В’їжджаю в прифронтову частину Миколаївщини. Відразу відчувається напруженість у повітрі. У небі періодично чути авіацію, а до попереджень про ракетну загрозу ставляться більш серйозно, ніж у столиці. Баштанський район, по якому ми їдемо, знаходиться під постійними обстрілами.

Доїжджаю до районного центру. Історія про відважність жителів Баштанки залишилась непоміченою в інфопросторі. У березні силою мисливців, тероборони та воєнкомату відбили російську навалу так, що вони більше не хотіли туди заходити.

Вони хотіли тут розмістити штабний пункт. Розташування вдале: між Кривим Рогом та Миколаєвом. Рашисти сюди йшли зі Снігурівки трьома колонами. Тобто 300 одиниць техніки. Урали, пушки, гради… Але вони не очікували такого відпору, – розповів місцевий житель Антон.

Він був очевидцем подій, бачив на власні очі, як ворожа техніка заходила в місто. Так само бачив, як її залишки розтягували місцеві жителі. Бої тривали прямо на центральних вулицях. Люди брали в руки все, що могли: коктейлі “Молотова”, рушниці, навіть з вилами виходили деякі жінки.

Вони очікували, що їх тут зустрінуть парадом, а отримали по шапці. Заходити ще раз не пробували, але мстились, сильно обстрілювали, – розповіли місцеві.

У місті прискіпливі до чужинців. Коли фотографувала розбиті будівлі, до мене звернулась жінка з запитанням, що я тут роблю. Потім підійшов військовий і попросив мої документи.

У нас тут один розповів про розташування шпиталю і туди наступного дня був прильот

пояснив патрульний.

Видно, що в Баштанці були бої. Спалені, чорні будівлі, які ще в лютому були магазинами. Побиті вулиці, розбита лікарня. У вільну Баштанку тікали люди, як з навколишніх сіл, так і з Херсонщини. Вимушені переселенці шукали прихисток та можливість доїхати до родичів на захід України та через кордон. Віталій, один з тих, хто їм у цьому допомагав. Він організував роботу місцевого центру для переселенців, через який пройшли тисячі людей. За його словами, було декілька хвиль вимушеної евакуації. Перша – жителі міста, друга – навколишніх сіл, далі – всієї Миколаївщини та Херсонщини.

Вони там втрачали все. Як рідних, так і власні будівлі. Тому звертались до нас. Ми допомагали, чим могли. Дехто залишився у нас. Допомагають по господарству. Їм просто немає куди йти

розповів він

Такими, що залишились, є два пенсіонери Іван та Світлана. Під час чаювання в їхній будинок потрапила мінометна бомба.

Вийшов на вулицю, а пів будівлі вже немає. Ми бігом зібрали речі і сіли на евакуаційний автобус, – розповів Іван, як покидав окуповану Снігурівку.

Багато жителів міста тікали з неї через постійні авіанальоти та обстріли. Сьогодні це окупована територія. Як розповідає розвідка, буряти туди навіть перевезли свої сім’ї, доглядають за вцілілим господарством. Але вже починають повертати своїх жінок назад у РФ. ЗСУ підштовхують їх у цьому рішенні. 

Виїхавши з Баштанки, мій шлях проходить біля села Снігурівка. Направляюсь в Березнегувате. Місцеві попередили, що дорога, якою їду, часом прострілюється ворожими силами. Але сьогодні було тихо. Вже коли зупинилась у знайомих, було чутно вибухи.

Та то наші працюють

сказав хлопець з місцевої тероборони

І ця фраза завжди заспокоює. Тут рашисти “просинаються” вночі: їхній улюблений час для обстрілів. Як розповів військовий, в цей час їх важко побачити. Тому задача з ліквідації противника ускладнюється.

В Березнегуватому мене проводять до лікарні. Туди 13 липня потрапив ворожий снаряд, ніхто не постраждав. Тільки в будівлі залишилась велика дірка. Медичні установи є постійною ціллю ворога. Здається, їм хочеться тільки добити постраждалих цивільних. Але деяких місцевих навіть цей момент не переконує, що сусідня країна – ворог. 

Ми зайшли до однієї сім’ї. Поговорити, як у них справи. Щось потрібно, чи ні. У відповідь чуємо: “Вы наражаете нас на опасность, уходите!”. Кажу: “Ви щось плутаєте”. На що почалась ця проросійська історія. Ми й пішли, – розповів військовий, ім’я якого не буду називати.

Не зрозуміло, чим оперують люди, які свято вірять в братство двох народів, коли російські снаряди падають поруч з ними. Як і коригувальники, які підказують ворогу, куди стріляти, а ті потрапляють в їхні будинки.

Та все ж на півдні українських воїнів підтримують більше, ніж на сході країни. До військових ввечері підійшов чоловік з питанням, що вони хочуть на сніданок. Вони посміхнулись. Для наших бійців це дещо більше, ніж просто їжа. 

Анастасія Рокитна

Поділитися цим матеріалом

Редизайн та модернізацію сайту
проведено за підтримки

official_logo_transparent_background_250