Магдалена Рігамонті: – Ви приїхали сюди зі зброєю, святий отець?
Сергій Дмитрієв: – Ні, лишив там. Тут вона мені ні до чого. Ось бронежилетом обзавівся тут, у Польщі, друзі подарували. Він у мене вже четвертий, здається.
МР: – А де попередні три?
СД: – Віддав солдатам.
МР: – Святий отець, вранці ви бачилися з кардиналом Ничєм. Що говорить польська Католицька церква українському православному священику?
СД: – Співчуває. Непокоїться про нас.
МР: – Занепокоєння вже замало. Війна триває другий місяць.
СД: – Війна триває з 2014 року!
Але польська Католицька церква нічого нам не винна. Ні, я не чекаю, що вона кинеться на допомогу та займеться кожним українцем. Солідарність, добрі слова – це цінність саме по собі.
МР: – Що ви кажете!
СД: – Я говорю про те, що у мене немає жодних очікувань. Я приїхав на кілька днів. Розмовляв із єпископами, з кардиналом.
МР: – Для того, щоб почути, що вони непокояться Україною?
СД: – Польська Церква допомагає. Дуже допомагає. Мережа католицьких благодійних організацій “Caritas”, що діють у 198 країнах та регіонах світу, допомагає. Вони виконують велику роботу. Церква ясно висловилася. І вона фантастично багато робить насамперед для українців, а точніше – українок та їхніх дітей тут.
МР: – Коли Папа Франциск скаже: “Путін – злочинець. Путін – м’ясник”?
СД: – Франциск, ватиканська дипломатія – це одне, а польська Церква – це зовсім інше. Два різні світи. З 2014 року Ватикан проводить проросійську політику.
МР: – Це дуже сильні слова.
СД: – Вони мають бути ще сильнішими. У 2015 році Путін отримав від Ватикану премію за мир. За мир!
Після того, що він зробив у Криму і що робив на Донбасі, які криваві бійні він учинив. Після того як він убив десять тисяч мирних жителів. За мир!
Путін отримав із рук Папи пам’ятну медаль із зображенням Ангела миру, який «знищує злого духа війни». А те, що Франциск говорить про війну, це якась манірність. Він багато років діє на користь Росії. Це ще й наслідок того, що він абсолютно не розуміє, що таке Росія, що таке Російська Федерація. Ви пам’ятаєте попереднього ватиканського нунцію в Україні?
Відомий Клаудіо Гуджеротті. Він був нунцієм у Грузії, звідки його в атмосфері скандалу перевели до Білорусі, потім у 2015 році до нас, а тепер він у Великій Британії. Це людина, яка мала нахабство говорити про мою країну, що зазнала нападу Росії, країни, в якій росіяни вбивали мирних жителів, включаючи жінок і дітей, говорити…
Зараз я перевірю дослівно, ось, будь ласка: “Треба сказати, що з політичних міркувань згадувати про Україну немодно. Адже Україна – це країна, яка спричинила чи поглибила труднощі у відносинах між США та Європою з одного боку та Росією з іншого, що створила патову ситуацію. І тому говорити сьогодні про Україну означало б говорити про власні невдачі”…
Ви уявляєте собі?
Коли у 2014 році почалася війна, для Ватикану говорити про Україну, займатися Україною було “немодно”. Немодно, Боже милостивий!
Гуджеротті був і залишається дуже проросійським. Коли він був нунцієм в Україні, для нього московська Церква, Московський патріархат був важливішим, ніж ми. І про це зараз треба говорити прямо. Потрібно говорити!
Вже не можна бути делікатним, політично коректним, ввічливим. Йому заважала незалежна українська Церква, незалежна від Москви. Так само як йому заважала незалежна Україна. Йому, посланцю Ватикану. Якщо проаналізувати його поведінку, то розумієш, що творить Франциск у питанні України. Тепер у нас нунцій литовського походження, який просто уникає зустрічі з Українською православною церквою, а в неї, між іншим, за даними соцопитування, у 2021 році було 15 мільйонів віруючих. Зараз, звісно, ще більше.
МР: – Є й віруючі Російської православної церкви.
СД: – Є, особливо олігархи. І трохи людей похилого віку. Коли 2015 року Ватикан організував акцію “Папа для України”, нас повністю ігнорували. Ми просили, але нам не дали жодної копійки. Я був у резиденції католицького єпископа Яна Собіли, і ми говорили про допомогу Ватикану. Він при мені зателефонував нунцію Гуджеротті, через гучномовець. Гуджеротті не знав, що я сиджу поруч і все чую. І він прямо сказав: ми ніколи не допомагатимемо українській церкві.
МР: – Це ж ще й війна двох Церков – російської та української.
СД: – Російська православна церква на чолі з Кіріллом – політична організація, керована ФСБ. Вона не має нічого спільного з релігією, Богом та вірою.
МР: – Святий отець, Ви були першим, хто в 2014 році одразу ж вивільнився з-під протекторату Москви.
СД: – Я не хотів мати нічого спільного з Церквою, яка також відповідає за вбивства цивільних осіб та солдатів в Україні. Адже той, хто належить до Російської православної церкви, поділяє відповідальність за вбивства. Кожен, хто підтримує діалог із цією Церквою, подає їй руку, повинен знати, що тисне руку вбивцям. Я вважаю навіть, що більша відповідальність лягає не на того, хто стріляє і вбиває, а на того, хто благословляє тих, хто стріляє, хто благословляє ці вбивства.
МР: – Саме ви першим наважилися на протистояння Москві.
СД: – У 2014 році я був досить відомим священиком у Херсоні, у місті, де я жив і працював у парафії як священик та активіст. Я був на Майдані, до цього брав участь у Помаранчевій революції. У мене була велика підтримка серед місцевого населення.
МР: – І ось ви вийшли на амвон і що ви сказали людям?
Що потрібно відокремитися від Москви?
СД: – Ні, після служби я підійшов до людей, сказав, що совість не дозволяє мені більше залишатися частиною Церкви, підпорядкованої Московському патріархату, і запитав, хто йде за мною. І всі сказали, що вони зі мною. І ще – що чекали на цей момент. А я почав чекати, як Москва вирішить вчинити зі мною, якесь відлучення чи ще щось. І вони нічого так і не зробили. Мабуть, знали, що за мною стоять люди.
МР: – Як ви це зробили формально?
СД: – Допомогли юристи. Спочатку я заснував нову українську парафію і передав її все, що належало парафії Московського патріархату, все майно. Згодом юристи ліквідували московську парафію. По суті все просто.
МР: – Інші парафії стали робити те саме?
СД: – Не одразу. Вони почали це робити лише через кілька місяців. Все ж таки знадобилося велике вторгнення, вбивства, насильство, щоб парафії стали в масовому порядку відокремлюватися від Москви. Тепер уже понад 50 парафій відокремилося від Московського патріархату.
МР: – Ви показали, що так можна.
СД: – Все можна, якщо захотіти.
МР: – Чи можна виграти війну?
СД: – Ми її вже виграли. Ми виграли ще у 2014 році, адже росіяни нічого у нас не відібрали.
МР: – У вас забрали Крим.
СД: – Не забрали. Вони забрали лише територію. Людей, їхні душі, їхній розум вони не забрали. Кримські татари як ненавиділи Росію, так і ненавидять.
МР: – Московська Церква захоче повернути собі українську.
СД: – Московська Церква не хоче нас повернути, вона хоче нас знищити. Ми їм ні до чого. Найкраще, щоб нас не було. Російський менталітет у тому, що їм потрібні лише раби і більше ніхто. Вони ж і в своїх молитвах кажуть: раб Божий.
МР: – А ви як кажете?
СД: – Дитя Боже. Ми ж діти Бога, а не його раби.
МР: – Ви вже тоді були військовим капеланом?
СД: – Так. Це був початок мого капеланства, адже війна тільки почалася. І це був той момент, коли з Донеччини вже їхали перші труни з українськими солдатами. Тоді я ще залишився на три місяці у Херсоні, а потім патріарх запросив мене до Києва, щоб я очолив “Елеос”. Це організація, що допомагає. Раніше в українській Церкві нічого подібного не було.
МР: – Ви заснували “Елеос”?
СД: – Так. Я ще колись, коли ми підпорядковувалися Московському патріархату, займався благодійною діяльністю. Однак це було досить важко, адже щоб допомогти конкретним людям, потрібно було отримати дозвіл зверху. А ще корупція. Я неодноразово чув від єпископів: хочеш отримати гроші для допомоги одиноким матерям – віддай мені частину готівкою. А я подумки відповідав: йди на***.
МР: – І ви платили?
СД: – Не платив. Ніколи. Я й десятину Московській церкві ніколи не хотів платити. Тепер Українська Православна церква Московського патріархату платить Москві, великому корумпованому Кіріллу більше, ніж десятину. А Православна церква України є повністю незалежною. І ніхто не змушує мене давати хабарі за допомогу. “Елеос” має сьогодні 12 представництв в Україні. І ми діємо завдяки європейським та американським грантам. Один священик каже мені, що ми не маємо брати грошей від фонду Сороса, бо це диявол. А я думаю, що для допомоги Україні візьму гроші навіть від диявола. Я бачу, що там, де працюють жінки, там де жінки стежать за грошима, там завжди порядок. І, мабуть, тому у нас в “Елеосі” трудяться самі жінки. Я знаю, що якщо мене вб’ють, то все як і раніше буде діяти.
МР: – Ви припускаєте можливість того, що вас вб’ють.
СД: – Я все роблю так, щоб організація могла працювати без мене.
МР: – Ви припускаєте можливість того, що вас вб’ють?
СД: – Будь-кого можуть вбити, і мене також.
МР: – У вас з усім наведений лад, ви у мирі з людьми, всі борги віддані?
СД: – Вже давно. Я живу так з 2015 року. Із зими, з Дебальцевого, коли росіяни оточили наших солдатів і…
Я роблю так не тому, що боюсь смерті, а тому, що хочу жити. Те, що ми робимо тут, в Україні, це війна на життя, а не на смерть. Ми вісім років на війні і говоримо про все відверто, недомовки ні до чого. Адже колись роками не можна було казати, що мій дід загинув у сталінському таборі. Казали, що він безвісти зник на війні. Про Голодомор теж не дозволялося говорити, про те, що в тебе польське коріння – теж не можна. У 1992 році я дізнався про це від мами. Тепер я маю Карту поляка, документ, що підтверджує польське походження іноземця і полегшує його легалізацію в Польщі, посвідка на постійне проживання. Але я приїхав ненадовго, скоро повертаюся назад.
МР: – До 24 лютого вам не дозволялося носити зброю.
СД: – 21 березня голова Православної церкви України митрополит Епіфаній дав дозвіл на це. Засідав Синод. Про це є документ.
МР: – Дав дозвіл стріляти?
СД: – А інакше навіщо ця зброя?
МР: – Ви вже стріляли?
СД: – Ще ні.
МР: – Ви думаєте про це?
СД: – Якщо мені чи комусь із віруючих загрожуватиме небезпека, я стрілятиму.
МР: – А як же заповідь “не вбий”?
СД: – Ви говорите про умисне вбивство, про те, коли я хочу когось умисно вбити, правда?
Коли ти змушений захищатись і, захищаючись, вбиваєш, це не вбивство. Я 12 років провів у Херсоні. Херсон славиться чудовими, гідними людьми. Я відчуваю це місто своїм. І це моє місто зараз окуповане. І коли одного разу до міської лікарні привезли 40 українок, зґвалтованих росіянами, то…
Краще не питайте мене про заповідь “не вбий”. Одній дівчині було 18 років. Її ґвалтували вісім днів. Безперервно. Їх було багато. Сьогодні з Німеччини сюди ненадовго приїхала моя донька. Їй 21 рік. Як батько і як чоловік я не замислюсь ні на мить. Я вистрілю в російського ґвалтівника.
МР: – Ви кажете це своїм хлопцям, своїм солдатам?
СД: – Їм не треба цього казати. Вони знають. Це очевидно. Слова тут непотрібні. Ми не говоримо про вбивство. Зовсім. Говоримо лише, що мають ліквідувати цілі.
МР: – Зручно.
СД: – Вбивство – це злочин, ліквідація цілей – це війна.
МР: – З цією козацькою зачіскою ви виглядаєте, як один із цих хлопців.
СД: – У нас у ході такий жарт, що офіцер має виглядати, як хіпстер.
МР: – Ви не офіцер, святий отець.
СД: – Я помічник командира бригади. Підпорядковуюсь тільки йому. Я на війні з 2014 року, можливо, тому виглядаю не як священик. І з того часу для мене нічого не змінилося. Війна триває вже вісім років. Тепер змінився лише масштаб, більше людей вбивають, більше цивільних, і, нарешті, весь світ побачив, що ця війна йде. Я вважаю, що кожен західний політик, який усі ці роки вдавав, що війни немає, відповідає за цю війну, відповідає за смерть цих дітей, усіх цих людей. У 2014 році світ дозволив Путіну піти далі, не зупинятися. На жаль, є й українці, які вдавали, що війни немає, що росіяни – це брати. Були такі, хто казав, що не цікавиться політикою. Те, що росіяни 24 лютого вторглися в Україну, розплющило їм очі. Їм потрібна була ця війна для того, щоб вони нарешті повірили і зрозуміли, хто такий Путін, хто такі росіяни. Світовим політикам вона також була потрібна. Те, що світ робить зараз, він мав робити у 2014 році. Адже тоді порушувалися права людини, всі міжнародні договори та скоювались воєнні злочини. Хіба що заручниками тоді були 350 тисяч кримських татар та мільйони українців на Донбасі. І коли весь світ говорив тільки і виключно про Сирію, у нас було більше двох мільйонів внутрішньо переміщених осіб, які втекли з Донбасу. Тетяна Мала, яка працює в нашій організації та займається зґвалтованими жінками, вже кілька разів втратила свій будинок. У 2014 році вона з сім’єю, з батьками тікала з Донбасу до Києва. Тепер їй довелося тікати із Києва. Де було тоді міжнародне право та права людини, права дитини?
Де був Червоний Хрест, де були інші організації?
Усі висловлювали занепокоєння чи глибоке занепокоєння. Не більше. Цікаво, що було б, якби хтось вбив дітей західного політика, а я сказав би лише: я глибоко стурбований…
Цікаво. А із солдатами ми одна сім’я. Я сам солдат.
МР: – Ви все ж священик. До вас звертаються по імені?
СД: – Говорять “падре”, кажуть “батюшка”, і “отче наш” кажуть. А нещодавно ще: “молодший сержант”. 27 лютого було бомбардування, а я приймав військову присягу у Новограді-Волинському.
МР: – Навіщо їм потрібен священик?
СД: – Я завжди говорю їм, що Господу не потрібні посередники. Ще говорю, що я як офіціант у ресторані. Подаю на стіл, але не завжди отримую чайові. Я подаю молитви, обряди, любов і дружбу.
МР: – Так легше помирати за Батьківщину?
СД: – Ми всі хочемо жити за Батьківщину, а не помирати. На прапорах нашої бригади, яка пішла битися з росіянами, написано: “Ми тут за Україну, за життя, навіть якщо нам доведеться померти”.
МР: – Батюшка Серьожа, коли бачиш смерть, розірвані тіла, коли бачиш страждання, це важко витримати. Виникає травма, виникає…
СД: – ПТСР. У мене це позаду. Я пережив це. Я був на американських базах, навчався, як із цим справлятися.
МР: – Як із цим справлятися?
СД: – Жити.
МР: – Легко сказати.
СД: – Якщо є знання на цю тему, якщо знаєш, як реагувати на те, що відбувається, то стає легше, можна жити, діяти.
МР: – Вам 46, у вас життєвий, воєнний досвід. А цим вашим хлопцям по 20 років.
СД: – Молоді легше переносять усе це. Звичайно, є такі, що не витримують. Трапляється, що, не отримавши підтримки, вчиняють самогубство. Я знав таких хлопців. І живу з почуттям провини, що в потрібну мить не врятував їх, що мене не було поряд. Для тих, хто живий, хто бореться, я намагаюсь бути опорою. Насамперед для тих, хто у моїй бригаді. Я молюся з ними і за них, але й “Playboy” роздаю. Вони кажуть, що на війні це як молитовник.
МР: – Скільки їх всього?
СД: – 3800.
МР: – Тільки чоловіки?
СД: – Ні, є 300 жінок. Зараз 50 із них на фронті, на передній лінії вогню. Працюють у розвідці, у преслужбах, на кухні. Є одна дівчина, їй 23 роки, і вона б’ється. А нас, капеланів, двоє.
МР: – З ними?
СД: – Один на сході, з ним там більше трьох тисяч людей із бригади. Я тут. Приїжджаю до Польщі, організовую допомогу. Бригада поповнює резерви. Приходять нові. Є черга з охочих. Головним чином 35 років і старше. Серйозні люди. Знають, чого хочуть. Знають, чому хочуть боротися. Мені дзвонило чоловік 15 ветеранів. Кажуть, що хотіли б вступити до моєї бригади. Це люди, котрі вже щось вміють. Які були в армії, працювали, у них є спеціальності.
МР: – Скільки з бригади загинуло?
СД: – Двадцять. А з усіх солдатів, яких я знав, уже близько сотні.
МР: – Я дивлюся – у вас усмішка на губах, на обличчі, а очі наче в тумані. Здається ще трохи, і з’являться сльози.
СД: – Таке іноді буває.
МР: – З яких причин ви плачете?
СД: – Від почуття несправедливості. Я хочу, щоб війна закінчилася. Найбільше я мрію про те, про що ми мріяли у 2014 році під час Майдану. Щоб Україна була сильною, незалежною, європейською державою, увійшла до Євросоюзу. Українці заслужили на все це. Ми – класні люди.
МР: – Доки грім не гримне, мужик не перехреститься – Вам це знайоме?
СД: – Так, добре знайоме. Тепер усі почуття загострилися. Хто був атеїстом, став ще більшим атеїстом. А віруючі вірять ще сильніше, ще більше сподіваються на Господа. У той же час роль Церкви, не тільки нашої, величезна. Я вважаю, що ми програли б цю війну, якби не було в Україні віри, релігії, Церков, релігійних організацій. Для солдатів вже сама присутність священика, батюшки дуже важлива. Моя Церква не боїться називати речі своїми іменами. Ми першими у 2014 році сказали, що те, що відбувається – це російсько-українська війна. Серце нашої Православної церкви України – Михайлівський Золотоверхий монастир. Саме там під час Майдану, під час нападів “Беркуту” різні люди знаходили укриття та захист. Зайти за браму монастиря у “Беркуту” не вистачало сміливості. Пізніше ні мер Києва Кличка, ні тодішній президент України Порошенко не вшанували жертв Майдану, як це зробила наша Церква. На стінах цього найголовнішого монастиря були розміщені фотографії вбитих. І написано: загинули у російсько-українській війні. З’явилася традиція: почали приходити всі дипломати, політики з усього світу, класти квіти. Згодом прийшов і президент Зеленський. Він завжди приходив. Ми створили щось таке, що стало меморіалом, місцем, важливим для української історії та ідентичності. Тепер, починаючи з 24 лютого, усі політики на чолі із Президентом Зеленським усвідомили, який вплив на людей має Церква. Раніше я Зеленського не поважав.
МР: – Бо комік, актор?
СД: – Ні, мені не подобалося його оточення. Коли він став Президентом, то наївно вважав, що Україна може домовитись із Росією. Я, перебуваючи з солдатами, на війні, знав, що це неможливо. Тепер це ніби інша людина. Молодець.
МР: – Ви зараз повертаєтеся на війну.
СД: – До бригади.
МР: – На війну.
СД: – Якщо бомбитимуть Львів, то…
У них старе обладнання, неточне. Якщо погано приціляться, то може перелетіти через кордон.
МР: – Можливо Ви, святий отець, вимолите мир.
СД: – Думаю, зараз саме час вимолити мир зі зброєю в руках. Як Михайло Архангел. Мій друг говорив: не поводься, як ангел, коли навколо тебе чорти. Тому я – духовний молот 30-ї бригади. Щось міцне і здатне вражати зло.