“Я такий на вас злий тоді був… Як так можна людину оббрехати”, – бесіда із старостою села Широка Балка Станіславської громади обіцяє бути не дуже приємною.
Вадим Горб трохи кульгає дорогою до машини. Саме тієї, через яку ми і познайомилися. У травні ми вкотре відвідали Станіслав і записали інтервʼю із головою громади Іваном Самойленком, наприкінці якого той заявив, що староста Широкої Балки співпрацював із росіянами. І нібито за цю співпрацю росіяни йому подарували автомобіль на запчастини.
Після виходу інтервʼю до редакції телефонували мешканці Широкої Балки та казали про неправдивість тверджень сільського голови. Пізніше у Facebook нам написав Вадим, і ми домовилися про зустріч у Широкій Балці 7 червня. Але 6-го росіяни підірвали Каховську ГЕС, і плани змінилися, але право Вадима на відповідь ми все ж реалізували.
Ми їдемо по порожньому селу. Прилітає сюди майже щоденно. Заводжу розмову про ту злощасну машину.
“Там в центрі стояла така сама машина Рено. Вона була розбита технікою. Спочатку була така більш-менш, потім її потовкли технікою. Хлопці втихаря стягнули ту машину в балку і кажуть “Сергійович, тобі все одно запчастини треба, ти все одно возиш людей, давай ми тобі розберемо, хоч щось дамо з тієї машини”. А звідки він взяв, що мені кацапи її подарували? Ми зараз їдемо на тій машині, яку, за словами Самойленка, мені подарували. Ну це взагалі маячня сивої кобили”, – нервово каже Горб.
З 22 березня, коли громаду окупували росіяни, пенсіонер Вадим Горб став місцевим волонтером, хоч сам себе так не називає.
“Ви просто працювали лікарем на громадських засадах під час окупації?”, – питаю.
“Ну, хай буде так”
До повномасштабного вторгнення Вадим 15 років працював завідувачем місцевого фельдшерського пункту, а до того 14 років працював у Херсонській психіатричній лікарні. Тож після окупації лікував місцевих мешканців.
Окупаційні війська нічого не робили.
Втім, навесні росіяни ще давали людям якісь прості ліки.
“Якщо у мене було скрутно, що немає нічого , я кажу “Йдіть до них питайте, може щось дадуть”. Спочатку щось давали, а потім посилали подалі”, – згадує він.
Дефіцитні ліки для хронічних хворих завозили волонтери Червоного Хреста.
Хлопці, імена яких Вадим воліє не називати, привозили ліки і вивозили місцевих мешканців на підконтрольну територію. Цих людей він називає такими, яким “не потрібно було тут знаходитися”. Ризикований шлях з окупованого Херсона проходив через Станіславську громаду, а Широка Балка часто була транзитною зупинкою. Тут людям робили липові довідки про хвороби. Хто були ці люди, залишається тільки здогадуватися.
Ліків, які навесні привезли волонтери, Вадиму вистачило до серпня.
Від мешканців села я вже знав, що Вадим Горб був серед захисників Херсона 1 березня 2022 року, і йому пощастило вижити в бою в Казеному саду. На відміну від більшості тих, хто вступив в загони тероборони, його мобілізували в перший день війни, як медика.
Цей епізод оборони Херсона загонами тероборони не такий відомий, як трагедія Бузкового парку, але не менш героїчний. Озброєні автоматами та гранатами, тероборонівці намагалися стримати наступ росіян з боку Білозерки.
Бій був нетривалим, адже росіянам, які рухалися на броньованій важкій техніці легко вдалося розбити невеликий загін тероборонівців, які втратили кількох людей вбитими і відступили. Вадим із товаришем сховалися у підвалі обласного ліцею, і це врятувало їм життя.
“Обійшли з трьох сторон. Сенсу висовувати голову не було. Просто могли убити. Біг хлопець, звать його Серьога, я не скажу його прізвище. Я йому кажу “Стрибай сюди, тому що зараз тут ляжеш”. Він стрибнув – одразу черга по верху. Він хотів підняти голову, я його назад, і знову черга зверху. З трьох точок обстрілювали. Кажу “Давай ламати двері, тому що нас тут покладуть”. Зламали двері, залізли в підвал і закрились. І просиділи до ранку (2 березня, – МОСТ)”, – згадує Горб.
Оскільки вдягнені чоловіки були у цивільний одяг, їм вдалося непоміченими дійти до Білозерки, де Вадима забрав на машині кум. Розповідати якісь подробиці того, що передувало тому бою, як була організована оборона, він не хоче.
“В армії є наказ. Наказ треба виконувати. Це все. Якщо солдат буде думати, як це робити, чи правильно, чи неправильно, то ви розумієте, що це буде бардак, а не армія. Я про це говорити не хочу. В мене є багато питань, я їх поставлю після війни. З моєї точки зору, було багато неправильного. Ну тільки озвучувати я це зараз не буду”, – резюмує він.
В селі люди знали, що Вадим тероборонівець, тож прихід росіян був справою часу.
Перший раз до нього приходили люди від щойно призначеної керівниці окупаційної адміністрації Білозерки Ірини Козльонкової. На виборах 2020 року вони балотувалися від партії “Блок Володимира Сальдо”, тож з Вадимом вони були знайомі. Пропозиції про співпрацю були легкі і більше з натяками. Пізніше до нього ще двічі приходили місцеві колаборанти і пропонували стати “головою сільради”.
“Люди тебе просять. А які люди? Я займаюся медициною, немає часу на розмови, кажу”.
15 липня на порозі будинку зʼявилися росіяни з питаннями про тероборону.
“Завʼязали руки, накинули мішок на голову, за музикалку (музичну школу, – МОСТ) завели і “відходили”. Шокером, ногами лупили, два ребра зламали. Оце трохи побили. А потім в останній раз, як влупили шокером, я свідомість втратив, мене погрузили в буханку та повезли сюди в школу. І жінку забрали. Допитували”, – розповідає староста, показуючи мені розбиту школу.
Вчителем в цій школі колись працював сільський голова Іван Самойленко, з яким у старости, як бачимо, склалися непрості відносини. Їх він коментувати не хоче.
“Коротше, як людина… Я можу сказати, в розвідку я б з ним не пішов”, – сухо додає він та поспішає у справах. Сьогодні в селі відносно тихо, але в будь який момент росіяни можуть вдарити з Кінбурнської коси і доведеться щось лагодити, комусь допомагати.
З Широкої Балки рухаємося в центр громади — Станіслав. Керує громадою зараз начальник військової адміністрації Олександр Бабуцький, адже діючий голова Іван Самойленко рік тому не виїхав з села, а призначали тільки тих, хто знаходився на підконтрольній території.
Центр села абсолютно безлюдний. Воронки від російських авіабомб потроху опливли від нечастих південних дощів, але поряд є сліди від недавніх “прильотів” артилерії та “Град”ів.
“Нещодавно почали нас обстрілювати новою зброєю — флешетами”, – каже Бабуцький і показує жменю маленьких сталевих голок.
Цією страшною зброєю росіяни бʼють просто по центру села. Звичайні снаряди прилітають у подвірʼя людей теж ледь не щодня.
“Зараз громада живе, в основному, безпекою жителів. Намагаємось обмежувати трошки видачу гумдопомоги, роззосереджувати по різних місцях. Тому що останніми днями дуже обстрілювали. На днях загинуло багато людей. На сусідній вулиці люди сиділи на кухні і два чоловіки — два трупи”, – сумно каже він.
Але не дивлячись на щоденні обстріли, в громаді працюють комунальники, йдуть постійні ремонти комунікацій. У зруйнованій вщент Олександрівці більш ніж в сотні будинків відновили електропостачання та газопостачання.
В село, яке трохи менше року тому ми побачили вщент зруйнованим, повертаються люди. Офіційно кажуть про понад 500 мешканців, тоді як на момент звільнення в селі жило декілька людей.
Повертаються люди і в інші села громади. В Станіславі живе приблизно півтори тисячі людей.
Через щільні обстріли роботи з відновлення та обстеження зруйнованих будинків зупинили. В громаді з двохсот зареєстрованих звернень опрацьовано 70. Члени комісії, коли на дворі спокійно, намагаються працювати, але це важко.
Поодинокі люди спілкуються з журналістами не охоче, але всі одностайно кажуть, що з села їхати не збираються, а до прильотів ставляться філософськи.
Пересуватися по селу самостійно не радять. Начальник військової адміністрації виділяє нам супроводжуючого — справжнього шерифа Валерія Костянтиновича. Офіційно його посада зветься старший інспектор правопорядку та благоустрою, але мені подобається називати його шерифом. Валерій не проти.
“Страшно. Не боїться тільки дурень, але треба ж тут комусь працювати. Жінка, онуки виїхали, а я тут, працюю”, – каже шериф.
Сумує він за лиманською рибою. За “юшечкою”, як тут лагідно називають особливий вид станіславської юшки. За рецептом туди має потрапити курка, сало, чарка горілки і мінімум пʼять видів риби.
Рибу в лимані зараз не ловлять.
Старенький жигуль швидко несеться по селу, візуально більш-менш цілому, але за деревами та кущами видно побиті дахи та вибиті вікна.
Ракети від реактивних систем росіян прилітають частіше за все не залпами, а одинично.
Валерій показує нам обгорілі будинки, сумно розповідаючи, де і при яких обставинах росіяни вбили його односельців. І по-батьківськи підганяє нас збиратися додому. Шлях до Херсона не довгий, але дорога йде понад лиманом, а це, на його думку, небезпечно.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю онлайн-медіа МОСТ і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
