом стала гравцем, який має свою точку зору, який не хоче упаковуватися вже в цей package, а хоче упаковуватись у package зі східноєвропейськими країнами – членами Євросоюзу. Україна має своє бачення, свої якісь претензії. Це незручно. Найпростіше звести до статус-кво, звести нас знову в радянську парадигму. Колись, до війни, мені говорили деякі європейські дипломати: мовляв, навіщо ви взагалі чогось тут будуєте, якусь ідентичність, якщо все одно вам не вирватися з-під гніту Росії? Все одно на вас цей тягар висітиме, і він вас не випустить, у вас немає шансів. Мені здається, що саме ця причина – страх змін.
І ще один нюанс: ми пережили, я б сказала, низку таких екзистенційних криз – коли розпався Радянський Союз, коли були 90-ті роки, революції – і таке інше. Ми постійно ці зміни переживали, відновлювалися та йшли далі. Але вони (на Заході) не мали таких сильних криз, і тому, можливо, вони не готові з ними стикатися.
К.Т. А що з цим можна зробити?
О.Р. Є кілька, мабуть, варіантів. Один – голосно про себе заявляти, що ми й робимо. З іншого боку, наша агресивна позиція ясна, але вона змушує певну цільову аудиторію замикатися в собі, перетворюватися на такого броненосця, лялькуватись і нікуди не рухатися, не розвиватися. Тому паралельно з публічним озвучуванням нашої позиції, важливо також продовжувати діалог і пояснювати цю позицію, наводити факти. І третє – власне, нам треба робити свою справу, якось рухатись уперед, бо іншого виходу немає просто, це питання виживання. Не здаватися.
К.Т. Ви писали, що маєте багато роботи, що розвіяти російську імперську магію. А про яку саме роботу йдеться і як насправді цю магію можна розвіяти?
О.Р. Тут також треба діяти на декількох рівнях. Перший рівень, на мою думку, юридичний. Я все ж таки думаю, що має бути створений спеціальний трибунал щодо Росії, і я хочу побачити на цьому трибуналі безпосередніх пропагандистів, тих людей, які віддавали накази, які створили цю абсолютно жахливу, агресивну пропаганду. До речі, ми більше не використовуємо лише термін “пропаганда”, це геноцидна риторика, яка абсолютно перегукується з руандійським кейсом, це заклики до нападів на громадянську інфраструктуру тощо.
Друге – це, звичайно, робота з так званими російськими лібералами. Нещодавня ситуація з “Дождем” показала (принаймні для нас) деяку інфантильність та неготовність брати на себе відповідальність. У нас дуже багато подиву вся ця історія викликала. І мені здається, що до цього кластера, напевно, також мають бути вимоги щодо дотримання етичних стандартів. Неприпустимо вживати таку термінологію, як “Білорусія” чи “на Україні”. Це дуже маленькі приклади, я не знаю, як краще сформулювати. Має бути більше критичного ставлення до самих себе, самоаналізу, самооцінки. Потрібно зрозуміти, що ви не можете бути над сутичкою, ви не можете сказати: це просто війна Путіна, а ми над сутичкою. Ви не над сутичкою, ви все ж таки є частиною всієї цієї історії.
Третя група – це росіяни, з якими, я вважаю, маємо потенціал до діалогу. Насправді в мене було багато знайомих росіян до лютого 24 лютого, ми спілкувалися. І після 24 лютого з цього кола знайомих лише дві людини мені написали до привату, і я знаю, що їм дуже соромно за цю ситуацію. Вони описують те, що відбувається в категоріях, які нам зрозумілі. Вони кажуть, що їм соромно публічно виступати, бо навіть не знають, що говорити. Коли ж виходять росіяни, беруть якісь премії та розповідають виключно про себе – це просто викликає дуже багато запитань. Тому, якщо говорити про зміни, я думаю, що змін хотіла б очікувати від цієї третьої групи росіян, які усвідомлюють відповідальність та жахливі наслідки пропаганди. Мені шкода, що їхні голоси дуже слабкі і їх практично не видно на тлі дуже розпіарених відомих організацій, які отримують фінансування.
К.Т. Ви сказали, що зараз не можна бути над сутичкою. Зараз справді багато говорять про те, що журналісти під час війни не можуть бути беземоційними, нейтральними, що потрібно чітко розуміти, на якому боці, бо війна – вона чорно-біла, в ній немає відтінків. Але є й такий дискурс, що після війни буде важко повернутися до об’єктивної журналістики. Які, на вашу думку, головні виклики війна поставила перед українськими медіа?
О.Р. Дуже багато викликів. Якщо говорити про емоційність, то треба просто намагатися дотримуватися професійних стандартів. Якщо в нас виникають ситуації, пов’язані з якимись емоційними історіями, ми дуже багато консультуємося, радимося з колегами щодо цього. Наразі є виклики кількох рівнів. Перший – це, звичайно, виклик, пов’язаний з контентом. 80–90% контенту зараз – це війна. Зараз просто дуже складно навіть писати на якусь іншу тематику. Хоча я бачу, що онлайн-медіа активно пишуть, продовжують розкривати корупцію, публікують критичні матеріали щодо представників влади. Мене бентежить продовження нашого марафону теленовин: я вважаю, що він себе вже вичерпав, з ним треба попрощатися.
Виклик, пов’язаний з безпекою. Безумовно, кожна редакція сьогодні вже навчилася, як у цьому плані викручуватись, але ще рік тому я не думала, що я вмітиму оперативно накладати турнікети.
Виклик, пов’язаний з фінансами: зруйнувалися традиційні зв’язки, інфраструктура, дуже багато медіа зараз втратили джерела фінансування, кількасот медіа закрилися. Але кожна криза все ж таки це якесь переродження, і зараз у нас багато медіа шукають фінансові рішення, пов’язані зі збільшенням відповідальності, з активізацією діалогу зі своєю аудиторією, з наданням інформації саме про те, що їй цікаво. Це вже не просто медіа “в космосі”, яке фінансувалося місцевим олігархом, – це медіа, яке має певну, конкретну нішу, конкретну аудиторію. Вважаю, що це плюс.
Виклики, пов’язані з повсякденним життям. Ми проводили опитування, і 97% журналістів зізналися, що перебувають у постійному стресі – пов’язаному або з їхнім власним життям, або із сім’єю, або з роботою. І ще один нюанс: ми всі постійно б’ємося за щось – у різних конфігураціях, нам усе не подобається, ми постійно робимо якісь заяви. Навіть війна це не зупинила. Як то кажуть, ці українці – вони ніяк не заспокояться!
Можливо, це те, чим ми відрізняємося від усіх консервативних країн, у яких не дай Боже, щоб цей маятник хитнувся. Можливо, це ознака молодої країни, яка перебуває в пошуку своєї моделі. Мені здається, що це є ознакою розвитку.
