У кухню заходить дівчинка з ноутбуком. Питає, чи може тут позайматися, бо у кімнаті немає можливості. Ніхто не заперечує, усі починають спілкуватися пошепки. Дівчинка сідає за стіл, розкладає пристрій. У неї почалися шкільні онлайн заняття.
«Як ваш Тимурчик?», – питають у Ірини – мами двомісячного хлопчика, народженого під час проживання його родини у модульному містечку. Тепер про дитинку піклуються усі мешканці. До речі, родина, де росте Тимур, – велика, там загалом – п’ятеро дітей.
На ґанку сидить на лавці Ельвіра. Поруч лежить її милиця-канадка. Біля ніг – невелика сіра собачка.
«Це – Джена, – каже жінка. – Вона – моя втіха. Допоможіть нам знайти якесь інше житло – будинок чи квартиру, щоб ми там могли жити з собачкою. Я не можу без неї, вона – без мене».
Ельвіра – незряча. Вона та її чоловік Віктор мають 11-річний переселенський “стаж”: відколи подружжя виїхало з Донбасу. Їх житло захопили окупанти. За цей час змінили кілька місць проживання. Повномасштабне російське вторгнення застали на Херсонщині. І поневіряння цих двох вже немолодих людей навряд чи закінчаться у модульному містечку, бо його правила не дозволяють проживання з тваринами.
«Додому хочеться! Боже, як хочеться додому!», – зітхає Лідія Дмитрівна – жінка пенсійного віку. Каже, будь така можливість, цієї ж миті повернулася б у Кіндійку, але зараз ця частина Херсона – одна з найнебезпечніших. У містечку Лідія Дмитрівна – разом з 35-річним сином Миколою, який все ще лікується від наслідків важкого поранення, отриманого понад рік тому у Херсоні. А його мати має великі проблеми зі здоров’ям: далися взнаки тривале проживання майже на лінії фронту і вимушене кочове життя.
«Комуналка» на понад 300 мешканців
Під час відвідування розташованого на Херсонщині модульного містечка для вимушених переселенців мимоволі виникає асоціація з комунальною квартирою, тільки – величезною. Власне, таких «комуналок» на території містечка – чотири. Це – блоки по 21 кімнаті у кожному, а також – санітарні модулі (туалет/душ), пральні, столові, ігрові та адміністративні приміщення.
Модульне містечко, за словами завідувачки господарством Ольги Недогризюк, працює з 1 червня 2024 року. Зведене воно завдяки допомозі польського уряду.
Раніше МОСТ писав про історію із монтажем цього містечка. Роботи фінансувалися з державного та обласного бюджету. Закупівля відповідних послуг проводилась без використання електронної системи, тож підряд отримало столичне ТОВ «Європейська дорожньо-будівельна компанія».
На початку 2024 року з цією компанією уклали договір на понад 12 мільйонів, який стосувався монтажу модульного містечка, проте через деякий час договір розірвали за згодою сторін. Пізніше оголосили ще одну закупівлю на таку ж суму, і нею вже зацікавилась Держаудитслужба, адже запідозрила порушення. Після проведення моніторингу аудитори оприлюднили документ з висновком, де зазначалось, що порушення не виявлені.
У липні 2024 року на облаштування містечка з обласного бюджету виділили ще понад 3,5 млн грн.
Містечко має освітлення, опалення, повністю мебльоване. На території – навіси для сушіння та провітрювання речей, два ігрових майданчика для дітей.
Також є автомат, де можна безкоштовно набрати питну воду.
Воно розміщене у відносно безпечній частині Херсонської області. Живе у ньому зараз 220 людей, у тому числі 50 дітей. Це – не максимально можлива кількість, яку можна тут розселити. Містечко розраховане на одночасне проживання 336 людей.
«Більшість наших жителів, – каже пані Ольга, – мешканці прифронтових населених пунктів з правобережної частини Херсонщини: із Станіслава, Білозерки, наприклад. Але є й мешканці лівобережжя. Живуть у нас чотири багатодітні родини. Є серед мешканців і люди з інвалідністю, у тому числі – лежачі і такі, що пересуваються на візках».
Жінка показує містечко. Підходимо до однієї з кімнат. Стукаємо. Нам відчиняють. Просимося подивитися, як живуть люди. Майже половину кімнати загальною площею 12,8 квадратних метра займають спальні місця – два двоярусних ліжка. Є тут також шафи, стіл, стільці. Усе просто і функціонально. Стіни та меблі – переважно приглушеного білого кольору. Деякі елементи – чорні. І лише речі мешканців доповнюють це аскетичне оформлення іншими барвами.
Власне, приглушений білий – домінуючий колір стін та меблів в усіх приміщеннях. Хіба що дитяча ігрова кімната і громадський простір оформлені трохи яскравіше.
У кімнатах тепло. Опалення тут – електричне, у кожному приміщенні є обігрівачі-конвектори. Мешканці містечка кажуть, що завдяки генераторам опалення працювало і під час перебоїв з електропостачанням.
Заходимо у величезну кухню-їдальню.
«Тут, – каже завідувачка господарством, – є дві звичайні електричні плити для приготування їжі і одна індукційна. Є холодильники, шафи для продуктів. Люди отримують у старостаті гуманітарну допомогу у вигляді продуктових наборів».
Заходимо у приміщення для прання. Там – 8 пральних машин, приналежності для прасування. На двері – папірець з розкладом: визначеним для кожної з кімнат часом, коли люди можуть попрати свої речі. Ольга каже, що через порушення цього розкладу іноді виникають конфлікти між мешканцями.
У кожному модулі – по два туалети – чоловічий та жіночий – з чотирма кабінками і трьома вмивальниками.
Виходимо на двір. Там розвантажують щойно привезену партію гуманітарної допомоги. Біля модулів стоять транспортні засоби мешканців та персоналу: кілька велосипедів і один скутер.
«Нам потрібні електровелосипеди для співробітників, – каже Ольга Недогризюк. – На звичайних велосипедах просто незручно їздити. У нас у кожного – свій, але ми вже їх ремонтуємо, ремонтуємо… Нам потрібно шість електровелосипедів. Напишіть про це. Може, прочитає хтось, у кого є можливість допомогти нам».
Модульне містечко – тимчасове житло. Щоб оселитися тут, треба укласти договір, який діє три місяці. Та є мешканці, які живуть тут з літа 2024 року, подовжуючи договори. Люди не можуть повернутися додому через окупацію, бойові дії або обстріли, не можуть знайти інше житло, бо не дозволяють статки. А хтось не може їздити країною у пошуках кращої долі через вік або через проблеми зі здоров’ям.
Проживання – безоплатне, тільки варто дотримуватися певних умов: не порушувати правила пожежної безпеки, не вживати спиртні напої, не забувати про чистоту і порядок.
Звісно, містечко – не режимний об’єкт, і мешканці можуть вільно пересуватися за його межами. Дехто навіть час від часу їздить додому.
«Якщо, – говорить пані Ольга, – мешканець їде на прифронтову територію відвідати родичів чи перевірити житло, ми просимо повідомити про це письмово, вказати, протягом якого часу людина буде відсутня».
Чимало людей з тих, хто тут живе, не просто виїхали з окупованої чи прифронтової території, а зазнали поневірянь, намагаючись знайти прийнятний прихисток у різних регіонах України і навіть за кордоном. Та врешті-решт люди опинилися на Херсонщині, і поки що вважають цей варіант найкращим для себе.
Лідія Дмитрівна
Пенсіонерка Лідія Щастенко та її 35-річний син Микола – мешканці Кіндійки – околиці Херсона зі сторони Олешок. Вони вирішили виїжджати, коли сталося лихо: російський дрон скинув на Миколу вибухівку, важко поранивши його. Рани, каже, Лідія Дмитрівна, були майже смертельними. Лікарі попередили жінку, що у сина небагато шансів вижити. Та пощастило. Микола переніс дві дуже важкі операції. Чоловік і зараз лікується від наслідків того поранення.
Коли Микола виписався з лікарні, довелося вирішувати ще одну серйозну проблему. Було нічим доїхати додому, де чекала мати. У розташовану майже на лінії фронту Кіндійку, як і в селище Антонівка, що – неподалік, громадський транспорт не ходить давно через величезну небезпеку.
«У Кіндійку, – каже Лідія Дмитрівна, – не їздить і спеціальний транспорт, бо російські дрони полюють на кожне авто. На жаль, бувало, що й поранені помирали, бо у швидкої не було можливості приїхати і не могли якось інакше доправити людей у лікарню. Ситуація – неймовірно важка. Микола, коли виписався з лікарні, приїхав додому на таксі. Заплатив за проїзд 1500 гривень. Тільки за таку суму його погодилися відвезти».
За словами пенсіонерки, ті найвідчайдушніші мешканці Кіндійки, які ще живуть там, змушені пішки і з величезними ризиком долати дуже велику відстань, щоб купити продукти, бо поблизу – жодного працюючого магазина. Хіба що волонтери привезуть якусь допомогу. Але й вони відвідують небезпечну територію нечасто, бо обстріли там – звичне явище, а небо кишить ворожими безпілотниками.
Для волонтерів Кіндійка і Антонівка – смертельно небезпечні. Є й загиблі серед волонтерів, які допомагали мешканцям цих територій, а також годували тварин, які стали безпритульними після виїзду господарів.
Лідія Дмитрівна каже, що дуже сумує за волонтеркою Римою Бараненко, загиблою у грудні 2024 року під час ворожого обстрілу Херсона.
«Рима, – говорить мешканка Кіндійки, – була дуже доброю і чуйною людиною. Попри небезпеку, піклувалася про тварин, здебільшого – про котиків: годувала, за необхідності возила до ветеринара».
Пані Лідія каже, що вона та її син три роки жили без електрики, газо- та водопостачання, бо комунальники через обстріли та атаки безпілотників не могли відремонтувати пошкоджені ворогом мережі. Лише незадовго до виїзду був відремонтований водопровід.
Виїжджали майже останніми зі своєї вулиці, коли усі будинки по сусідству давно були порожніми.
Спочатку виїхали у Хмельницький. Там не дуже пощастило облаштуватися. І там спіткало ще одне лихо. Лідія Дмитрівна через невдале падіння сильно травмувалася. Провела чотири місяці у ліжку, а зараз ходить з ціпком. Є й інші проблеми зі здоров’ям: тривале перебування у стресі і життя у нелюдських умовах не пройшли безслідно.
«Тут дуже добре, безпечно, – каже жінка, – але додому хочеться. Я ж усе життя прожила в Херсоні. Відпрацювала 40 років на консервному заводі. Втім, розумію, що додому зараз не можна. Та й для син – на обліку у лікарні, йому потрібна медична допомога».
Валентина, Ельвіра, Віктор
Є серед мешканців модульного містечка й люди, які до російсько-української війни жили не на Херсонщині, а в інших постраждалих від російської агресії регіонах.
Подружжя Ельвіри та Віктора у 2014 році виїхали з Донецької області, з міста Шахтарська. Виїжджали влітку, коли у місті йшли запеклі бої. Деякий час жили на неокупованій частині Донецької області, зокрема, у Покровську. У 2015-му дізналися, що їхній будинок захопили окупанти.
Потім подружжя вирушило на Херсонщину. Жили у Кізомисі та Велетенському. Незадовго до того, як переїхали у модульне містечко, жили у Білозерці. Там Віктор внаслідок контузії отримав порушення слуху.
«Коли стояв на зупинці громадського транспорту, – каже чоловік, – почався обстріл. Один снаряд розірвався майже поруч. Я ще відносно легко відбувся. А жінку, яка була на тій же зупинці, дуже важко поранило – у голову. Потім мені розповіли, що та жінка – працівниця хірургічного відділення місцевої лікарні. Вона, на щастя, вижила».
Умовами проживання у містечку це немолоде подружжя задоволене. Але їм навряд чи вдасться залишитися там надовго. Ельвірі, яка останнім часом перебувала у дуже пригніченому стані, психологиня порекомендувала завести чотирилапого друга. А згодом доля звела подружжя з собачкою Дженою, без якої вони вже не уявляють свого життя.
Поки що родина живе у містечку, бо ситуація – непроста. Проживання з тваринами не дозволене правилами. Та немолодим людям немає куди податися. До того ж, не усі умови подружжю підходять, бо Ельвіра – незряча. Проте, вона каже, що заради Джени готова терпіти незручності.
«У мене нічого не лишилося», – говорить Валентина – ще одна мешканка модульного містечка. Жінка до повномасштабного російського вторгнення жила у Луганській області, у місті Лисичанську.
Під час бойових дій були знищені будинок та усе майно жінки. Вона в останню мить вибігла на вулицю у домашньому одязі, у ньому й виїхала завдяки волонтерам, які займалися евакуацією.
За словами Валентини, з одягом та з усім необхідним для життя їй допомогли добрі люди.
Спочатку виїхала разом з іншими евакуйованими у Дніпро. Через деякий час переїхала у Київ. Й у столиці не вийшло закріпитися. Поїхала у Харків. Звідти згодом – у Одесу. А вже з Одеси – на Херсонщину.
Ірина
Модульне містечко поповнюється новими мешканцями переважно за рахунок людей, евакуйованих з прифронтових та окупованих територій. Та двомісячний Тимур – виключення. Хлопчик народився, коли його сім’я вже жила у містечку.
Ця родина до повномасштабного російського вторгнення жила у селищі Новоолексіївка Генічеського району.
«Виїхали звідти заради дітей», – каже жінка.
Після виїзду з тимчасово окупованої території Ірина з чоловіком та дітьми, яких тоді було четверо, жили деякий час у Кривому Розі. Потім виїхали до Німеччини, звідки згодом повернулися в Україну.
«У Німеччині, – каже Ірина, – нам було дуже складно. Великою проблемою став мовний бар’єр. До того ж ми не змогли звикнути до німецької медицини. Там важко потрапити на прийом до лікаря, треба дуже довго чекати. А для нас це дуже важливо, бо в одного з дітей – бронхіт, ми – на обліку в обласній дитячій лікарні».
У модульному містечку родина живе з кінця серпня 2024 року. Умовами в цілому задоволені. Хіба що, говорить жінка, модулі швидко прогріваються дуже спекотного херсонського літа, від чого стає некомфортно. У приміщеннях є кондиціонери, встановлені у спільному просторі, та вони навіть у сильну спеку не працюють у режимі 24/7, бо це – великі енерговитрати. Коли кондиціонери вимкнені, дуже швидко стає жарко і душно.
«Восени, взимку і навесні, – каже Ірина, – у приміщеннях тепло, електроопалення працює добре. Коли були вимкнення електрики, вмикався генератор: на дві години вранці, вдень і увечері. Підтримувалася така температура, що діти не мерзли».
Сергій
Сергій та його дружина теж побували у Німеччині, але повернулися в Україну. У модульне містечко це подружжя теж потрапило не одразу після евакуації з рідного Микільського. Зараз це село у Дар’ївській громаді майже щоденно потерпає від ворожих обстрілів та бомбардувань.
«У селі, – розповідає Сергій, – зараз живе десь 3-4% людей від довоєнної кількості мешканців (до 24 лютого 2022 року населення Микільського становило понад 2500 людей, – МОСТ). Коли ми виїжджали, на нашій вулиці з 50 будинків лишалося дві людини. Наш будинок був більш-менш цілий, але теж мав пошкодження. Зокрема, вікна вибиті. А зараз я не знаю, що з нашим будинком, і якось перевірити нема можливості. Ймовірно, ми могли б претендувати на житловий сертифікат, але для цього треба оформити пакет документів, чого ми поки що не можемо зробити».
Чоловік через хворобу ніг має інвалідність. Пересувається за допомоги ходунків. Дружина – також людина з інвалідністю. У неї – наслідки дитячого церебрального паралічу.
Життям у модульному містечку подружжя задоволене, бо інфраструктура тут – дружня до таких людей, як вони. До того ж, допомагають соціальні працівники.
«У містечку, – каже Сергій, – живе чимало літніх людей і людей з інвалідністю, а обслуговують їх лише два соціальних працівника. Це – дуже мало. Соцпрацівники просто фізично не встигають робити усе, що треба».
Після повернення з Німеччини подружжя 9 місяців жило в Івано-Франківській області у наданому благодійниками будинку. Та й цей варіант не дуже підійшов, бо будинок не був пристосований для проживання там людей з інвалідністю.
«Найбільшою незручністю, – говорить Сергій, – був туалет на вулиці. Для таких, як ми, людей, що погано ходять, це – жах, особливо – взимку, коли на вулиці – сніг, ожеледь».
Втім, подружжя вдячне мешканцям Івано-Франківщини. Сергій каже, що зустріли там чимало хороших людей. Хоча було й дещо неприємне, зокрема, – непорозуміння з чиновниками, які довго не вирішували проблему з виплатою соцдопомоги для ВПО.
Чи не єдина можливість
Мешканці модульного містечка, з якими ми спілкувалися під час його відвідування, казали, що умови проживання їх влаштовують, та вдома було б набагато краще. Але дім у цих людей там, де територія – окупована або прифронтова.
Можливо, на думку стороннього спостерігача такі містечка – далеко не найкращий варіант для розміщення людей, які через війну опинилися у вкрай складній ситуації. Та людям, що евакуюються з небезпечних територій, можуть запропонувати дуже небагато варіантів безоплатного розміщення ще й з гуманітарною допомогою.
Зараз у модульному містечку є можливість розмістити ще понад сто людей, і не виключено, що вільні місця будуть заповнені вже в осяжному майбутньому.
Автори: В’ячеслав Гусаков, Олена Гнітецька