Одинадцятирічний Андрій досі пам’ятає той ранок у деталях – він був найстрашнішим в його житті. Хлопець прокинувся від гучного стуку в двері та звуку пострілів, під акомпанемент яких ламали двері й вдиралися в дім. Одна з куль пройшла впритул біля голови його матері – настільки близько, що вона фізично відчула рух повітря біля вуха. Коли двері відчинилися, російських силовиків було вже не зупинити. Вони стрімко увірвалися всередину і почали обшук. Дорослим пролунав наказ лягти на землю. Паралельно лунали погрози: обіцяли прив’язати до фаркопа автомобіля й тягнути дорогою в разі непокори. За кожну спробу піднятися або змінити положення до них застосовували силу. Хлопчик стояв і плакав навзрид, дивлячись на те, що коїли окупанти.
Озброєні силовики почали обшук і перейшли на образи – родину називали “українськими ждунами”, відкрито зневажали за проукраїнську позицію, дорікали відмовою отримувати російські документи. Під час обшуку з будинку вилучили український прапор. Формально це виглядало як “слідчі дії”. Фактично – як ще один етап тиску на цивільне населення в одному з населених пунктів нині окупованої частини Херсонщини.
“Кілька разів до нас приїжджало ФСБ РФ, військова поліція. Вони казали, що ми нібито передаємо геолокації ЗСУ, що донатимо, що ховаємо зброю. Хоча нічого такого не було. Під час одного з обшуків знайшли у нас український прапор, який дитина сховала. Витягнули його і потоптали. Казали: “Чому у вас досі немає російських документів? Ви за це будете покарані. Якщо наступного разу приїдемо і документів не буде – заберемо вас “на яму””,
говорить мама Андрія – Галина (імʼя дитини та мами змінено з безпекових питань, – МОСТ).
Їхнє село було окуповане у перші дні повномасштабного вторгнення. Вже по обіді 24 лютого 2022 року незліченні колони військової техніки росіян рушили основними автошляхами лівобережжя Херсонщини, прямуючи на Миколаїв, Кривий Ріг та Мелітополь.
Лише кілька місяців тому жінка виїхала з сином з окупації, проживши під тиском росіян понад 4 роки. Вона описує ці роки як життя у постійному страху. За її словами, люди звикали не до побуту, а до військової техніки, озброєних російських військових і постійного очікування небезпеки.
У селі, де вона жила, російські військові розселилися у покинутих будинках серед цивільного населення. Вони вже не носять військову форму, пересуваються на цивільних автівках та маскуються під місцевих.
Галина згадує, що за роки окупації головним почуттям місцевих жителів став тотальний страх, який паралізував будь-яку свободу вибору чи слова.
“Назвати це життям зовсім неможливо. Це було жахіття, а не життя. Спочатку дуже важко було звикнути до військової техніки, до солдатів, до цього всього. Люди тільки чули вибух – одразу бігли в підвали. Навіть коли техніка просто зупинялась і вони щось питали у людей – дорогу чи ще щось – люди лякались і тікали. Вільного слова немає. Люди бояться щось сказати, хоча дуже багато хто вірить в Україну і чекає, що вона повернеться”,
ділиться жінка.
Особливо сильний тиск родина відчула через небажання віддавати дитину до російської школи. Батьків Андрія викликали до так званого “суду”, де їх звинувачували у неналежному вихованні дитини. За словами мами, їм погрожували штрафами та навіть позбавленням батьківських прав.
У школі дітей змушували брати участь у церемоніях із російським прапором та гімном, проводили “розмови о важном” та уроки з російською пропагандою. У старших класах дітей навчають розбирати автомати.
Андрій, за словами Галини, намагався мовчати й не показувати своїх поглядів, бо вже знав, чим це може закінчитися для родини.
У школі діяли посилені заходи контролю: озброєна охорона, перевірка рюкзаків та металодетектори. Батьків усередину фактично не допускають.
“В суді мені казали: “Ми даємо вам місяць. Якщо не оформите дитину – буде штраф, а потім позбавлення батьківських прав”. Тому довелося оформити дитину на навчання. У школі щопонеділка учнів змушують піднімати російський прапор і співати гімн. Син не співав, але йому казали: “Ми тебе перед усією школою поставимо – будеш співати”. Вся школа завішана прапорами і фотографіями Путіна. Діти мовчать не тому, що згодні. Вони просто бояться. Але чула, що десь був вибадок, що діти зірвали російський прапор у класі. Однак їм одразу почали погрожувати поліцією і проблемами для батьків”,
описує шкільне життя мама Андрія.
Також вона додала, що зі шкіл в навколишніх населених пунктах хлопців централізовано возили на медкомісії, а непридатних до служби фактично не визнавали.
Окремо Галина розповіла про тиск через переоформлення нерухомості за російськими правилами. За її словами, окупаційна влада встановила терміни, до яких люди мають переоформити житло та землю. Ті будинки, власники яких виїхали або не встигли оформити документи, погрожують визнавати “безхазяйними” та передавати під заселення російських працівників.
Водночас люди фізично не встигають проходити ці процедури через величезні черги та нестачу працівників у так званих МФЦ.
“Нам сказали, що якщо не переоформимо будинки за їхніми правилами – їх заберуть. Кажуть, що заселятимуть туди своїх працівників. Черги величезні, людей не вистачає, вони навіть студентів кличуть працювати в МФЦ бо просто фізично не встигають усе це оформити”,
говорить жінка.
Виїхати раніше родина не могла через брак грошей та хворобу рідних. Зрештою Галина разом із Андрієм евакуювалася за допомогою організації Save Ukraine. Дорога тривала близько п’яти днів.
Вона розповідає, що організація супроводжувала її на всіх етапах маршруту, пояснювала, як проходити фільтрацію та що відповідати на допитах.
Одним із найбільш напружених етапів виїзду є перевірки телефонів. За словами жінки, слід заздалегідь готуватися до них, розуміючи, що вміст пристрою може стати предметом додаткових запитань з боку силовиків.
“Син мріяв про виїзд. Він постійно задавав питання: “Мамо, коли ми вже звідси виїдемо””,
згадує Галина.
Після прибуття на підконтрольну Україні територію жінка каже, що вперше за довгий час відчула спокій. Разом із сином їх поселили у тимчасовому житлі, забезпечили продуктами, речами та психологічною підтримкою.
“Тут уже немає цього відчуття, що кожна машина біля двору – це знову прийшли до нас. Стан, у якому я приїхала, був жахливий. Але нас дуже добре прийняли. Я навіть не чекала такого. Є психологи, є допомога, продукти, житло – все є”,
каже вона.
Попри пережите, Галина просить передати людям на окупованих територіях головне: виїхати можливо.
Вона наголошує, що багато хто боїться залишати окупацію через відсутність грошей або нерозуміння, що робити далі. Але каже, що після виїзду родини не залишають сам на сам із проблемами: “Не бійтеся і виїжджайте — це головне, що я хочу сказати. Ми теж боялися, що залишимося без грошей і без розуміння, що робити завтра. А виявилося, що в Україні нас чекали й підтримали. Тут ти не один, тобі допоможуть піднятися на ноги й почати все спочатку”