Цей матеріал було створено завдякі щирій підтримці читачів видання, які профінансували поїздку членів нашої команди на Херсонщину. Якщо ви бажаєте нас підтримати, просимо долучатися


“Я звідси ніколи не поїду. Це моя земля, мій лиман. Повернулася, хоч все майно і знищене”, – каже жінка, яка разом із чоловіком приїхала в село Олександрівку аби подивитися, що вціліло.

Олександрівка — крайнє село Херсонського (раніше Білозерського) району перед Миколаївською областю. Протягом майже восьми місяців тут була передова.

Росіяни стояли в селі, звідки їх періодично вибивали, а воїни ЗСУ – вище на горі. 

Весь цей час росіяни грабували будинки, відбирали все більш-менш цінне та трощили все навкруги.

“Трактори, комбайни, все забрали. Машину нову, теж забрали”, – розповідає вона.

Її чоловік, який так і не зібрав врожай, та змушений був, кинувши все, жити в сусідньому селі, мовчки дивиться на лиман.

Підійти до нього поки не можна — місцевість навколо досі може бути замінованою. Сапери перевірили поки що тільки вулиці.

“В селі зруйновано понад 95% будівель. Школа, садочок — все це тепер руїни. Ми поки тільки оцінюємо масштаби, але ви і самі бачите, як все порушено”, – каже Олександр Бабуцький

Олександр Бабуцький

У жовтні 2022 року Президент призначив його головою Станіславської військової адміністрації. Він і супроводжує нас до Олександрівки, яка з 2020 року стала частиною громади.

Школа зруйнована майже вщент. В березні тут оборону тримали українські воїни. Загиблих солдат, як ми писали ще у травні, змогли забрати та поховати у Станіславі місцеві мешканці на чолі з головою громади Іваном Самойленком. 

В день, коли ми були в Олександрівці, спеціалісти проводили ексгумацію 28 тіл українських воїнів. Тепер їх перепоховають на батьківщині. 

Дитячий садок теж постраждав. До квітня тут, у підвалі, жили олександрівці, ховаючись від обстрілів. Як кажуть місцеві мешканці, росіяни знали про те, що там цивільні, і все одно обстрілювали будівлю з танків, намагаючись поцілити у фундамент.

Один такий постріл ледь не став фатальним. Врятувало людей те, що вони знаходилися в іншій частині підвалу.

Евакуювали цих людей до квітня, бо росіяни спочатку випускали тільки жінок і дітей, а останніх бажаючих евакуюватися з села забрали наприкінці квітня. 

Навколо все понівечене та розбите. 

Вулиці села, майже всі, до речі, асфальтовані та колись освітлені, всіяні осколками від градів, снарядів та іншим металевим мотлохом. 

Вздовж дороги стоять понівечені будинки.

На узбіччях стоять розстріляні та підірвані цивільні авто. 

Скрізь з землі стирчать елементи касетних снарядів. Але є і цілі будинки. 

В деякі з них повернулися люди. Хтось оглядає що залишилося з майна, хтось шукає господарів речей, які росіяни натягли в будинки, у яких жили.

На подвірʼї пана Анатолія стоїть напіврозібраний Камаз, обгорілий автобус та купа автомотлоху.

“Понатягали у двір все, що накрали по селу. Частину люди знайшли і забрали. В мого Камаза вкрали колеса, але машина більш-менш ціла”, – каже він.

Будинок, сараї та майстерня згоріли. Вцілів тільки голубник , але він порожній. Голубів половили та зʼїли сусіди, які залишалися в селі під час окупації та боїв. 

Наразі Анатолій ночує у старенькому “Москвичі” та планує відремонтувати Камаз. 

Сусідня хата дивом вціліла. В ній жили росіяни, про що кажуть купи сміття та нечистот навкруги.

У двір вони натягли всякого мотлоху, який покидали тікаючи. Вінчають ці гори краденого три пральні машинки-напівавтомати. В одній навіть забули миску салату, який так там і стоїть. 

Квартирували тут, судячи з посилок, ящики від яких знайшли в будинку, бійці взводу військової поліції 255 мотострілецького полку 20 дивізії, серед яких був єфрейтор Осьмухін.

Родина Осьмухіна залишилася не тільки без пралки, але і без фалоімітатора. Його господарі знайшли в будинку.

На табуретці лежить ціла колекція банківських карток.

Все навколо будинку росіяни, за традицією, перетворили на смітник. Мотлохом заповнений не тільки двір, але і крадене авто у дворі. Його, схоже, притягли замість сміттєвого баку.

За Олександрівкою хочемо оглянути дамбу. Там ще з весни стоїть розстріляна колона цивільних авто. Точних даних про те, що тут сталося і де поділися тіла досі немає. Ще декілька днів тому сюди пускали, але зараз на вʼїзді поновили блокпост і військові не пропускають на дамбу. 

Поряд іржавіє російський танк. Він самотньо визирає з багнюки і дивиться битими фарами на лиман. 

Повертаємося до центру села крізь вже літописну пралку, яка стоїть як межовий камінь. Класичний символ російського миру в українських степах.

Колишня будівля сільради майже не постраждала. На її фоні підірвані башти стільникового звʼязку виглядають антуражем з фільмів.

Так само як і водонапірні башти. Води в селі нема, та і навряд вона тут скоро зʼявиться.

Сільський клуб зруйнований вщент.

Вцілів тільки барельєф Леніна у глядацькому залі. 

І незламний Кобзар неподалік. Бюст, виготовлений зі скловолокна, наскрізь прошитий уламками та кулями, але Тарас все такий же рішучий.

Здається, він вдивляється у лиман, очікуючи, коли понесе з України у синєє море кров ворожу. І обовʼязково дочекається.

Поділитися цим матеріалом

Редизайн та модернізацію сайту
проведено за підтримки

official_logo_transparent_background_250