Прес-аташе Таврії Олександра Сєрова ексклюзивно для «Українського футболу» поділилась неймовірною історією порятунку з окупованої Каховки та розповіла про останні дні Таврії.
Сімферопольську Таврію вже вдруге спіткали темні часи. Спочатку перший чемпіон України лишився домівки у 2014 році, коли росія анексувала Крим. А у цьому році команда знову призупинила свою діяльність через повномасштабне вторгнення рашистів, адже Таврія базувалась у Новій Каховці.
Редактор «Українського футболу» поспілкувався з Олександрою Сєровою, яка зустріла війну з командою на зборі в Туреччині, але прийняла рішення повернутись додому до сім’ї – в окуповану ворогом Каховку, звідки потім довелось тікати.
Пам’ятаю, що відкрила очі о 4:30, бачу, що мені дзвонить якийсь номер і не можу зрозуміти, хто мені телефонує в такий час
– Олександро, розкажіть, як і де команда Таврія зустріла війну?
– Ми зустріли війну дещо в знесиленому стані, у нас якраз був нічний переліт на збір в Туреччину з пересадкою. Ми прибули в готель 23 лютого зранку, тренерський штаб прийняв рішення, що треба вливатися в спортивний режим, тому ми увесь час були на ногах. Провели легку руханку, пробіжку, щоб наступного дня вже мати активний графік.
Ввечері всі дуже рано розійшлися. Хлопці з команди усі з різних міст і регіонів, хоча більшість або ж родом з Херсонщини, абоїх родини переїхали до Нової Каховки, щоб бути поруч. Коли все почалося, футболістам почали телефонувати дружини та родичі. Але дзвінки ніхто не чув, тому що всі реально міцно спали від втоми.
– Хто вам зателефонував і сказав, що почалась повномасштабна війна?
– Я дізналась про вибухи від дружини голкіпера Таврії Ярослава Герасименка. Вони – харків’яни, і вибухи там пролунали трохи раніше, ніж в Каховці і Новій Каховці. Вона спочатку телефонувала Ярославу, але не змогла додзвонитись, тому що він просто спав.
Потім почала телефонувати мені в телеграм. Пам’ятаю, що відкрила очі о 4:30, бачу, що мені дзвонить якийсь номер і не можу зрозуміти, хто мені телефонує в такий час. Тоді вона почала мені писати повідомлення, що в Харкові лунають вибухи.
На секунду я відклала телефон і подумала, що це якийсь сон. Потім вона почала скидати мені новини і відео, я зрозуміла, що це серйозно. Почала будити всіх навколо, намагалась додзвонитись до чоловіка і мами, за деякий час вже всі зустрілись в холі внизу.
– Про що тоді розмовляла команда, що казав головний тренер?
– Всі були шоковані, сиділи на телефонах з родинами. Наш головний тренер Володимир Бондаренко та його тренерський штаб з Києва, вони так само були на телефонах із близькими. Так як була лише п’ята ранку, ми не стали дзвонити нашим керівникам. Подумали, що коли буде зручно, вони самі з нами зв’яжуться.
Тренер сказав, що чекаємо звісток від керівництва, але в будь-якому разі тримаємось разом. Заплановане ранкове тренування було відмінене. Приблизно в обід цього дня зі мною зв’язався наш віце-президент Данило Репілевський. Ми обговорили новини, що відбувались удома. Як ви знаєте, події в Херсонській області розвивались надто швидко. О 14 годині Каховка та Нова Каховка вже були окуповані, всюди була російська техніка.
– Що він вам сказав?
– Ми попрощались на тому, що збори продовжуються, ми маємо тренуватись, зберігати спокій і чекати на розвиток подій. Ніхто не знав, щоб буде далі, але нам здавалось, що має бути якась швидка розв’язка – перемовини чи світове рішення. Ще ніхто не розумів, що повномасштабна війна настільки затягнеться.
Наступного дня головний тренер Володимир Бондаренко зібрав команду і провів з хлопцями розмову про те, чи готові вони тренуватись і у якому психологічному стані перебувають.
Крім того, у Таврії були заплановані ігри з іноземними командами. Більшість хлопців підтримала рішення, щоб не відміняти спаринги. Стосовно тренувань, то їх підтримали одностайно, щоб якось ефективно зайняти свій час.
Репілевський сказав: «Тренуйтесь. Я не знаю, як буде далі, але я вас не кину в біді»
– З ким Таврія зіграла контрольні матчі?
– У нас було заплановано чотири чи п’ять спарингів, але ми залишили лише два. Мені запам’ятався останній матч на зборі. Всі уже розуміли, що Таврія у такому складі вийде останній раз, і тому гра вийшла символічною. Ми могли обрати суперника із нижчих ліг, але вибрали найсильнішого із можливих – команду із Другої ліги Данії, Твістед. Нам пропонували слабшу команду, щоб ми виграли і підбадьорились, але команда сказала: ні, ми хочемо класної гри і навантажень.
У підсумку ми зіграли з Твістедом у нічию 1:1, м’яч забив Прийомов. Всі були задоволені. Ця стряска була потрібна хлопцям, щоб зібратись. Емоції зашкалювали.
– Коли з командою зв’язався президент Таврії Едуард Репілевський?
– За декілька днів, але не одразу. Якогось колективного спілкування не було. Президент вийшов на зв’язок із нашим спортивним директором Олександром Сапельняком. Він сказав: «Тренуйтесь. Я не знаю, як буде далі, але я вас не кину в біді. Побачимо, як буде розвиватись ситуація». І на цьому розмова закінчилась.
В клубі довгий час була підвішена ситуація, у той момент якраз почались проблеми зі зв’язком в Херсонській області.
– Що було, коли сплив термін перебування в готелі?
– Коли почали закінчуватись наші офіційні два тижні, ми вже розуміли, що ситуація ніяк не змінюється. Було незрозуміло, що робити далі. Я зв’язалась з нашим керівництвом і спитала, як нам діяти далі, можливо перебивати квитки на іншу країну чи вирішувати питання з готелем. Мені дали добро, і я поїхала до нашого віце-консула в Анталії. Він пообіцяв нам допомогти в цій ситуації.
Ми звернулись до представників готелю, до різних асоціацій, Міністерства туризму, знайшли через друзів контакти турецьких бізнесменів. У підсумку мережа готелів, в якій ми проживали, дала нам можливість безкоштовно жити і харчуватись ше 7 днів, звісно без тренувальних полів.
Не одна Таврія потрапила у таку ситуацію. З нами в готелі жила команда Оболонь. У готелі поруч знаходився ЛНЗ, ще поруч проживала команда Лівий Берег, але в них була інакша ситуація, їм не продовжували готель, перебили квитки і замовили автобус.
Деякі футболісти з їхнього клубу звернулись до нас і ми переїхали в інший готель разом. Ми, в принципі, тримались всі разом футбольною спільнотою, ділились інформацією, підтримували один одного.
За березень зі всією командою розрахувались по зарплаті, тому боргів немає
– До якого числа Таврія перебувала в Туреччині?
– Всі дуже по-різному. Коли нам продовжили готель, то якась частина футболістів вже роз’їхалась. В декого дружини з батьками, дітьми повиїжджали одразу закордон – в Польщу та інші країни. Тому футболісти поїхали до них.
Потім Таврія переїхала в інший готель в Анталії. З цим нам вже допомогло Посольство України разом з Міністерством туризму Туреччини. Нам дали ще два тижні прихистку.
– У цей час керівництво Таврії підтримувало команду чи вже повідомило, що фінансування закінчилось?
– За березень зі всією командою розрахувались по зарплаті, тому боргів немає. Десь через три тижні після початку повномасштабного вторгнення від керівництва надійшла інформація, що клуб призупиняє діяльність, адже було незрозуміло, коли це все закінчиться. Прямо про те, що Таврія розформована нам ніхто не говорив, але ми всі це зрозуміли.
Вже було ясно, що на території нашої бази в Мар’янівці повна окупація. Футболісти та персонал почали вирішувати свої питання та шукати іншу роботу.
– В яких клубах зараз перебувають гравці Таврії та головний тренер?
– Володимир Бондаренко повернувся у Київ і зараз тренує Штурм (Іванків). Більшість наших футболістів грають в Польщі – Бриженко і Притиковський в ЛКС Гочалковіце-Здруй, Заїка ‒ в Любані із Маньови. Наш капітан Бойко грає в Канаді. Прийомов виступає за естонську Нарву. Барладим, здається, у Фінляндії. В Україну наразі повернувся тільки один футболіст Таврії – Сергій Чеботаєв, він зараз грає в аматорському Моторі із Запоріжжя.
Через Каховську ГЄС вже не було проїзду і я шукала інші шляхи. Єдиний варіант був – заїжджати через росію та тимчасово окупований Крим
– Чому ви, тендітна дівчина, прийняли рішення повернутись додому в окуповану Каховку, а не залишитись за кордоном?
– У мене там залишилась сім’я (батьки, чоловік та маленька дитина) і у них не було змоги виїхати. Моєму синові три роки, і це був мій перший такий довгий від’їзд.
Увесь цей час я шукала шляхи, як повернутись додому. Спочатку я купила квитки у Румунію і планувала їхати через Одесу, але за день до вильоту почалися обстріли у Снігурівці. Чоловік мені сказав: «Ні, нехай квиток згорить, але так їхати не можна. Дуже небезпечно». Він мене попросив ще почекати і я якраз дожила в готелі третій тиждень, що нам подарували.
Через Каховську ГЕС уже не було проїзду і я шукала інші шляхи. Єдиний варіант був – заїжджати через росію та тимчасово окупований Крим. Я не знала, що робити. Дитина зі мною вже дуже довго не спілкувалась, навіть, по відеозв’язку, постійно плакала. Син не міг зрозуміти, чому мама не прилітає додому, чому батько його перевіз із нашого дому у Каховці в село.
Врешті решт, я купила за шалені гроші квиток до Москви, але мене зняли з рейсу, тому що у них було якесь внутрішнє розпорядження – не впускати іноземних громадян. Все ж таки я проїхала, але зовсім іншим і набагато складнішим шляхом.
– Яким?
– Я полетіла в Естонію з пересадками і вже там купила квиток на автобус до Пітера. Перед цим я консультувалась з Державною міграційною службою і мені сказали, що раз склались такі обставини, то я не порушу закон, всі ці нюанси не начасі.
Але знову виникла проблема. Нас висадили з автобуса і кордон ми проходили пішки. Дуже сильно всіх перевіряли. Росіяни завели мене в окремий коридор на допит. Вони не представились, але наскільки я зрозуміла – це були представники спецслужб.
Вони мені сказали, що не можуть мене впустити, адже я іноземка. Виключення може бути, якщо в мене є родичі в росії, або, якщо їдеш у зв’язку із якоюсь хворобою. Але в мене такого, на щастя, не було.
Я вже місяць не могла потрапити додому і мій емоційний стан був на нулі. Після того, як мені відмовили, я не характерно для мене просто почала ридати. Це була істерика. Вони всі вибігли і почали мене заспокоювати, можливо, попалась адекватна зміна. Потім до мене вийшов їхній начальник, я йому показала на карті Каховку, щоб він зрозумів, що інакшої дороги туди немає.
Зрештою, вони мене попросили документи на дитину, щоб я могла підтвердити, що в мене є неповнолітній син. Це була четверта ранку. Я розбудила чоловіка, щоб він мені вислав фото свідоцтва про народження. Вони його сфотографували, потім довго про щось радились, але зрештою мене пропустили.
– Всіх, хто був з вами в автобусі, пропустили у росію?
– Зі мною їхала одна літня жінка додому в Херсон. Її не пропустили. З неросіян, я єдина пройшла кордон. Мені просто пощастило, а, може, допомогли мої сльози і те, що я відмовлялась йти. З Пітеру я в цей самий день сіла на потяг до Криму в Сімферополь, їхала дві доби, а вже звідти – додому.
Росіяни обставили всі центральні площі автозаками, щоб люди навіть не могли припаркувати авто
– Що вас здивувало у росії, можливо, з кимось спілкувались у поїзді?
– Ні, я не з ким не спілкувалась, тому що була дуже наляканою. Я не вірила, що мені вдалося проїхати. Єдине, що запам’яталось, коли я чекала на потяг, то прогулялася площею і мені в очі кинулось, що всюди стояли автозаки. Як я потім зрозуміла, читаючи новини, там були декілька мирних протестів проти війни, і силовики їх розганяли. Тому вони обставили всі центральні площі автозаками, щоб люди навіть не могли припаркувати авто.
В плацкарті я взагалі ні з ким не спілкувалась. Єдине, що я пам’ятаю, вночі була десь зупинка і зайшли жінки з дітьми, яким вдалося вибратись з Маріуполя. Вони якимось чином опинились в Таганрозі і люди купили їм квитки на потяг до Криму, в них там були якісь родичі.
– В росії відчувалась війна?
– Я там була в кінці березня. Окрім автозаків та переляканих жінок з Маріуполя, я нічого такого не побачила.
– Як ви добирались до так званого кордону з Херсонщиною?
– Мені допоміг давній знайомий, який весь цей час підтримував мене і намагався допомогти дістатись до дитини. Це вже зараз в Крим їздять торговці, а тоді дорога була абсолютно пустою – жодної машини, крім нашої. Було дуже страшно. Кордон я проходила пішки. Окупанти всі виглядали і дивились на мене, наче на якусь навіжену. З їхнього боку стояли звичайні ці вагончики, а з нашого – вони були всі підірвані та зруйновані.
– З турецького збору Таврії ви єдина, хто повернувся в Херсонську область?
– Так, я їхала сама. Дружини всіх гравців, хто проживав на Херсонщині, виїхали після повномасштабного вторгнення. Тому футболісти залишились за кордоном і майже всі знайшли собі команди.
– Хто вас зустрів на Херсонщині і як ви доїхали в Каховку?
– Мене зустріли батьки мого чоловіка. Ми прийняли рішення, щоб чоловік не їхав, тому що це було ризиковано. Багато молодих людей і загалом чоловіків на Херсонщині окупанти забирали «на підвал». Буквально кожні 500 метрів стояли ворожі блокпости.
– Сильно перевіряли?
– В основному, дивились документи і місце прописки. Там не всі були росіянами за національністю, було видно, що деякі не могли прочитати навіть, що написано в паспорті. Мені здалося, що вони перевіряли документи для вигляду. Більше задавали питання: «Чого і куди їдете?».
Я спитала: «Хто там?». Росіяни відповіли: «Міліція». Тоді я вигадала таку хитрість і сказала: «Вибачте, але батьків немає вдома, я не відкриваю незнайомцям»
– Розкажіть про життя в окупації, яким воно було?
– Було дуже складно і страшно. Проблеми ‒ з усім: від зв’язку і інтернету до якихось продуктів харчування. Більшість мешканців Херсонщини запаслось продуктами, але мій чоловік далекий від побуту, він про це навіть не думав. Коли я приїхала, останній день працював АТБ, але там вже майже нічого не залишилось. Складно було вирішити щось із адекватним раціоном для дитини, магазини заповнились російськими товарами, зв’язку не стало… Ми почали жити так, ніби повернулись назад мінімум на 20 років. Йдеш з дому – пишеш записку «я пішла по справах туди, повернусь о певній годині». Вперше я виходила з дому без телефона, бо він не мав ніякого сенсу. Їх одноразову сімкарту я так і не купила…
– Наскільки я знаю, ваш чоловік працював в Адміністрації. Чи не виникало в нього проблем з цього приводу, адже окупанти схиляли держслужбовців до співпраці, а не згодних могли відправити «на підвал»?
– Так, він працював в районній адміністрації. З цього приводу у мене був найбільший страх. Кожного дня я молилася аби його не забрали. Не знаю, як нам пощастило: чи до нього руки не дійшли, чи напрям, в якому він працював, був їм не цікавий.
Коли я приїхала додому, ми прийняли рішення, що чоловік взагалі не буде виходити з квартири один, тільки з дитиною на майданчик біля під’їзду. За продуктами їздила я.
Був момент, коли до нас постукали в двері, а чоловік гуляв з дитиною на вулиці. Я була у розслабленому стані, тому що чекала у гості сусідку. Я відкрила перші двері, намагалась відкрити другі і щось мене змусило все ж таки глянути у вічко. Побачила під моїми дверима лисого специфічної зовнішності чоловіка зі зброєю в руках, він дивився вбік, тобто, він стовідсотково був не один! Я одразу заклякла.
Я спитала: «Хто там?». Мені відповіли: «Міліція». Тоді я вигадала таку хитрість і сказала: «Вибачте, але батьків немає вдома, я не відкриваю незнайомцям». І вони повірили, що я – дитина, і пішли далі стукати по всім сусідам. Я почала писати чоловіку смс-ки, що він не приходив додому, брав малого і йшов пішки у село до мого дідуся та бабусі, але зв’язку не було. Я сподівалась, що вони зайдуть до кав’ярні та підключаться там до інтернету. На щастя, так і сталося.
Потім я побігла до сусідів дізнатись, що озброєні люди в них запитували. Виявилось, що вони шукали не мого чоловіка, а сусіда. Більше в нас таких історій не було. Можливо нам допомогло, те, що ми постійно знаходились в інших місцях, а можливо те, що мій чоловік не прописаній в квартирі, де ми проживали.
– З вашими знайомими траплялись якісь страшні історії?
– Таких історій багато. Багато людей з якими я працювала опинились «на підвалі». Від власників медіа до чиновників. Мій колишній колега виїхав на підконтрольну територію, але продовжував вести патріотичний місцевий телеграм-канал. Окупанти його вичислили, прийшли до його батьків, застрелили собаку і сказали: «Якщо він не замовкне, наступними будете ви!».
– У Каховці було багато російських військових?
– На початку було не багато. У Новій Каховці їх було набагато більше. У Каховці окупантів можна було навіть не зустріти, якщо не під’їжджати до мерії або райвідділку.Але влітку ситуація змінилася і в Каховці вони були вже майже всюди.
Пам’ятаю, як зайшла в кав’ярню, а за мною в черзі стояв солдат в камуфляжі та балаклаві з автоматом. І мені треба було якось це пояснити дитині. Одного разу трапилась дика ситуація. Ми з сином приїхали вранці в пекарню купити хліба. А поруч з пекарнею стояла озброєна людина в масці. Син почав кричати і тикати в нього пальцем як дитина граючись: «Мамо, дивись, військовий!». Звісно, бо таку дивину він бачив вперше.
Я дивлюсь, а цей чувак починає посміхатись, він сприйняв увагу малюка позитивно на свій рахунок. Ми проходимо повз, я вже була така втомлена від усього цього, і кажу малому: «Синок, цей дядя не класний, хоч і військовий. Він не наш». Дивлюся, а у цього чувака змінюється вираз обличчя… Думаю, Господи, треба йти звідси скоріш, поки це не скінчилось погано.
Ситуація з кожним днем погіршувалась, окупантів ставало більше, було чутно вибухи та роботу ППО. Треба було якось ховати від цього дитину і ми прийняли рішення переїхати.
Російські військові приїжджали з якимись жінками, відпочивали, пили алкоголь, веселились. Стало дуже неспокійно
– Куди?
– Наш вибір впав на Арабатську Стрілку, тому що там тоді було тихо і не було окупантів. Ми з подружкою почали писати у всі готелі, щоб зняти номери. Дехто відповів, що знаходиться на місці, але готель не працює. Якщо нас збереться певна кількість людей, вони були готові відкрити нам готель. У підсумку ми туди приїхали і прожили на Арабатці більше місяця. Було спокійно, там ходила тільки гривня, не було військових, не було купи техніки, не літали ракети над головою.. Це мене тішило. Я почала шукати будинок, аби переїхати туди на всю осінь. Місцевих майже не лишилось, тому знайти житло було дуже легко. Люди пропонували низькі ціни, бо розуміли, що туди заїде нормальна місцева родина, яка хоча б пригляне за їх житлом.
– Коли закінчилась ідилія на Арабатці?
– Десь на початку серпня. Спочатку росіяни стояли тільки на розбитому мосту, що вів на Арабатку – далі вони взагалі не їздили. Але я в якийсь момент вони все ж таки заїхали на Стрілку. Їхні військові приїжджали з якимись жінками, відпочивали, пили алкоголь, веселились. Стало дуже неспокійно. В самому Щасливцевому, де ми жили, з’явились блокпости. В небі почали постійно літати гелікоптери, дуже низько.
Ми поїхали з дитиною в магазин і нас зупинили. На блокпосту стояли не військові, а якась їхня міліція. І цей тіп починає перевіряти у мене права, техпаспорт, неначе він справжній патрульний. Заглянув до малого перевірити чи він пристебнутий і в дитячому кріслі. Їх стало дуже багато, були якісь постійні перевірки і зупинки, пропозиції здати добровільно зброю… тому ховатись на Арабатці був уже не варіант.
– Яке ви тоді прийняли рішення?
– У нашої дитини 10 серпня було день народження. Ми вирішили, що на декілька днів приїдемо додому, побачимося з рідними, проведемо цей день разом і будемо намагатись виїжджати.
Спочатку ми планували їхати на підконтрольну територію, але періодичні обстріли у Василівці лякали, адже я була з дитиною. За декілька днів через Василівку поїхали наші знайомі і їхню машину обстріляли, на щастя всі залишились живі. У підсумку ми ризикнули і поїхали через Чонгар на Крим, там була вже купа машин.
Я думала, що якщо вони побачать свій ідіотський штамп, що я в березні вже перетинала російський кордон, то будуть менше прискіпуватись. Але сталося не так, як гадалося. Це був просто жахливий день.
– Що там сталося?
– На жаль, я не можу розказати всіх подробиць. Мені здається, що це був найжахливіший день в моєму житті. В кінці вони ще взяли з мене розписку, що я зобов’язуюсь не розголошувати про проведену зі мною роботу. Вони трохи не сповна розуму по всіх питаннях… Але навіть не розуміють різницю між спортивною журналістикою і журналістикою зокрема. Мій допит тривав вісім годин у вонючому бараці під сонцем без їжі і води з дитиною на руках.
Вони постійно згадували про кримінальну відповідальність, закони про фейки та інші речі, що не мають до нас жодного стосунку… Хоча пояснити, яке мені діло до їх законів так і не змогли. Весь цей час вони дуже тиснули, казали, що це через мене страждає моя дитина. При мені дивились телефони інших людей, розповідали, що там знаходять, сміялись… Зрештою, я не витримала і сказала їм у відчаї: «Приймайте вже якесь рішення: випускайте нас чи везіть «на підвал».
Я не знаю, як мій син це пережив, він був супертерплячий. Зараз, коли ми вже у безпечному місці і він бачить людей у військовій або будь-якій схожій формі, то завжди запитує мене, чи це добрі люди.
– У вас був чистий телефон?
– Так, але вони відновлюють абсолютно все дуже швидко. Єдине, що вони не змогли в мене відновити – це закриті чати в телеграмі. Мене запитували, чи багато у мене знайомих, які проти «спецоперації», і пішло-поїхало. Вони дуже сильно рились в моїй телефонній книзі, а у журналіста дуже багато контактів – від чиновників до поліції.
Вони називають певний контакт із книги і ти маєш їм пояснити, хто це, і які зв’язки ти з ним маєш. Коли я називала якусь людину, з якою я пов’язана через Таврію, вони мені відповідали: «Ні, він відомий у іншій сфері діяльності». Тобто в них вже є якась своя база. Дуже багато мене питали про власників херсонських телеканалів або топових журналістів – коли я з ними спілкувалась в останній раз.
У Грузії на біженцях просто роблять бізнес
– Де ви знаходитесь зараз?
– Зараз ми у Бухаресті.
– У вас там знайомі?
– Ні, нікого немає. Ми орієнтувалися на близькість до українського кордону, а саме – до рідного півдня. Я не знайшла класні варіанти в Молдові і вибір впав на Румунію.
– Яке в Румунії відношення до українських біженців?
– Добре, тут гарні умови, особливо в порівнянні з Грузією, де ми зупинялись по дорозі. У Грузії на біженцях просто роблять бізнес. Тим паче для мене ненормально, коли в іншій країні половина товарів з росії. Після життя в окупації такі дрібниці працюють як тригер, що це небезпечне місце.
Думаю, що інфраструктура Таврії вціліла. З приводу Енергії нічого не можу сказати
– Давайте повернемось до футбольної тематики. Що зараз з Таврією та Енергією?
– По Енергії я нічого сказати не можу. Клуб, як і Таврія, припинив свою діяльність. Знаю, що президент Енергії – мер міста Володимир Коваленко ‒ виїхав. Декілька днів тому у пропагандистських новинах ворожих ЗМІ читала, що було влучання біля стадіону Енергії, але подробиць не знаю.
Таврія також припинила свою діяльність, але ситуація така, що в нас є дуже сильний актив вболівальників, які схожу історію проходили в 2014 році. Вони за свої кошти тримали сайт, підтримували зв’язок з клубом, робили мерч. Олег Комуняр писав усюди листи та бив в усі дзвони, щоб привернути увагу до першого Чемпіона України. Наші фанати, в переважній більшості, зараз воюють, але все одно залишаються активними та підтримують між собою зв’язок.
Я досі не можу морально розпрощатись з Таврією, тому іноді оживають наші соцмережі, я щось викладаю. Хлопці підтримують сайт та фейсбук. Наші вболівальники вірять, що цього разу Таврія відродиться вже в Криму.
– Чи не постраждала інфраструктура Таврії від обстрілів?
– Домашній стадіон Таврії знаходиться у селі Мар’янівка, навколо степ і там немає ніяких військових баз. Ще два тренувальних поля були в Кам’янці і Таврійську. Я не знаю, що там, якщо чесно. Коли я була вдома, то не заїжджала туди. Тоді в Таврійську були прильоти, але не біля поля. Думаю, що наша інфраструктура вціліла. З приводу Енергії нічого не можу сказати.
– Ви контактували з керівництвом клубу після повернення у Каховку?
– Я тримаю зв’язок з деякими гравцями, тренерами, працівниками та вболівальниками. Але всі вони не на Херсонщині.
– 9 травня росіяни провели футбольний турнір у Новій Каховці, де був помічений президент Таврії Едуард Репілевський. Що можете сказати з цього приводу.
– Я там не була, і як і всі, бачила тільки світлину. Я не знаю, як це коментувати, для мене це якийсь нонсенс. Футбольні турніри та змагання на окупованих територіях – це взагалі якась маячня. Я не можу якось коментувати дії колишнього керівництва. Мені нічого не відомо. З моменту, коли все почалося, ми жодного разу не бачилися і не розмовляли. Все, що я можу сказати: я вдячна клубу і колишнім власникам за те, що я працювала у Таврії. Це був мій перший досвід у футбольному світі.
– Чи був на тому фото з псевдотурніру хтось із місцевих футболістів?
– З футболістів та працівників Таврії ніхто не знаходиться під окупацією, ніхто не повернувся, окрім мене. Я спеціально дуже довго розглядала світлину, але не побачила там жодного футболіста Енергії чи СК Каховка. Навіть більше – я не побачила там жодного знайомого обличчя. Там були якісь чоловіки не в кращій фізичній формі і не молодого віку. Не впевнена, що там була якась гра, скоріше була просто зроблена картинка.
– Що ми можете сказати про Репілевського, як про людину?
– Мені подобалось з ним працювати. Я знала його і до Таврії, адже працювала у районних новинах, а він був відомим бізнесменом. Ми пересікались у різних соціальних проектах. Він на мене справив гарне враження, тому я й опинилась у Таврії.
Що стосується футболу, то було все чудово. Нам ніколи ні в чому не відмовляли. У порівнянні з тим, як жили інші команди Другої ліги, у Таврії було гарне відношення до всіх.
– Якою була середньою зарплата та премії в Таврії?
– Дуже різна історія, я не можу казати конкретні цифри, але заохочували всіх, в тому числі і молодих хлопчиків, яких брали із футбольних шкіл, і ветеранів. Якщо до нас перейшов Прийомов, то я думаю, фінансова мотивація була більш, ніж достатньою.
‒ Найбільша зірка команди, гравець із школою Шахтаря, Чорноморця та збірної України…
‒ У Прийомова взагалі не було зірковою хвороби. Він напрочуд професійний футболіст і гарна людина, відкритий до всіх. Пам’ятаю, наш останній матч на зборах, він вміє викладатися, і всі інші футболісти навколо нього магнітились.
Ми ніби йшли у такий класний етап, відчувався розвиток у всіх напрямах, а потім… Це ж були перші закордонні збори при цьому керівництві, Таврія підписала купу сильних та цікавих гравців. Я думала, що у другому колі Таврія зможе відіграти відставання і поборотись за вихід у Першу лігу.
– Яку Репілевський ставив ціль перед командою на початку сезону?
– Єдиною вимогою було – показувати красивий футбол і досягати результату. Конкретної цілі вийти у цьому сезоні в Першу лігу перед Таврією не стояло. Тому що в Першій лізі нові вимоги до команди і зовсім інший фінансовий рівень витрат. Але шанси туди потрапити у Таврії були.
Президент хотів запустити нове поле у Новій Каховці, це б покращило логістику для вболівальників. Це був намір зробити реконструкцію комплексу Енергії і перебазуватись туди. Розвиток відчувався у всіх напрямах: поля, гравці, тренерський штаб…
Дрібничка, але перед зборами ми замовили і отримали комплект третьої форми, якої в нас ніколи не було. Таврія йшла вперед по всіх напрямках, але світ перевернувся.
– Син Едуарда Репілевського займав посаду віце-президента Таврії. Що він за людина? Він виконував свої обов’язки чи був просто на посаді «сина президента»?
– В Таврії усі вболівали за клуб. Зі всіма питаннями однаково можна було підійти і до Едуарда Вікторовича і до Данила Едуардовича [Репілевського]. Всі працівники знали, що в клубі є чотири людини, які можуть допомогти із будь-яким питанням – це спортивний директор, головний тренер, віце-президент і президент.
Данило Репілевський був присутній на всіх іграх, моніторив тренування та був включений в усі процеси клубу.
Футболісти дуже сильно переживають і вірять, що Таврія завдяки ЗСУ відродиться в Криму
– Прес-аташе Кристалу розповідав, що ховав форму клубу, щоб окупанти не використали її у своїх пропагандистських цілях. У вас такого не було?
– У нас ситуація цікавіша. Ми поїхали на збори з двома комплектами форми. Лишився вдома тільки третій комплект, але на нього ще не наліпили усю атрибутику. Тому окупантам нічого не залишилось (сміється, – прим. А.П.).
– Окупанти ще не створили у Каховці якийсь квазі-клуб, як вони зробили це в Херсоні під назвою «Фрегат»?
– Ні, в Каховці нічого такого немає. Єдине, що я бачила у Каховці пов’язане зі спортом від окупантів – це те, що з’явились нові спортивні секції для дітей, але не футбольні. Зробити футбольну команду зараз просто нереально. В місті вже немає молодих людей, по вулиці вони точно не ходять. Який футбол, коли там залишились одні пенсіонери?
– Здивувались, коли колишній тренер Таврії Сергій Шевченко був призначений головним тренером так званого «Фрегату»?
– Ми це обговорювали з командою у чаті. Це неприємне враження для нас всіх. Після Шевченка всі хвилювались, чи випливуть ще люди, пов’язані з Таврією. Але обійшлося тільки Херсонською історією. Футболісти дуже сильно переживають і вірять, що Таврія завдяки ЗСУ відродиться в Криму.
В окупованому Криму є якесь ТСК з корявим логотипом, але всі ж розуміють що це перевертень… Всі чекають повернення справжньої Таврії.
– Давайте трохи поговоримо про мирні часи. Таврія базувалась у Мар’янівці біля ферми. Як гравці до цього відносились, можливо, там були якісь веселі історії?
– Практично всі футболісти проживали у Новій Каховці, у Мар’янівку вони приїздили тільки на тренування та матчі. Останнім часом Таврія тренувалась на новому синтетичному полі у Таврійську та в Новій Каховці на «Енергії».
Це ще коли Таврію тренував Сергій Пучков, то він дотримувався старої школи і в нас були заїзди перед матчами на базу. Скажу чесно, футболісти це недолюблювали (сміється, – прим. А.П.).
Мар’янівка – гарне село, але воно маленьке – там немає куди піти… Тому про якісь веселі історії і загули не можу розповісти. Це було просто не можливо. Ну а в Новій Каховці різне було – хтось дисциплінований, а когось намагались дисциплінувати (сміється, – прим. А.П.).
Андрій Піскун спеціально для «Українського футболу»