Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра казав український режисер Лесь Курбас.
Про явища масові і нішеві, про кітч і унікальні речі в культурі точаться дискусії давно і щільно. Що ми можемо називати мистецтвом і хто дає нам право розмірковувати про це? П’єси з нецензурною лексикою, голими акторами, вульгарними піснями чи жартами на межі фолу – це мистецтво? Якщо так, то до чого воно нас спонукає? Чи це просто ми розписуємося у власному ханжестві?
Театр Куліша у Херсоні – останні років 30 принаймні – місце, куди повсякчас стягувалася публіка знаюча, якщо можна так сказати. Люди, які називали себе театралами, люди, які просто хотіли відволіктись, люди, які потрапляли туди абсолютно випадково за якимись запрошеннями – у залі із червоними кріслами, за які колись дякував Богу та одному з губернаторів директор закладу, вони всі ставали тими, хто споживав певний продукт, ділився враженням про нього і формував культуру.
За роки його існування тут поставили масу спектаклів, провели кількадесят “Мельпомен Таврії”, “злили” мільйони гривень своїм компаніям і врешті прийшли до постановок в укритті.
Варто би було зробити дисклеймер про те, що цей текст не претендує на щось серйозно-критичне – це просто роздуми, може десь снобські, про те, як працівники місцевого театру замість певною мірою виховної роботи (у найкращому сенсі цього слова) займалися маргіналізацією суспільства. І займаються.
Чому я кажу про виховання? Чи доцільно вживати це слово в розмові про сучасне мистецтво? За великим рахунком, мистецтвом можна назвати будь-що – від розчерку на стіні до багаторівневої композиції. Але чи однакову мету вони переслідуватимуть? Очевидно, ні.
Я не стверджую, що мистецтво має бути моралізаторським, але воно має бути чесним.
Сьогодні херсонський театр часто прикривається статусом “терапії”. Мовляв, люди у прифронтовому місті потребують чогось простого і невимушеного – подібна теза без проблем простежується у сьогоднішньому репертуарі театру.
От, до прикладу, постановка “Кава з ароматом Перемоги”, а от – вистава “Чоловік моєї дружини”.
Ще нам пропонують музичний подкаст “Подорож країнами Америки” або ж виставу “Ця бісова гірка правда”. І так по колу.
Судячи з промоматеріалів та своєрідних трейлерів, які є у вільному доступі, можна констатувати, що в цілому доробок театру не тяжіє ні до чого серйозного – глядач може цілком задовольнитись легким концертом або спектаклем про подружню зраду.
Чому так сталось я не берусь розмірковувати – може справа дійсно у відсутності конкуренції – культурного життя у Херсоні зараз практично немає. І хтозна коли воно з’явиться.
Я чудово розумію, що подібні тейки є дуже непопулярними. Точно так само як і розумію, що така колонка накличе гнів лояльних до подібного мистецтва і адептів “Херсон живе”.
Але чи не отаке мистецтво прихованою зневагою до глядача? Коли замість рефлексії над складним сьогоденням нам пропонують кітч?
Загалом до кітчу, без якого культура існувати не може питань нуль – він завжди був і завжди буде. Втім, не ним єдиним.
Людям, які живуть у фронтовому місті складно. Постійні російські атаки формують нову буденність, яка для жителів інших населених пунктів, розташованих далеко від лінії, де тривають бойові дії, видається сюрреалістичною і апокаліптичною.
І продукт, який пропонує театр Куліша, очевидно, це враховує. Але, водночас, він ставить й інше питання – чи можуть херсонці сприймати іншого рівня вистави?
Отут, думаю, і криється той нюанс, про який я казала вище і який прямо можна поєднати із зневагою до тих, хто залишається у Херсоні.
Загроза кітчу – поряд із його простотою – у тому, що він не змушує думати, рефлексувати і ставити питання.
Кітчем можна звітувати донорам, які дають гроші на подібне. У кітч можна загортати “незламність”. Однак він ніколи не переслідує мету, про яку писав Курбас.
Яким буде Херсон через рік? А через два? І якими будуть його жителі, які рано чи пізно стикнуться із життям у повоєнному місті?
Орієнтація на масовість – це завжди виграшна історія. І саме цей шлях свідомо обрало керівництво театру у Херсоні. Плюс, тут додається момент відсутності критики як такої – бо будь-яка критика, навіть якщо вона матиме місце, розбивається об єдиний аргумент – приїжджайте сюди і спробуйте робити наше. Не можете? Ну тоді ви знаєте, що вам робити.
Якщо ти критикуєш такий підхід – ти “проти Херсона”, “проти незламних акторів” і “не розумієш контексту”.
Все це – відверта маніпуляція, яка дозволяє виробляти низькосортний продукт. І яка не те, що не виховує суспільство, навпаки – “відкочує” його на десятиліття назад.
Якщо театр – це “суспільство завтра”, то яке “завтра” будує театр Куліша сьогодні? Суспільство, якому достатньо вклинити пару жартів на грані фолу чи суспільство, яке здатне на складну рефлексію?
Як би це зверхньо не звучало, але театр має не пристосовуватися до глядача, а тягнути його за собою вгору – в укритті і під обстрілами.
P.S.
Коли я дописувала цей текст, народний депутат Сергій Козир опублікував пафосний – як це і поважає Олександр Книга – допис про те, що “своєю багаторічною працею, професійністю та внеском у розвиток української культури Херсонський театр імені Миколи Куліша давно заслужив на статус національного”. І саме з цього приводу Козир звернувся до віцепрем’єр-міністерки Тетяни Бережної.