“Йому врач треба, а тут іще ж орки були. Ми подумали: якщо їм його здати, то хай краще помирає, поховаємо. Але дівчата назбирали обезболювальних, пігулок усяких та й почали його доглядати”, – пригадує епізод із життя на лінії фронту сімдесятирічний Микола Соколенко з Херсонщини.
Поки його дружина перемиває посуд, вимазаний багнюкою після підтоплення, він присів на лавку, щоб випити води і поспілкуватися з нами – журналістами, які приїхали дізнатися, як живе їхня громада нині і що відбувалося тут рік тому.
Засмаглий чоловік з натрудженими руками спочатку здається дещо злим, неохочим до бесіди. Проте староста Наталія Муравчук дуже просить його поділитися пережитим. Його оповідь уривчаста, але зрозуміла.
Це історія з невеликого села Новогреднєве Калинівської громади, що притулилося на одному з мальовничих вигинів Інгульця у Херсонській області.
Влітку минулого року в цих краях відбувалися жорсткі зіткнення української армії з силами окупантів. Росіяни встигли зайняти вигідні позиції на лівому (верхньому) березі річки, звідки було добре видно маневри ЗСУ. Звільнити прилеглі населені пункти було дуже важко.
Численні штурми, розвідки і спроби форсувати Інгулець часто призводили до тяжких втрат з боку українських підрозділів. В той же час наші диверсійні групи неодноразово проникали вглиб окупованої території, використовуючи знання місцевості, допомогу цивільних та інші хитрощі. Вони розбивали малі угруповання росіян, нищили і трофеїли їхню техніку, руйнували укріплені позиції.
Під час однієї з таких вилазок у серпні 2022 року підрозділ ЗСУ вступив у бій з противником на вулицях Новогреднєвого. Більшість території населеного пункту тоді контролювали російські війська.
Окупанти підбили бронемашину української групи, яка зайшла з півночі, зі сторони Благодатівки. Ризикуючи своїми життями, мешканці села врятували пораненого солдата з Олександрійського району Кіровоградщини. Хлопцю надали посильну медичну допомогу, а потім вивезли до своїх з-під носа в росіян.
“Якось ми сиділи з бабою, обідали. Воно як гехнуло – у мене в кухні аж штукатурка посипалася. Зовсім рядом. А він ось там лежав, за хатою. Ми це потім зрозуміли”, – розповідає початок історії порятунку українського бійця Микола Соколенко.
Чоловік якраз мав з’їздити до своєї сестри у сусідню Благодатівку. Коли він повернувся додому, дружина розповіла, що після того вибуху односельці знайшли пораненого військового, якого заховали у сусідній хаті, де на той час ніхто не жив. Місцеві кормили його і доглядали. У цей край села росіяни заходили нечасто: “Тут ліс і річка, а з другого берега вже наші стояли. То вони, мабуть, боялися тут лазити”, – міркує Ольга, дружина пана Микола.
“Він лежить, весь чорний і не балакає. Очі обпечені, рот обпечений. Дівчата кажуть: якщо ти наш, махни глазами. Він махнув, документи показав – з Кіровоградщини. Через кілька днів бачу, що цей хлопець потихеньку оклигує. Ну, думаю, жити буде. А наші якраз почали заходити у Благодатівку. Я їду туди, зустрічаю бійців і кажу: у нас там ваший поранений лежить. Вони на мене матюком: мовляв, дід їх завести хоче. Ну я розвертаюся і йду. Підходить один хлопець і каже: “Можете привезти його до нас?”.
Микола Соколенко повернувся до Новогреднєвого за пораненим українським солдатом. Чоловік каже, що головне було проскочити дорогою за лісом і сховатися під горбами, щоб росіяни не помітили. Так і сталося. “Везу, а тут взриви пішли: попереду, позаду. Благодатівку крили. Ну – проскочили. Відвіз я його до школи, як мене попросили”, – згадує Микола.
Але на цьому пригоди не закінчилися. Буквально того ж дня, йому довелося зустрітися і з росіянами, коли зайшов у гості до родичів.
“Тільки я ліг, коли приходять два орки з автоматами і до мене: “Отвези нас за село или трактор давай”. Ну, трактора я їм не дам, а відвезти мусив. Їхав і матюкався. Вивіз за село, бросив, вони побігли з автоматами і більше я їх тут не бачив”.
Чоловік додає, що разом із врятованим селянами хлопцем був ще один український солдат. В нього поранення було легше і він спробував перебратися до своїх самотужки.
Сьогодні подвір’я Миколи Соколенка потерпає після підтоплення в результаті підриву Каховської ГЕС. Родина займалася фермерством, тож у господарстві був трактор, сівалка та інша техніка для роботи в полях. Тепер вона пошкоджена. Так само, як і будинок Соколенків. Всі їхні меблі, побутова техніка, одяг та інші речі сушаться у дворі в той час, як у хаті стіни обсипалися аж до цегли. Ще одна їхня хата пошкоджена артилерійським снарядом.
Здавалось би, село розташоване за десятки кілометрів на північ від зруйнованої гідроспоруди, і велика вода не могла дістатися аж сюди. Проте через розлив Інгульця – великої притоки Дніпра – у деяких місцях Калинівської громади утворилися цілі озера.
Інгулець повернувся до свого русла, однак у низинах і западинах, де колись були людські городи, тепер можна плавати на човнах. Підрозділи ДСНС, волонтери і місцеві мешканці намагаються відкачувати воду. Проте її об’єм дуже великий. Після підриву ГЕС минуло вже більше місяця. Скільки потрібно часу, аби повністю осушити новостворені озера – невідомо.
Цей текст – частина майбутнього великого репортажу з Калинівської громади, який готує команда МОСТа.
