«Якби ми не вірили в Україну, може б нічого і не робили», – каже Наталія Шушляннікова, викладачка мистецтв у Херсонському академічному ліцеї імені О.В.Мішукова. З перших днів повномасштабного вторгнення вона долучилася до волонтерського руху, підтримувала херсонців під час окупації та після звільнення міста.
МОСТ поспілкувався з нею про роботу в умовах терору російських загарбників, зашифровані волонтерські групи, взаємодію із військовою адміністрацією вільного Херсону та особисте «вигорання».
З чого все почалося?
Почались страшні бої за Антонівський міст. Звісно, як всі херсонці у перші дні ми нічого не розуміли. Повномасштабне вторгнення стало для багатьох шоком. 1 березня до міста зайшли «освободітєлі» – ворожі війська. Ми з чоловіком, розуміючи важку гуманітарну ситуацію в місті, вирішили, що чим можемо, будемо допомагати людям триматись і виживати. У мене є дві подружки, які на той час працювали в аптеках. Ми брали списки потрібних ліків для обласного центру крові та приймальних відділень лікарень і йшли до аптек, аби викупити медикаменти, що лишись. З грошима допомагали друзі, які надсилали їх мені на картку.
Одного разу у центрі крові я зустріла свого товариша Ігоря Цуркана (прим. ред. доктор філологічних наук, доцент ХДУ, підприємець). Він на той час возив власним транспортом лікарів на роботу. Ми поділились власними історіями хто і як допомагає людям, що коїться в місті. Через деякий час, коли в місті була велика криза із наявністю хліба, він мені подзвонив і запропонував привезти дефіцитний товар, адже мав виходи на пекарні. Ми сіли і почали думати, як би нам об’єднати те, що ми робимо поодинці у щось спільне і тим самим допомагати більшій кількості людей.
Вирішили з ним об’єднатись, створити волонтерський центр?
Так. Ігор підприємець, мав приміщення, тому під час окупації ми мали Благодійний офіс «Anex Tour», з донорами із-за кордону ми співпрацювали через журналістську організацію «Альтернатива». Наразі, маємо на стадії оформлення ГО «Херсонська фортеця».
То як йшла ваша робота від самого початку?
У Ігоря були виходи на склади, у мене на ліки. До команди долучились друзі зі Станіславу і Олександрівки, на той момент там були важкі бої і жах із гуманітарною ситуацією.
З травня, десь з 12-15 чисел ми почали свою роботу.
Якими були напрямки вашої діяльності?
Ми роздавали безкоштовно ліки, харчові набори, велику увагу приділяли багатодітним сім’ям і матерям одиначкам. Вони були в пріоритеті, але іншим не відмовляли. На обліку у нас 171 родина.
Хто вам допомагав, адже область була окупована і дістати ліки чи харчі було важко, через блокування шляхів російськими військами?
Дійсно, виживати було складно. Ліки закінчились в аптеках дуже швидко. Підвозу нових не було. Ми придумали наступне – на той час з міста вже багато виїжджали, люди лишали свої домівки на доглядачів (родичів, друзів). Ми кинули клич по групах у месенджерах з пропозицією зібрати з таких осель домашні аптечки. Звісно, за умови дозволу власників. Люди відгукнулись і нам почали приносити не просто окремі медичні препарати, а цілі аптечки. Так, десь могло не бути кількох таблеток чи щось розпочате, але треба було виживати, це – перше. І друге – ці ліки були хоча б сертифіковані, а не те що згодом з’являлося на ринках і продавалося з машин чи покривал на дорозі, привезене з Криму.
Також організували вантажі із Запоріжжя. Нам там допомагала жіночка, яка за оптовими цінами оформлювала закупівлі. Однак, в серпні в’їзд через Василівку перекрили і ми трималися на запасах аж до звільнення міста в листопаді.
Як щодо харчових наборів?
Все через виходи на склади. Закуповували товари українського виробника. Те, що лишалося – макаронні вироби, крупи, борошно. Також, завдяки донорам і через запорізький напрямок в’їзду. Кошти нам надсилали на картку, допомагали колишні учні і студенти навчальних закладів, де ми з Ігорем працюємо, друзі. Це не були великі суми, на місяць могли збирати до 20 000 гривень. Велася електронна звітність, все дуже прозоро та чітко. Коли на початку листопада Херсон повністю знеструмили майже на місяць, ми перейшли на ведення списків вручну. Так працюємо і до тепер.
І це ви робили лише вдвох?
Команда була з трьох людей, які перебували щодня в херсонському офісі. Третя дівчинка, допомагала нам з фасування товарів. Вона має вади зору, однак виконувала свою роботу сумлінно і була корисна у важкий для всіх час.
Що було найважчим у вашій роботі?
Ситуації різні. Важко було як під час окупації, так і після звільнення міста. Найбільша проблема була з дитячим харчуванням. Чи то діти у нас від пелюшок патріоти, чи то щось інше, але суміші завезені з Криму вони не сприймали. Коли у матері нема молока – рятувати дитину треба швидко, адже голод не чекає кращих часів. У нас була скринька «на паливо», туди кидали кошти хто скільки міг. Навіть пенсіонери, яким довелось отримувати пенсії в рублях аби хоч якось вижити. Тож, коли закрили в’їзд через Василівку, ми взяли гроші з тієї скриньки і закупили все наявне харчування українського виробника, яке хоч десь лишилось по аптеках. Так ми протримались до жовтня. Самотужки наші люди не могли його купити, оскільки суму у 300-700 грн потягнути було складно – це шалені гроші. Херсон жив в умовах відсутності роботи, державних виплат, роботи банківської системи. Світ не без добрих людей і нам хоч якось допомагали і з переказами на картку, як я вже казала, і з готівкою. Херсонці знають, які схеми з добування готівки діяли на той час.
Нами було створено банк дитячих речей. Зносили все хто, що міг. Комусь треба був дитячий візочок – давали оголошення, знаходили. Комусь дитячі речі – також знаходили у кого, що є.
У вересні в мене був День народження. Наші місцеві волонтери подарували мені найкращий подарунок – дефіцитні підгузки 4-5-6 та 4 ящика вологих серветок. Це також дозволило хоч якось протриматись до звільнення міста.
Яка георгафія вашої роботи? Чи це був тільки Херсон?
Ми охоплювали 20-30 кілометрову зону навколо Херсону. Возили допомогу в Чорнобаївку, Степанівку, Томину Балку, Станіслав, Олександрівку, Молодіжне, Богданівку. До нас у Херсон приїжджали матусі навіть з-під Снігурівки.
Як щодо діяльності в умовах свавілля по місту російських військ та окупаційної влади? Чи відчували тиск?
Тиск був, обшуки були. Дивились звітність, що і кому видавали, як витрачали кошти. Я особисто вела детальні звіти, було видно, що все витрачається лише на харчі, дитячі товари і ліки. Це мабуть нас і врятувало від підвалів.
В месенджерах у нас були групи, які були свого роду шифрами, щоб менше запитань було на блок-постах при перевірці телефонів. У мене була грума «Молоко дітям», у Ігоря «Картошка».
Проходити блок-пости росіян – це ризикова справа. Могли ж забрати або ваш вантаж, або вас самих.
Наша задача була вижити і допомогти вижити людям. Тож, в хід йшли різні способи. Було таке, що везли вантаж до Чорнобаївки. Туди доставити хоч щось було вкрай важко, просто розвертали назад. Ми мали машину, яку якщо відкриєш, то щось обов’язково на тебе впаде. От і поставили одного разу коробку з-під майонезу так, що коли доглядачі відкрили багажник, вона на них впала. Сказали, що веземо мотлох, а у самих була повна машина гуманітарки. Вони нас пропустили.
Бувало, що придумували різні легенди, вдавали з себе закоханих, які їдуть просто усамітнитись. В хід йшли різні способи і вигадки.
Як відбувається робота зараз, після звільнення міста?
Ми продовжуємо працювати. Маємо нову команду. Як зазначають наші донори «ми не знаємо центру, який би займався видачою допомоги щодня». Наразі місто обстрілюють, пересуватись ним і в принципі працювати – вкрай важко.
Чи взаємодієте ви з місцевою військовою адміністрацією?
Це не можна назвати співпраця чи взаємодія. Херсонська ВА почала цікавитись нашою звітністю, що і кому ми видаємо. Мала намір контролювати цей процес. Від нас по цьому питанню отримали відмову. Це наші донори і наші люди, ми в праві самостійно вирішувати питання як і чим допомагати херсонцям.
Із неприємного, ситуація з підгузками для дорослих. Почалося все з того, що ми отримали дзвінок з питанням щодо графіку нашої роботи. Начальниця військової адміністрації міста завітала із журналістами і на фоні нашого центру розповіла як Херсон і влада опікується людьми. При цьому, не спитала у нас хто ми, що ми і в чому маємо потребу. На той час ми знали, що на складах зберігаються потрібні нам підгузки для дорослих. Тож ми запитали, чи можемо їх отримати і передати конкретним людям.
При журналістах відповідь була «в понеділок у вас все буде», зібралася та поїхала. Ті підгузки ми так і не отримали. Вони кажуть, що «ми давали, це ви їх не берете». Звісно, ми вже не стали щось доводити, бо з таким відношенням сил вже нема.
Яку ще проблематику спостерігаєте в місті?
Бомбосховища. Зараз в місті офіційно вони є, але практично – це взагалі не придатні до перебування там людей приміщення. Стан жахливий.
Аптеки. В місті працює дві-три аптеки. Націнка на медичні препарати висока. Пенсіонерам простіше прийти до нас і взяти той же Корвалол безкоштовно, аніж купувати його по завищеній ціні.
Дорослі підгузки. Тут також висока потреба.
Тож, взаємодія з донорами продовжується і ви намагаєтесь допомогти людям?
Так. Багато чого ми маємо саме через особисті стосунки. Так тримались під час окупації, і продовжуємо триматись далі.
Ось наприклад, недавно отримала дзвінок від Транспортної поліції, кажуть «Наталя, ми вам іграшки привезли, забирайте». ДСНС передали дорослі підгузки. Все це через особисті добропорядні стосунки.
Що вас тримає всі ці місяці нашої боротьби?
Під час окупації я розуміла, що якщо б нічим не займалась, то з’їхала би з глузду. Як то кажуть «роби, що можеш, і буде як буде». Допомога людям – сенс життя. Ми мали це робити, аби вижити. Зараз, моральний стан важче, хоч Херсон і вільний. Щоденні обстріли, знищення міста, неорганізованість влади. В перші тижні після звільнення гуманітарна допомога видавалась чи не в одній точці з великим скупченням людей. Ми самі бачили як посеред натовпу ходив дивний чоловік, і вже через якийсь час туди ж прилітало. Тому ми виступаємо за збільшення точок видачі і адресну доставку. Наприклад, ми практикували так з головами ОСББ. Замість запитів до влади, вони просили допомоги у нас. Ми збирали список потреб, привозили адресно до конкретної багатоповерхівки, і далі вони вже самі розподіляли гуманітарну допомогу між собою. Це допомагає убезпечити людей від обстрілів і не створювати натовпи по місту.
Серед того, що також засмучує, останнім часом я помітила, що люди беруть у нас гуманітарну допомогу, а потім продають її на ринку. Це мене особисто дуже зачіпає. Відчула певне «вигоряння», тож взяла тайм-аут і поїхала на кілька тижнів з міста до дітей. Центр продовжує працювати, роботу ми не припинили, але треба перезавантажитись.
Чи вірили у звільнення? В силу України?
Якби ми не вірили в Україну, може б нічого і не робили. Під час окупації в офісі поміж собою завжди говорили лише українською. Намагалися робити так, щоб люди були впевнені, Україна є і буде.