Щоб вирватися з російського полону й повернутися додому, херсонцю Сергію Зикіну довелося пройти через катування, СІЗО в Криму та Чонгарі, отримати незаконний вирок, а потім – погодитися на російський паспорт і стати на облік у ворожу армію.
Про це він розповів у матеріалі видання ZMINA.
До початку повномасштабного вторгнення Сергій жив у Херсоні з матір’ю, сестрою та її дітьми. Коли місто зайняли російські війська, його родина спершу евакуювалася на територію, підконтрольну Україні, а згодом – до Німеччини. Сергій вирішив залишитися в місті. Деякий час продовжував працювати – займався монтажем металопластикових вікон.
Також Сергій долучився до місцевого спротиву: у його будинку зберігали зброю бійці тероборони, а за потреби він розвозив її містом. Найчастіше це були гранати. Куди саме їх передавали і як використовували – не питав.
“Затримувати мене прийшло 6 російських військових у формі, двоє у цивільному – колаборанти, які працювали операми на росіян. 26 липня 2022 року десь о 8-й годині ранку прийшли, ламають двері. Відчинив. Відразу вдарили в груди, збили з ніг, били ногами, зламали руку. Знайшли автомат, гранати. Забрали в Суворовський РВВС міста Херсона”, – пригадує Сергій.
Сергія посадили в тісну камеру — 1,7 на 4 метри, де одночасно тримали від 8 до 15 людей, переважно місцевих. Одних звинувачували за кримінальними статтями, інших просто хапали на вулиці чи за зберігання зброї. Двічі росіяни змушували Сергія дзвонити тероборонівцям, але ті не відповідали. На допитах його регулярно били — настільки, що згодом він майже не міг ходити.
“Спали на плитці, боком, бо дуже тісно було. Сусідня камера була більша, але там 25 людей сиділо. Утім, там були туалет і умивальник, а у нас нічого цього, навіть без вентиляції. Дихати не було чим. Вони навіть не годували, якщо хтось з родичів дізнавався, де тримають затриманих, та щось передавав, то ділили на всіх. Іноді можна було випросити чайник. Якщо рідні якийсь чай передали, то можна було іноді попити”, – розповідає колишній бранець росіян.
Так Сергія тримали близько трьох тижнів, потім перевезли до херсонського СІЗО №1, де він пробув місяць. На той час росіяни вже висунули чоловікові звинувачення за зберігання зброї. В його камері було 22 людини.
“Камера була велика, були матраци. Тричі на день годували. Причому більш-менш нормально. 24 жовтня 2022 року нас вивезли до Сімферополя. Загалом вивезли 57 людей, і ми спочатку не знали, куди їдемо і де опинилися. Пересувались ми навколішки і обличчям в підлогу. Хто голову підіймав, той отримував по потилиці”, – пригадує Зикін.
Невдовзі їх перевезли до Сімферопольського СІЗО №2 на 7 місяців. Годували погано, а передачок не отримували, оскільки рідні не знали про перевезення.
“Суп рідкий, як вода, якщо картоплю там знайдеш, то добре. На друге – варена або квашена капуста і хлібина на чотирьох. Тоді десь у лютому 2023-го мене викликали до слідчого, той поклав на стіл папірець і каже: підписуй. А я нічого не бачу. У мене і так зір був поганий, а за час перебування в неволі став зовсім поганий. Може тому, що так били, може тому, що світло ніколи не вимикали. Зараз ось ходжу по лікарнях, а писати та читати все одно не можу. Дистрофія сітківки повністю не лікується, тільки можна підлікувати”, – розповідає Зикін.
Сергій відмовився підписувати папери окупантів, після чого його катували шокером. Проте і це не змусило його ставити підпис.
Також його “карали” шокером за перестукування з іншими камерами. Про це росіяни дізналися через відеоспостереження. За словами Зикіна, воно було всюди, крім приміщення для допитів.
Далі його зі співкамерниками перевезли до СІЗО в Чонгарі. Звідти українців вивозили тільки на суди, на яких продовжували термін ув‘язнення.
У Чонгарі Зикін став свідком вбивства українського бранця.
“В Чонгарі чув, як одного чоловіка до смерті забили, били години півтори. Ми, хто сидів, по звуку чули, коли ногами б‘ють, коли дубинкою. Били на вулиці, ми чули через вікно”, – додає Сергій.
Від інших ув’язнених він дізнався про смерть ще одного полоненого. З його слів, того в’язня били протягом 3 годин. Коли приїхала “швидка”, з’ясувалося, що він мертвий.
На засіданні незаконного суду Зикіна і ще одного тероборонівця з Херсона звинуватили у “зберіганні зброї” та “вчиненні злочину групою осіб за попередньою змовою”.
Сергієві дали 3 роки і два місяці позбавлення волі. В цей термін йому врахували вже проведений час у СІЗО, – рік порахували за два. Тож на волю чоловіка випустили 22 лютого 2024 року.
“Випустили, у мене була з собою довідка про звільнення, документ про вирок суду і ксерокопія українського паспорта. Паспорт вони десь нібито загубили”, – каже Зикін.
Після звільнення він познайомився з місцевим хлопцем із Чонгара, які допомагає українцям, що вийшли з російських тюрем. Він і допоміг Зикіну знайти тимчасове житло – там Сергій прожив 5 місяців.
За словами Зикіна, цей місцевий чоловік досі мешкає у Чонгарі та допомагає українцям, які опинилися у полоні в окупантів.
“Я періодично з ним зв‘язуюсь, якщо треба когось знайти, він може допомогти. Треба знати ПІБ і дату народження. Він купує найпростішу передачу, якщо її прийняли, значить, людина там”, – додає Зикін.
Після звільнення він подав документи, щоб росіяни зробили йому посвідчення особи.
Також Зикіну допомогли вийти на зв’язок із його сестрою та матір’ю. Мама Сергія переслала йому свою пенсію. За ці гроші він придбав телефон і зміг самостійно зв‘язатися з мамою, з якою не спілкувався 1,5 року.
Проте з посвідченням особи його не пропустили через кордон у Новоазовську. Тому він вирішив їхати до Бєлгорода, щоб пройти через пункт пропуску у Колотилівці.
“Довелося подавати на паспорт РФ. Ще чекав мабуть пару місяців, поки паспорт мені дадуть. Треба було, щоб знайшлись люди з російськими паспортами, які б мене знали. Оцей хлопець, що зі мною сидів, він вже паспорт РФ отримав і ще один хлопець, який теж вийшов з тюрми раніше, посвідчили, що зі мною знайомі. Довелося стати на військовий облік у росіян, бо не випустили б”, – розповідає колишній бранець росіян.
Після цього Сергій знову зв‘язався з волонтерами, йому і ще одному українцю, який також був в ув’язненні, купили квитки і вони поїхали автобусом, який прямував до Москви. У Ростові пересіли на автобус до Бєлгорода.
“У Бєлгороді почекали 2 години і на автобусі доїхали вже не пам‘ятаю до якого села, там нас зустрів хлопець, який на машині довіз майже до кордону. Тоді ще кілька годин треба було йти до кордону, фільтрація, перевіряли кілька годин, а тоді кажуть: вам же з російськими паспортами 15 років на батьківщині світить. Дали води. Пропустили. І ще треба було кілометрів три йти до українського кордону. Багато жінок також було, 18 людей всього. Там нас зустріли. Був автобус на Суми. СБУ перевіряли”, – пригадує Сергій.
Вже в Києві Сергій зустрівся з матір’ю, яка для цього повернулася з Німеччини.
Перші кілька місяців у Києві Зикін жив у хостелі. Потім за пропозицією волонтерів проходив місячну реабілітацію в “Центрі психічного здоров’я та реабілітації ветеранів “Лісова Поляна”.
Зараз Сергій чоловік намагається оформити інвалідність через проблеми з зором, які отримав в ув’язненні. Крім того, у чоловіка виявили онкозахворювання та зробили операцію.