Даний матеріал є перекладом статті The Times.
День, коли росіяни забрали її дочку, до найменших дрібниць закарбувався у пам’яті Тетяни Лях.
Її дочці Діані було всього 12 років, коли до невеликого заміського будинку родини Лях увірвались російські солдати.
Росіяни вимагали, щоб Анатолій, батько родини, відвіз їх до супермаркету в Бериславі – найближчого міста.
“И малую свою захвати, — наказали військові фермеру, — чтобы воздухом ребенок подышал”.
У жовтні 2022 Діану посадили у червону “Ладу Ріву” її батька і вивезли в невідомому напрямку з російськими військовими.
Це був останній раз, коли Тетяна бачила свою дитину з чоловіком.
Невдовзі після того, як вони поїхали, рідне село родини Лях почали сильно бомбити:
“Ми з дітьми порпались на городі, біля льоху. Після декількох вибухів я оглухла, а мій старший син, 15 років, знепритомнів. Я затягнула його до підвалу. Через сильні обстріли ми півтора тижні просиділи в льоху”.
Після виходу з підвалу, родина дізналась радісні новини – ЗСУ звільнили їхнє село, Велику Олександрівку. Проте Діана з Анатолієм так і не повернулись. Тетяна пішла питати сусідів, проте їй сказали, що з окупованого Берислава Діана та Анатолій так і не повернулися.
Через місяць, у листопаді 2022, українські сили звільнили Берислав. Після цього Тетяна одразу відправилась до тамтешнього магазину, куди росіяни наказали їх відвезти. На місці вона дізналась, що її рідні таки були там.
«Я спитала продавчиню, на що вона відповіла: «Так, я бачила тут вашого чоловіка». Вона сказала, що бачила також двох росіян, які купили випивки приблизно на 8 тисяч гривень. Вона бачила і мою дитину, їй росіяни купили сухарики і сік», – згадує Тетяна.
Однак персонал магазину не бачив, куди вони відправились після. Це трапилось 300 днів тому.
Тетяна губиться у власних здогадках подальшого розгортання подій: вона вважає, що її рідні можуть знаходитись на окупованій лівобережній частині Херсонщини, вони були вбиті під час атаки, або ж Діану відправили до Росії на усиновлення.
У рамках своїх пошуків Тетяна вперше зареєструвалася у Facebook, щоб опублікувати фотографії Діани та Анатолія в групах, створених українцями, які шукають безвісти зниклих родичів.
Пошуки Тетяни не виявились марними. Їй сказали, що схоже її доньці вдалося певним чином виїхати на територію вільної України, до Львова. Користувачі мережі повідомили, що бачили схожу на Діану дівчину в центрі Львова.
“Тоді я зателефонувала поліції і повідомила їм, що на Львівщині люди бачили схожу на мою дитину дівчинку, яка сиділа біля кафе та просила їсти”.
Проте реакція поліції виявилась для Тетяни неочікуваною.
«Мене викликали до поліції і почали допитувати, звинуваючи у співпраці з росіянами. Мені пояснили, що якщо вони знайдуть Анатолія живим, то його посадять за добровільну співпрацю з окупантами»? – каже Тетяна.
За кілька тижнів до зникнення Анатолія в село приїхав американський журналіст у супроводі російських військових і заявив, що він з BBC. Він наполягав на інтерв’ю з Анатолієм. У сюжеті Патріка Ланкастера, прокремлівського американського інфлюенсера, в кадрі з’являється п’яний та знервований Анатолій, поки Діана мовчки спостерігає за цим на задньому плані.
Ланкастер просить Анатолія, який стоїть поруч із озброєним російським солдатом, висловити свою вдячність росіянам, запитує його, чи проголосував би він за анексію, і пропонує йому готівку, коли той відповідає «так». Тетяна каже, що через фільм Ланкастера інші українці називали їхню родину колаборантами, і саме це стає на заваді пошукам.
«Але як ми мали виживати? Ми обмінювалися між собою їжею, яйцями, нам потрібно було піклуватися про своїх дітей» ,- відповідає на звинувачення у колабораціонізмі Тетяна.
Тижні перетворювалися на місяці, коли Тетяна намагалася знайти свою дочку всіма способами, які тільки могла придумати. Вона вказала її як безвісти зниклу в офісі українського омбудсмена, який додав ім’я Діани до списку 20 000 дітей, яких, як вважають, забрали росіяни.
Анатолій знявся у фільмі, через що його звинуватили у добровільній співпраці з окупантами. Фото: The Times
Таня звернулася за допомогою до Українського товариства Червоного Хреста та Міжнародного Червоного Хреста. Вона пішла до благодійної організації Magnolia, яка спеціалізується на допомозі в пошуку зниклих дітей. Вони транслювали її звернення. Вона чекала і плакала. Потім перед Великоднем їй подзвонили з Києва. Питали, чи був Анатолій одягнений у російську військову форму, сказала Таня. «Потім почали питати, у що була одягнута Діана. Ніхто не пояснив чому».
Коли Таня приїхала у відділок, їй сказали, що знайшли їхню сімейну«Ладу». «Вони показали мені фотографії», – згадувала вона. «Жахливі фотографії. Машина була вся пошматована. З тіл загиблих нічого не знайшли, тільки скальп дівчини. І щелепу чоловіка. Більше нічого не вціліло.
За словами поліції, тіла місяцями розкладалися місяцями лише за 16 км від будинку родини. — Але це були не вони, — розповідпє Тетяна. «Волосся тої дівчини було рудувато-світлим. У моєї Діани не таке».
Тетяна ретельно слідкувала за Telegram-каналом під назвою «Зрадники Берислава», де йдеться про українців, які живуть на підконтрольних Росії територіях, які радо прийняли чи співпрацюють з окупантами. 18 лютого було опубліковано фото чоловіка, дуже схожого на Анатолія. Тетяна вказує на ямочку на його щоці. «А це ще одне фото з Генічеська, який досі окупований. Можливо, він все ще там”, – сказала вона.
Чотири місяці тому Тетяна дала поліцейським ДНК-докази, сподіваючись напевно дізнатися, живі її чоловік і донька чи мертві. Але матеріали справи запечатані, а кількість тестів, які проводяться для загиблих на війні, означає, що чекання може тривати до року, повідомили виданню The Times представники влади.
Але Тетяна продовжує чекати. 312 днів зі зникнення Діани не залишились непоміченими: навколо очей Тетяни великі червоні кільця.
Коли The Times виїжджає з Великої Олександрівки, рідного села Тетяни, вона вирвала кілька волосин з голови, склала їх в поліетиленовий пакет та просить журналістів доставити його до Києва.
«Будь ласка, попросіть їх взяти це на перевірку та дати мені відповіді на мої запитання. Мені потрібно знати, де моя маленька Діана», – каже в розпачі пані Тетяна.
