“Їхати треба через Миколаїв. З Херсона туди і до війни дороги не було, а зараз…”, – каже мій колега Олег Батурін, плануючи поїздку до загубленої на берегах Інгульця громади.
Вперше про Калинівську громаду я дізнався у березні 2022 року, коли туди зайшли росіяни. Створена у 2020 році, вона ніколи не зʼявлялася у медіапросторі. Її наче не існувало до початку березня, коли Херсонська ОВА вперше згадала про громаду у зведенні. 30 березня нам вдалося поспікуватися з жінкою, яка виїхала з Калинівського наприкінці березня. Пізніше у нас було два тривожних повідомлення з громади у квітні та травні. І з того часу про життя в громаді не було нічого чутно. Звʼязку там не було до весни 2023 року, та і зараз працюють не всі оператори і не у всіх селах. На довгі місяці села громади стали передовою з усіма проблемами, які з цього випливають.
Аби дізнатися, чим живе забута всіма Калинівська громада, ми проїхали декілька сотень кілометрів поганими дорогами.
Вже на кордоні із Миколаївською областю по берегах річки бачимо попереджувальні знаки, огорожу та стрічки, які сигналізують про наявність мін.
Ближче до Калинівського весь берег Інгульця утиканий такими попередженнями.
Перші ж будинки села вказують на те, що бої тут точилися сильні.
Безпосередньо у Калинівському війська РФ з’явилися орієнтовано 8-9 березня 2022 року. Росіяни намагалися зайти до населеного пункту декілька разів. Поки остаточно не закріпилися у Калинівському після розгрому під Вознесенськом та Баштанкою.
Лінія фронту проходила по річці, тож для того, аби вийти на колишню передову, достатньо обійти місцеву школу і потрапити прямо в окопи росіян, з яких за деревами видно протилежний берег, де стояли українські військові.
Школа постраждала порівняно несильно. Повністю вигоріла їдальня на другому поверсі, розбиті всі вікна, а всередині росіяни, які тут жили, влаштували традиційний свинарник.
В результаті запеклих боїв постраждав і центр громади, і особливо віддалені села. Найбільших руйнувань зазнали села Благодатівка, Новогреднєве, Нова Сейдеминуха та Лозове. Села Андріївка та Сухий Ставок повністю зруйновані. Туди досі не рекомендовано заїжджати, адже роботи з розмінування не завершені.
Про окупацію тут згадують неохоче — видно, що болить людям це досі. Біля будинку адміністрації, де люди чекають на гуманітарну допомогу, жінки досить емоційно згадують, як односельці грабували їхні будинки, у той час, як вони рятувалися від росіян і тікали.
Такі емоційні зʼясування стосунків тут не рідкість. Жінка, яку звинувачують, мовчить.
“Через безпосередню близькість до лінії розмежування на території не було таких активних змін та не призначалась окупаційна влада, як, наприклад, у Бериславі чи Херсоні, але окупанти все ж почали створювати “свої порядки”, – розповідає начальник Калинівської військової адміністрації Максим Кожемʼяка.
Він людина немісцева, призначений восени 2022 року замість невідомо куди зниклого голови громади.
Підтримував, несподівано для земляків, росіян директор школи Павло Малявко, який, за словами місцевих жителів, допомагав росіянам заселятися у пусті будинки мешканців. Потім Малявко пішов на підвищення та став фейковим директором школи № 34 у Херсоні.
З Херсона Малявко втік до Криму, а зараз, як кажуть його вже колишні односельці, може бути в Канаді.
Окупаційний режим в громаді особливо не відрізнявся від загальнохерсонського. Спочатку, як і скрізь, росіяни поводилися більш менш пристойно, але у міру того, як ЗСУ починали активніше діяти, росіяни сатаніли. Однак гауляйтера призначити так і не змогли, як і провести референдум.
Перші декілька місяців у жителів громади були проблеми з продовольством, які на думку місцевих, створювалися штучно, аби таким чином пригнічувати моральний стан населення та спонукати їх до співпраці з ворогом.
«Катівні були майже у кожному підвалі», – розповідає начальник Калинівської СВА.
Найбільшу окупанти облаштували у підвалі місцевої школи. Після деокупації Калинівського слідчі знайшли там ланцюги, закривавлені матраци, протигази, речовини невідомого походження та багато інших моторошних доказів знущань з місцевих жителів. Наразі відомо про 30 випадків викрадення та утримання людей в цих катівнях.
«Особливих причин для потрапляння “на підвал” росіяни не шукали. Достатньо було мати проукраїнську позицію, висловлюватись проти окупаційних військ, примусової паспортизації чи просто бути вчителем української мови», – каже Максим Кожем’яка.
Чудом не потрапив на підвал дядя Діма. Його тут знають всі як члена Народного Руху і дуже активну людину.
Він довго ховався від росіян, які ледь не забили до смерті його сина, а тепер мріє про те, що місцевий священник, який вже в окупації зрозумів помилку і вирішив перейти з московського патріархату до ПЦУ, виконає свою обіцянку.
Вночі росіяни вибили двері в хаті, робили “шмон”. Шукали чи то партизанів, чи то українських військових.
“Жінка з сестрою тихо молилися, а мене окупанти все розпитували і погрожували. Потім один із росіян побачив комору і спитав у дружини: “Што у вас там?” Вона відповіла: “Та таке-сяке”, – сміється дядя Діма.
Росіяни на повному серйозі шукали теє “Таке-сяке”, поки їм не пояснили, що російською “таке-сяке” означає “кое-что”.
Пішли геть, забравши телефон дяді Діми. Він і досі ходить без мобільного.
Поки священник Беккер гостює у родини за кордоном, Дмитро Квецько побудував памʼятник загиблим односельцям. Символічно, що памʼятник — це частина огорожі двох храмів — ПЦУ та УПЦ МП.
Поки ми спілкувалися із начальником військової адміністрації та місцевими мешканцями, на центральну площу селища приїхали фури з гуманітаркою. Людей стало значно більше.
З харчами та світлом тут проблем більше немає. Не дивлячись на руйнування, люди повертаються до населених пунктів. Як розповідає Максим Кожем’яка, до Благодатівки, Новогреднєво і Малої Сейдеминухи майже кожного дня повертаються місцеві.
Енергетики проводять аварійно-відновлювальні роботи. Електрика вже відновлена у Калинівському, Малій Сейдиминусі, Новополтавці, Зеленому Гаю, Бобровому Куті, Заповіті і Краснолюбецьку. У Благодатівці та Новогреднєво роботи з підключення до електромереж ще тривають. Основна проблема, яка затримує енергетиків — мінування.
Через близькість до лінії фронту росіяни засипали громаду мінно-вибуховими пристроями. Особливу увагу окупанти приділяли мінуванню берегів річки Інгулець.
«Росіяни думали, що ЗСУ будуть форсувати річку. Вздовж узбережжя Інгульця вони створили цілі мінні поля, з якими тепер доводиться працювати нашим саперам», – розповідає начальник СВА.
Сапери працюють майже цілодобово з величезним ризиком — адже вже піднялася трава і шукати міни стало складніше.
«За останній місяць у Калинівській громаді чотири сапери підірвалися на російських мінах. Особливо складно працювати на територіях між Калинівським та Малою Сейдеминухою. Там багато зелених насаджень та лісосмуг, де розкидана величезна кількість мін та вибухових пристроїв», – каже Кожем’яка.
Але не дивлячись на складнощі, станом на травень розміновано 3500 га земель, що становить близько 15% від загальної кількості сільськогосподарських площ громади.
Влада громади вже внесла зміни до програми «Турбота», аби допомогти саперам, які постраждали під час робіт з розмінування.
“Хлопці хоч і не члени тергромади, але постраждали, допомагаючи нам, тож вирішили допомогти їм грошима з бюджету. Не думаю, що хтось буде проти”, – каже Максим Кожемʼяка.
В. о. директора Калинівського опорного закладу загальної середньої освіти Ігор Лутюк йде показувати нам своє поруйноване господарство.
Зараз у школі складують гуманітарну допомогу, але педагоги мріють, що опорний заклад поновить роботу. Втім, шансів на скоре відродження цього навчального закладу небагато. Поки влада вважає, що доцільніше було б почати навчальний процес у невеличкій школі у сусідньому Бобровому Куті. Вона постраждала значно менше.
На території громади працює комісія, яка документує пошкодження, завдані внаслідок бойових дій. Мешканці отримують будівельні матеріали. Формуються списки на одержання компенсації за зруйноване житло.
У громаді пошкоджено або повністю зруйновано 500 будинків. Комісія з обстеження працює постійно, видає акти для отримання компенсацій. Заяв на компенсацію зібрали вже від 237 людей. Ускладнює цей процес відсутність у багатьох людей документів про право власності на нерухомість.
Тому тут, як і у сусідніх громадах, чекають на відновлення роботи у Великій Олександрівці районного суду і БТІ. Це полегшить процес отримання необхідних для компенсацій документів, адже у багатьох людей або зовсім немає документів на їхні будинки, або вони старі, неактуальні. Тож поки людям доводиться звертатися до суду в Одесі, що бʼє по кишені.
Начальник військової адміністрації каже, що ті, хто повернувся, прагнуть швидше почати працювати на своїй землі – люди хочуть відновлювати житло, робити ремонти. Словом, прагнуть нормального життя.
Рушаємо на Давидів Брід і по дорозі, за селом, бачимо пам’ятник на місці, де під час Другої світової війни німці розстрілювали мешканців навколишніх сіл – переважно євреїв.
До памʼятника підійти неможливо — все навколо досі заміноване. Нащадками переможців, як люблять називати себе росіяни.
