Підтримати

Отримати повну інформацію про «перлину» Херсонщини – курортне місто Скадовськ –  наразі дуже важко. Спілкування в місті поверхневе, бо люди не знають, хто свій, а хто вже став чужим. Тим паче, відсутнє спілкування із «зовнішнім» світом. Це стало небезпечним для життя…

Саме на цьому зійшлися три наших співрозмовники, які є жителями Скадовська. Вони розповіли про свої спостереження та досвід полону під час перебування в окупованому місті. Імена героїв змінено, говорять вони, перебуваючи в безпеці, оскільки виїхали разом з родинами. 

«Били током, затискали пальці плоскогубцями»

«Стріляли в полі, спеціально, біля вуха, аби налякати»

«Кидали гранатами навіть в жінок, намагались розігнати мітинг»

Все це уривки з їхніх історій, реально прожитих ситуацій, що закарбувались в пам’яті назавжди. 

«Певний час від початку повномасштабного вторгнення, місто перебувало у певному вакуумі. Поступово захоплювались Херсон, Нова Каховка, Генічеськ, а до нас окупанти не заходили. Люди не вірили, що дійсно почалася війна. Навіть жартували, що може проголосимо Українську Скадовську Республіку, бо у нас певний час висів український прапор і діяла українська влада. Все змінилося 9 березня, коли орки зайшли в місто», – розповідає герой О.

Початок повномасштабного вторгнення добре пригадує і герой А. 

«Скадовськ обороняти неможливо – таке у нього географічне положення. Знаю, що о 9:00 24 лютого в місті із силових структур вже нікого не було. Поліцейських відвезли у Херсон, і згодом у Миколаїв – обороняти це місто.

З 25 лютого у Скадовську діяв громадянський патруль. Він складався із депутатів та представників апарату міської ради, містян різних професій. Всього близько 200 людей. Вони мали свій штаб, авто- та вело-патруль. Патрулювання відбувалось навіть вночі. Мародерів було мало, загалом тільки п’яні водії та порушники комендантської години. Після того, як росіяни повісили свій прапор, певний час патрулювання зберігалось тільки у нічний час на автомобілях», – каже герой А.

Після заходу окупантів у Скадовськ, його жителі ніби завмерли в очікуванні, настала тиша, і лише спостерігали за тим, що робитиме ворог далі, та які його наступні кроки.

«Як тільки у місто зайшли орки, одразу з’явились зрадники, які надали повні списки активістів та людей із проукраїнською позицією. Вони ніби були готові до цього. Більше того, були не просто списки з іменами та адресами, а повна інформація, включаючи сімейний стан, місце роботи та членів родини. Розпочались пошуки, затримання. Терпець увірвався, коли викрали мера (прим.ред. Олександра Яковлєва). 16 березня до міської ради вийшло близько 100-200 людей, аби висказати своє невдоволення діями загарбників. На той час у приміщенні міської ради знаходились російські військові. Вони виглядали налякано, забарикадувались, схоже, що для них такі дії простих жителів міста незвичні.

Люди тиснули на них, намагались навіть зайти у будівлю міськради. На що отримали відповідь: «Граждане, через 15 минут привезем вам мэра, только отойдите от здания». Люди повірили і стали чекати. Хтось лишився біля будівлі, хтось пішов на площу. Через зазначений час під’їхав військовий ЗІЛ. Далі, як в кіно, за секунду із вантажівки вистрибнули російські військові і почали кидати в людей газові і світло-шумові гранати. Кидали ними навіть в жінок.

Вони нас обманули – мера ми не побачили. В той момент ми всі дуже чітко зрозуміли, що вірити росіянам – марна справа. Стало дуже страшно, оскільки вперше ми відчули, як це – репресії просто за те, що вийшов висловити свою думку і позицію», – ділиться спогадами герой О.

Після того публічного спротиву не було, місто почало свою боротьбу за виживання. Вкрай важка ситуація склалася з ліками, харчовими продуктами.

«В місті одразу активізувалися різні громадські організації, волонтери. Хтось розвозив харчові набори, хтось організував кухню і годував людей, хтось об’єднався і створив своєрідний банк ліків.

В соціальних мережах зробили кілька дописів про створення єдиного банку ліків у місті, просили скадовчан приносити з домашніх аптечок хто що має. 

Міська влада надала для цієї діяльності приміщення. Знаю про випадок, коли за гуманітаркою приходила навіть колаборантка, хоча подейкують, що вона в змозі купити те, що просила. Але волонтери не відмовляли нікому, для них головне – допомагати людям, всім, хто прийшов. Банк ліків діяв з березня і до середини липня. Поширення про діяльність у соцмережах швидко припинили після заходу у місто росіян.

Далі працювало «сарафанне радіо». Звісно, як і до всіх волонтерів у місті, до них навідались, – каже герой В. – З волонтерами у росіян була одна мета – подати картинку «были ваши, стали наши». Спочатку вони просили працювати «аполітично», потім, десь влітку, вже збирали всіх разом і казали «настало время национализироваться». Обіцяли допомагати медійно, розкручувати проєкти, «всё, что вам надо – привезём».

Взагалі по Скадовську знімалось дуже багато сюжетів, як класно вони будують свою державу на чужій території. Звісно, на співпрацю з ними ніхто не хотів йти, як приймати будь що від цих катів. Всі почали думати як з цього вирулить».

Тим часом, репресії у місті не припинялись. 

«Ми знали як і коли вони забирають людей, коли відбуваються зміни на блок-постах. Наше місто невелике, тому всі все знають. Як і знають, де облаштовані катівні – дитячий табір «Слава» та Скадовський районний відділ поліції. Історій від людей, які пройшли полон дуже багато. Голова йде обертом від усіх цих розповідей. Типові методи ФСБ – катувати струмом і вколювати «сироватку правди». Від того уколу, людина стає ніби овоч і говорить все, про що б її не запитали. Згодом, вона приходить в себе і не пам’ятає, що з нею відбувалось», – каже герой О.

«До мене у хату постукали близько 17:00. Одразу почали лупцювати, робити обшук житла. Їх цікавило майже все – викрутки, побутові дрібниці. Прямо так і складали собі окрему купку речей. Дуже здивувались, що у мене нема великої кількості грошей. Так і запитали, «а жить за что ты собираешься». Головні причини їх візиту стандартні як для всіх – де ховаєте дрони, хто куратор з СБУ, хто веде Telegram-канали. До мене ці питання ніякого відношення не мали. Що говорити, як не знаєш взагалі нічого? 

Закинули вони мене в кузов і возили дуже довго. Хотів вже сам показати дорогу, адже все місто знає де вони облаштували катівні. Чую, як почали розмову між собою: «Что делать с ним, по вчерашнему сценарию в посадку и там оставим?». В цей час у мене очі зв’язані, на руках кайданки. Зупинились, витягли з машини. Відчуваю, що земля, якесь поле. Кинули мене долілиць і тичуть автоматом, задаючи все ті ж питання, до яких я відношення не мав. Далі почали стріляти…прямо біля вуха. Від гучності у мене лопнула барабанна перетинка та потекла кров. Вже іншим вухом чую, як кажуть: «Сейчас поедешь на Херсон и там точно всё расскажешь». А що їм розказувати? Я дійсно нічого не знав. Лише про те, що після таких поїздок в поле не всі повертались живими. 

Мене ж вони привезли потім в якесь приміщення. Зайшов їхній головний. Задавав загальні питання по діяльності і особистому життю, а відповіді на них вже і так знав. Щодо все тих же питань про СБУ і дрони – відповіді не отримав. По рації почув «больше не трогать». На ранок мене відпустили», – розповідає герой В.

Як розповідають наші герої, більшість людей, які хоч якось тримались і допомагали людям (волонтери), буквально готували себе до полону – налаштовувались морально. Не через те, що знали якусь інформацію, а через те, що не знали. Однак знали про те, що відповідь «нічого не знаю» не звільняє від катувань.

«Для них бити, лякати, знущатись – це система. Запитання як і у всіх – учасники АТО, поліція, хто куратор в СБУ, знайомі в ЗСУ. Вони думають, що спіймали шпигуна – натомість це простий житель міста. Ці люди професійні військові: дехто був в Сирії, хтось служив в Чечні. Я стикнувся зі зведеним підрозділом Росгвардії. Вони були з різних частин: кавказці, росіяни, вихідці з Криму. Ці люди не моноліт, в них різні завдання і інформацією вони завжди обмінюються. Дещо з цієї інформації губиться, дещо дублюється. Так, до когось можуть приїхати декілька разів. Ще є «народная милиция», яка складається з колишніх поліціянтів. Ті теж працюють по місту, виловлюючи людей. Інформації від військових вони не мають, тільки «заказы» на потрібних людей. Якби вони працювали чітко, у нас були б проблеми, – говорить герой А. – Знаю, що «прилітало» за все. За те, що знаходили в телефоні, і навіть за те, що почистив телефон. Мене били током за допомогою динамо-машини, затискали пальці плоскогубцями, кололи невідомим препаратом, а пізніше антидотом. Стверджували, що цей препарат вб’є мене протягом 6-8 годин. Та поговоривши з «медичним працівником», зрозумів, що він до медицини взагалі відношення не має. Такі препарати треба вміти використовувати і колоти має справжній медик. Били так, щоб було боляче, страшно і мали вплив. Головне – максимально налякати, пробудити тваринні інстинкти. Згодом відпустили, але сказали «ты в списках, не пытайся выехать, а то отправим в Херсон, там с тобой проведут другой разговор». Як я почув згодом, забирали після такого людей навіть повторно. «Нужно держать их в тонусе, а то ху**** начинают заниматься», – говорили окупанти».

Наразі Скадовськ 11 місяців як окупований. Поговорити з людьми, які знаходяться там і не покинули рідну землю – важко. Люди бояться відкривати правду, бояться, що їх прослуховують.

«Хто свій, а хто зрадник – невідомо. Спілкування там відбувається тільки поміж тими, у кому є впевненість. Ніхто не спілкується прямо, важко отримати зараз повну інформацію, – говорить герой О. – Є все та ж проблема з ліками. Знаю про випадок, коли людина захворіла, а виписаних ліків за рецептом лікаря не знайшла в аптеці. Якось «по блату» купили, а вони не подіяли. Це антибіотик від російського виробника. На щастя, через знайомих знайшли залишки антибіотику сертифікованого Україною, і людина одужала. 

Окрім людей, важко і бізнесу. За відмову приймати рублі, окупанти проводять профілактичні бесіди. Важко пенсіонерам. Є випадки, коли навіть після 6 місяців окупації вони відмовлялись брати російські пенсії. Коли вже були змушені це зробити – дуже переживали, бо почувались зрадниками. Це їхня особиста трагедія. 

Загалом люди пригнічені, багато хто на заспокійливих та антидепресантах. Виглядає все так, наче це території прямого знищення людей».

Наші герої дійшли спільної думки, що найболючішим в окупації виявився інформаційний голод. Навіть відсутність достатньої інформації ще до вторгнення.

«Військово-політичне керівництво розуміло, що буде відбуватись. Можна було підготувати держслужбовців. Надати інструкцію, як діяти, що робити. Донести вчителям та іншим – сиди вдома, гроші будуть, вести себе треба так і так. Можливо, було б менше колаборантів, як то кажуть. Натомість, бачимо, що люди з освітою виявились ідіотами і розчарували громаду. Прості ж люди не мають зараз нічого», – каже герой А.

Покинути окуповані території погоджуються не всі. У кожного на те свої причини. Наші герої, попри «перебування в списках», за словами російських катів, змогли покинути Скадовськ разом із родинами. 

Те, що вони пережили, ще довгий час викликало параною. 

«Боявся кожного шурхоту, кожної повз проїжджаючої машини», – говорить герой В.

«Так, цей пережитий страх залишиться з нами назавжди», – підсумував герой О.

Вони чекають на те, коли зможуть повернутись у своє вільне українське місто біля Чорного моря.

Наталя Майстренко

Поділитися цим матеріалом

Розвиваємо проект за підтримки