У Вінницькій області на початку березня попрощалися з 20-річним військовим Максимом Купрійчуком, загиблим на другий день війни під Херсон. Мати героя Людмила Купрійчук розповіла, як з батьком Максима вони шукали і вивозили тіло сина з окупованої території.
Про це пише видання ” 20 хвилин. Вінниця”. Видання уточнює, що Максим Купрійчук загинув 25 лютого разом з побратимами біля села Томарине під Херсоном, коли колону української військової техніки обстріляли окупанти.
“25 лютого їх загін потрапив під обстріли, проте всі дивом уціліли. Після цього – хто пересів на БТР, хто втік у поле. У БТР сталося пряме влучення снарядом. Хлопці живцем згоріли. Максим помер від осколкового поранення в голову”, – розповіла мати загиблого.
Його тіло батьки виявили біля заповідника Шилова Балка. Вони ризикнули і поїхали самі на передову шукати сина. У перші дні війни їм це вдалося, хоча ризик був великий.
“Я подзвонила в бригаду, мені сказали чекати, тому що зелених коридорів немає, тіла вивезти неможливо. Мені подзвонив батько Максима і запитав: “Їдемо?”. І ми поїхали. У Херсон ми доїхали за сім годин. Спочатку шукали по лікарнях, думали, може просто поранення … всі дивувалися, як ми так ризикували, перед нами по дорозі сім’ю розстріляли… але нам втрачати вже було нічого”, – розповіла Людмила.
“Зустрілися з днровцем. Той сказав – знайдете тіло, то заберете. Ми приблизно знали, де знаходилася наша дитина. Нам товариш Максима розповів, йому пощастило вціліти під час обстрілу. І ми шукали в полі серед трупів, а поруч проходила колона з рашистською символікою Z”, – додала мати героя.
Спочатку Максима не могли знайти і у батьків з’явилася надія, що він залишився живий. Однак батько впізнав серед загиблих свого сина по татуюванню на руці.
“Я була біля машини, а батько Максима пішов сам шукати, – розповіла жінка. – Довго шукав, і ось зупинився біля загиблого воїна. Обличчя не впізнати, бо снаряд влучив у голову. Розірвав бушлат, побачив татуювання на руці у сина – і від відчаю сів на землю. І тоді я почала кричати від болю на все поле. А днровець до мене підходить і питає: “А як ви ставитеся до цієї війни?”. Я його запитала, що він хоче почути в той момент, коли ми знайшли тіло нашого 20-річного сина? Люди теж хотіли вивезти наших загиблих з поля, а той цинічно посміхнувся. Нехай валяються”.
Чоловік Людмили замотав тіло сина в ковдру і поклав у багажник. Так і привезли Максима в рідну Вінницьку область. Наступного дня бійця поховали як героя.