Військовослужбовець 22-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Володимир Гудім, який 46 днів воював в тилу росіян, виявився херсонцем.
Про це на своєму сайті повідомило Громадське. Також про історію Володимира розповідало державне видання “АрміяInform”.
Володимиру Гудіму 54 роки. На Херсонщині він працював у воєнізованій охороні на залізниці. Володимир Гудім пережив окупацію.
Вона минула для чоловіка відносно спокійно. Хоча Володимир був у зоні ризику – у 2018 році він був у теробороні.
«У нас по району два рази перевірки проходили, але до мого будинку вони не дійшли. Проходили вулицю-дві – і їхали назад», — сказав Володимир Гудім.
На війну Володимир і його товариші пішли після звільнення Херсона. На фронт він потрапив у серпні 2023 року.
За півтора місяці на війні Володимир Гудім отримав перше поранення – осколок у плече. До вересня він вилікував поранення і повернувся на фронт.
Командир відділення – командир бойової машини Гудім потрапив в оточення в районі Кліщіївки на Донеччині восени 2023 року.
«30 жовтня ми заходили, 10 бійців, трьома групами. На півдорозі третя група потрапила під дрон. Хлопці, слава Богу, всі живі. Але “300-ті”. Другої ночі була спроба заходу ДРГ. На сусідній позиції їм закинули гранату. Я не пам’ятаю, один точно був “200-й” у хлопців і один начебто поранений», – розповів Володимир.
Наступного дня на позицію, де перебував Володимир Гудім, зайшла ДРГ, але її знищили. В цьому бою загинув один з військових 80-ї бригади.
Після цього групу мали замінити, але зміна не могла прийти на позиції. Ще через день двоє побратимів з підрозділу Володимира пішли по воду і не повернулися.
Також у Володимира Гудіма розрядилась радіостанція. Знайти його, наприклад, аеророзвідки бригади не змогли, бо чоловік ховався від дронів.
«Радіостанція в мене сіла. Ні зв’язку, нічого не було. Наші ніби визнали, що я зник безвісти п’ятого. Вони, як зв’язок зі мною зник, кажуть, що дивились за допомогою дрона. На це я їм відповідаю: “Ну, я ж не знаю, чий дрон. Коли побачив дрон, то заховався. Звідки ж мені знати, наш він чи не наш”», – сказав Володимир Гудім.
8 листопада Володимир втратив візуальний контакт з українськими військовими на сусідній позиції, бо її атакували росіян. Цього дня він залишився один.
“До мене в окоп заскочили двоє росіян. Вони заскочили, в темряві не роздивились форму, і, як зазвичай, одразу кинулись до речових мішків – мародерити. Я через другий вхід вилажу, кидаю їм гранату, оббігаю окоп, чергою добив їх”, — згадував Володимир Гудім.
Після цього бою він здобув російську радіостанцію. І за допомогою неї зрозумів, що росіяни оминали його позицію, бо дорога поруч могла бути замінованою.
Також в оточенні Володимир почав вести щоденник.
“Це був їхній блокнот. Я його просто взяв. Їхні сторінки вирвав і почав вести свій. Це як знак, якщо наступного дня запису не буде, значить, я вже загинув. Бойові я намагався там не описувати, оскільки він міг разом зі мною потрапити до них”, – поділився Володимир Гудім.
Зі щоденника:
9.11 День минув. Думав, наші підуть в контрнаступ, але поки що тиша. Лише працює русня, бувають прильоти поруч. Працюють і свої, і русня.
10.11. День минув. Як і раніше, стріляє арта. Знайшов російську кашу. Спробую розтягнути. Чекаю, коли наші підуть на штурм, але поки що тиша.
11.01 День минув без змін. Працює арта і міномет. Хочу вже додому. Мамка вже хвилюється без вісточки. Всіх люблю.
…
19.11 Ранок настав. Думаю вночі виходити з оточення. Наших так і не дочекався. Вночі піду, а там — як Бог дасть. Амінь.
…
23.11 Поранений. Відірвало пальця на руці. Посікло ноги.
…
25.11 Писати лівою незручно. Що буде завтра — не знаю.
26.11 Живий. Одужую. Як рука — не знаю, кров запеклася, не можу розмотати.
27.11 – 1.12 Живий. Одужую. День минув. Амінь.
…
15.12 Живий. Рука нормально. Не гниє і не болить. А ось нога — не знаю… Пальці наполовину чорні, пухир лопнув. А так все в нормі. Правда, вже тиждень голоду. Сигарети теж закінчились. І вилазку не зробиш, і русні ходить по 3–4 людини. Треба чекати, небезпечно. Атакувати — здати свою точку. А так живий. Амінь.
…
19.12 Ранок. Думав сьогодні йти, але згадав, що свято святого Миколая. Думаю як стемніє висуватись. Посадкою не підеш, бо русня сидить. Буду йти полем. Може заміновано, але іншого шляху нема. Будем надіятись.
Під час перебування в оточенні Володимир час від часу чув росіян. Через це чоловік інколи завмирав, а іноді вступав у бій.
“Йдуть під обстрілом, стрибають в окоп, у цей маленький. А він поруч. Я одразу гранату туди й з автомата добиваю. Їх там повний окоп, з десяток уже лежить, а вони все одно йдуть і стрибають у нього. Хоча видно, що на одному місці стільки людей убитих лежить, але їх, як магнітом, туди тягне”, – сказав Володимир Гудім.
В умовах оточення у Володимира були обмежена кількість їжі та води. Або їх взагалі не було.
“За тиждень уже й продукти харчування закінчились. Води фактично не було. Я й дощову збирав воду, коли був дощ. Коли не було дощу – доводилось і свої випорожнення пити”, — розповів Володимир Гудім.
Після 15 листопада він вирішив виходити з оточення через критичну нестачу їжі.
“Якраз цілий день дощ мрячив. А коли дощ, дрони не літають. Місцевості не знав, поки обходив – заблукав. У мене поле попереду й посадка. І я між під***в. Поле заміноване. Дійшов до лісосмуги, якраз світанок. Знайшов собі позицію, там і залишився”, — поділився Володимир.
Цей вихід він назвав невдалим. До 22 листопада Володимир Гудім ховався на новій позиції. Але того дня прийшли росіяни.
“Одного я відразу вбив, другий встиг заховатися в бліндаж. І під час цього бойового зіткнення, не знаю, що це було: чи граната, чи скид з дрона, чи міна…
Відчув удар у руку. Коли подивився, побачив, що в мене просто висить палець. Я ще встиг одну гранату туди закинути. І пішов. Відтак ноги оглянув, начебто якихось серйозних поранень не було. Видно, була баротравма. Тому що пухир на нозі все-таки був”, – згадував Володимир.
Відірваний палець він ампутував, обробив руку спиртовими серветками і колов знеболювальні. Медична допомога попередила можливе загноєння.
Після зіткнення з росіянами Володимир Гудім перебував на позиції ще понад місяць.
“За два тижні я вже міг на ноги вставати й потихеньку пересуватись. Але, однак, я намагався не виходити з окопу. Хоч і чув, що люди ходять біля мене. Четвертий тиждень я взагалі без їжі був. І коли вже терпець урвався, я вирішив лізти просто через поле, ризикувати: вилізу чи не вилізу – це вже діло третє”, — міркував Володимир.
Коли він вирішив знову спробувати вийти з оточення, то ще не знав, що вже перебуває на підконтрольних ЗСУ територіях.
Володимир Гудім спробував обшукати вбитого росіянина і його помітили українські військові.
«І я почув, що мені кричать: “Вставай, іди сюди”. Я подумав одразу, що, може, це не мені кричать. Пригнувся. Знову: “Вставай, іди сюди”. І постріли над головою. Я руки вперед, вилажу, наші сидять хлопці. Кажу: “А як ви дізналися, що я свій?”. Вони кажуть: “А ми в приціл побачили в тебе тризуб на шапці, через це по тобі й не стріляли”», – сказав Володимир.
Після виходу до своїх 22 грудня Володимира Гудіма одразу відправили до госпіталю. Перший дзвінок після виходу з оточення він зробив мамі.
«Розумієте, геройство моє, або, я б краще сказав, заслуга – в тому, що я зразу не покинув свої позиції. Не втік. Хіба що в цьому. А так…
Тисячі хлопців так само воюють, захищають…
Якусь винятковість ситуації я не відчуваю. Бо на моєму місці міг бути кожен», — скромно підсумував пан Володимир.