Сьогодні 40 днів від розстрілу Небесної сотні. Херсонці в пам’ять про неї на постаменті де ще нещодавно стояв чЛенін встановили щоглу і підняли у вишину національний стяг. Композицію присвятили Небесній сотні. Сонячний день, але смуток не покидає…
Сьогодні День народження мого тата, який декілька років тому як пішов у вічність… Якийсь сумбур у голові… Як у калейдоскопі шмигають туди-сюди події, змінюються обличчя. Згадую рідне Покуття, шкільні роки на Опіллі, військову службу на Буковині, студентські та аспірантські роки на Слобожанщині, та половина життя пройшла на Херсонщині… Пригадалося, як одружувався і майбутня теща направила мене і тестя (теж на той момент майбутнього) замовити таксі на урочистість. Тесть, добряк із розвиненим почуттям гумору, трохи «прийняв на груди» і тому в цьому процесі повністю поклався на мене.
За заведеною радянською бюрократичною традицією необхідно було чітко прописати маршрут і зупинки транспортного засобу. А традиції тоді були понад усе…
Як це молодятам та не подякувати в такий урочистий день рідній партії, яку уособлював великий чЛенін. Я, як давній «фанат» вождя, скориставшись тимчасовою безпорадністю майбутнього родича в договорі зупинку біля обеліску «проігнорив».
І ось, у визначений час, після відвідин ЗАГсу наше авто стрімко проноситься повз бронзовий монумент. Теща, звичайно присікла такий підступний «удар під дих» з боку новоявленого родича. Правда, помпезного вивалювання всіх гостей із транспортних засобів і биття поклонів вождю «за счастливую жизнь» якось не вийшло. Мало не пинками в зад нас випхали з наспіх втуленим у руки букетом до постаменту. Ще хуткіше ми вскочили до авта не зафіксувавши для історії цю «щасливу» мить.
Коли Свобода гепнула об землю пам’ятник вождю пролетаріату в Охтирці, я пояснив студентам свою позицію. Вона полягає в тому, що давно пора, але це повинні були зробити самі жителі цього міста. Мало скинути матеріальний об’єкт, він має впасти у нашій свідомості – раб повинен позбутися свого ідола. Сподіваюся, що саме так сталося в головах херсонців, миколаївців та багатьох мешканців Центральної, Південної і навіть деяких міст Східної України. Шкода, що в одному з найбільш демократичних і найбільш рейтингових вишів Південної України – Чорноморському державному університеті ім. П.Могили рабська психологія продовжує домінувати в головах значної частини викладацького та студентського загалу.
40 днів тому душа моя рвалася на клапті, серце сповнювалося тугою за тими, кого я особисто не знав, але втрата їх була від того не менш гіркою. Сковував сором, що я відсидівся, а вони загинули в боротьбі за мою вільну країну. Мені видавалося, що понесена убієнними і скаліченими героями жертва мала би остаточно очистити суспільство, що люди зрозуміють – більше в старій системі координат жити не можна. Адже, поки нас оточують «привиди минулого» і незримо нагадують нам хто ми є («раби німі»), на зміни годі розраховувати. Нажаль, я не був почутий – дві третини загалу залишили чЛеніна стояти на подвір’ї університету.
Пригадуються часи правління в Росії «розудалого» сибіряка Б. Єльцина. Тоді активно дискутували стосовно захоронення мумії, визначалися з гімном держави. Закінчилися тим, що мумію вирішили залишити (народ без неї жити не може – символ епохи). Правда, із старим гімном теж розпрощатися не вийшло. Покликали до Кремля «гімнюка» всіх часів і народів (старшого Міхалкова) щоб втретє підрихтував гімн. Між цими, на перший погляд, розрізненими подіями є дещо спільне – відродження російського імперіалізму і як матеріальне його втілення – агресія проти України та окупація Криму. Не дивно, що українські сепаратисти (колабораціоністи) всіх мастей і тепер «кучкуються» на свої антиукраїнські акції біля пам’ятника чЛеніну (в Донецьку) або його колишнього постаменту (в Миколаєві).
Тому, вітаю Херсонців, що вимели з центрального майдану міста (площа Свободи) скверну і спорудили меморіал Героям, які окропили своєю праведною кров’ю нашу землю в ім’я СВОБОДИ! Слава ГЕРОЯМ!
Професор Євген Сінкевич (30.03.2014)