Самовільне залишення частин — одна з найболючіших проблем для української армії. Воно напряму впливає на боєздатність підрозділів, можливість ротацій і збереження життя військових. Військовослужбовець Артем — один із тих, хто пройшов цей шлях: СЗЧ, затримання, суд і повернення до служби. Сьогодні він говорить про це відкрито, без виправдань і без прикрас.
“Я був виснажений – і фізично, і морально”
Артему 24 роки, він родом із Херсонської області. У 19 років підписав контракт і пішов служити — це було у 2020 році, ще до повномасштабного вторгнення.
“Спочатку була строкова служба, а потім запропонували контракт. Це було в Одесі. Умови були більш-менш. Служив механіком-водієм на БМП-2, їздили на стрільби, навіть був інструктором у навчальному центрі, – згадує військовослужбовець, – в ООС нас не залучали тоді”.
Повномасштабне вторгнення застало Артема в частині. Уже 24 лютого особовий склад вивезли — поруч із місцем дислокації були прильоти. За його словами, командири тоді без зайвих пояснень сказали, що почалася війна — і цього було достатньо, щоб усе зрозуміти. У бойових діях підрозділ на той момент не залучали: військові виконували завдання з охорони, зокрема складів з боєприпасами на півдні України.
У 2023 році почалися переведення між підрозділами. Артем опинився в іншій бригаді. Його направили на базову загальновійськову підготовку, після чого знову перевели. Зрештою він поїхав виконувати бойові завдання безпосередньо на передову — на “нуль”.
“Записали мене гранатометником. Але я хотів навчатися саперної справи і, може, залишився б там служити”, — розказує він.
Перший бойовий вихід став для хлопця переломним. Це була зима 2024 року, Куп’янський напрямок. Підрозділ тримав позиції в полі, за селом.
“Після першого ж виходу наш підрозділ зазнав суттєвих втрат. З хлопців, з якими я заходив, майже нікого не залишилось в живих”, — говорить Артем.
Під час одного з обстрілів хлопець отримав поранення — його зачепило уламками внаслідок скиду вибухівки з ворожого дрона. Після лікування у госпіталі Артем до підрозділу не повернувся. За його словами, на той момент він був виснажений — і фізично, і морально. Так він опинився в СЗЧ.
Після цього він певний час жив поза військом. Каже, тоді здавалося, що все це можна просто перечекати і з часом ситуація якось вирішиться. Втім, відчуття невизначеності не зникало. Навіть у цивільному житті він постійно перебував у підвішеному стані.
Коли Артем згадує про той період, він мимоволі замовкає. Погляд ковзає кудись убік, ніби шукає слова. Наче боїться сказати зайве — навіть зараз, коли вже все позаду.
Втеча не дала свободи
Спроба виїхати за кордон виявилася невдала.
“План був такий: або за кордон, або назад у військо. В телеграмі знайшли провідника, який пообіцяв вивезти в Румунію. Дали грошей йому чисто на бензин”, – каже він.
Групу подорожніх затримали. Артема доставили до ТЦК, далі були адміністративне покарання і направлення до батальйону резерву.
“Ніякого насильства в ТЦК не було. Голодний не був, їсти давали. Просидів у батальйоні резерву десять днів — і мене забрали у 704 окрему бригаду РХБ захисту”, – згадує військовослужбовець.
Справу щодо самовільного залишення частини розглядали в суді в онлайн-форматі.
“Тікати далі — нікуди”
Сьогодні Артем знову у війську. Каже, що цього разу служба проходить свідомо. За його словами, думки про повернення до служби з’являлися і раніше, але тоді він не міг наважитися. Тепер сумнівів не залишилося.
Про мотивацію служити далі говорить без пафосу: “В СЗЧ я вже не планую. Та й нема куди”.
Хлопець планує підписати контракт, якщо буде така можливість. Коли мова заходить про повернення до служби, Артем помітно змінюється. У голосі з’являється жвавість.
“Якщо буде варіант підписати контракт на рік — підпишу. Мій попередній контракт і так автоматично продовжують. Я не проти розвиватись, вчитись чогось нового. Зараз багато можливостей у війську, є чим зайнятись і це цікаво — безпілотники, нові спеціальності. Війна змінюється — треба йти в ногу з часом”, – каже він.
“Хотілося б, щоб більше повертались”
На завершення Артем каже, що хотів би, аби більше військові, які пішли в СЗЧ, поверталися і знаходили своє місце у підрозділах.
“Хотілося б, щоб більше таких, як я, повертались із СЗЧ і знаходили своїх людей. Не тікали, — і додає — Я думав, що в СЗЧ стане легше. А стало тільки гірше”, – резюмує він.