Ілюстрації Олександри Кубанкіної
“Як почало багато людей виходити, хлопці запитали “Дядь Толя, у вас лодка є?” А я з пʼяти років на річці. Звичайно, є”, — так Анатолій Майстренко із села Архангельське на Херсонщині згадує, як починалася його історія поромника. Під час окупації чоловік на своєму човні перевіз тисячі людей, які рятувалися від російських окупантів. На тимчасово окуповані території він доправляв розвідників та гуманітарні вантажі. За це після деокупації президент України нагородив Анатолія Віталійовича орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
МОСТ поспілкувався із цією, без перебільшення, легендарною людиною.
“От сюди йшли, і там спускалися, — показує Анатолій Майстренко місця, звідки люди стікалися до Архангельського під час окупації. — Оцей край. З Високопілля. Городами йшли. Хто як”.
Архангельське росіяни захопили 12 березня. Село стало “сірою зоною”, а річка Інгулець — лінією розмежування між окупованою та підконтрольною Україні територією. Місцеві розповідали — росіяни ходили по хатах, шукали зброю, алкоголь, цигарки, їжу та бензин. У самому селі окупанти розстріляли пʼятьох людей. Дві сімейні пари — у власних будинках. Ще троє людей в Архангельському загинули від обстрілів. Тих, хто входив до місцевої самооборони, забирали на допити, тримали у підвалах, місцевих часто зупиняли просто на вулицях, били та допитували.
“Найгірші це були “ДНРівці”. Ще з росіянами якось можна було говорити. А ті — зачухані. В них одна була розмова — цигарки, водка, акумулятор, машина, бензин. Взагалі без нічого були. Наші хлопці отут якось чотирьох взяли в полон. Вони кладку охороняли. Один утік, то хлопці казали, що ще не бачили такого, щоб у вікно ластівкою вистрибнув — в спортивних штанях, футболці. Це був кінець березня”, — розповідає пан Анатолій.
Спочатку люди намагалися виїжджати через Велику Олександрівку, Давидів Брід. З часом робити це стало складніше, дехто не міг виїхати по 3-4 рази. Коли виїзди із сіл окупанти остаточно заблокували, єдиним шляхом порятунку для місцевих стала річка Інгулець. Навпроти Архангельського розташоване село Зарічне. Саме туди переправляли людей із Архангельського, Ольгиного, Високопілля, Нової Петрівки, Петрівки, Новомиколаївки та інших сіл. За словами Анатолія Майстренка, із Зарічного людей перевозили до села Орлове, а звідти — на Кривий Ріг.
“Голова фермерського господарства “Ольвія” Петро Безверхній дав трактор, причіп від “КАМАЗа”. Вантажили до ста людей у причеп і так везли на Орлове. А звідти вже ArcelorMittal присилав автобуси і забирав людей на Кривий Ріг”, — говорить він.
Переправлення людей до Зарічного організували майже з перших днів окупації.
“Першим переправив наших військових Валерій Меледенко. Це було десь 2-3 квітня. Зайшли наші ДРГ, а він їх назад переправив. Далі підключився Віктор Лєвшиц. Тоді пішло ще більше людей. Хлопці питають : “Дядя Толя, у вас лодка є?” А я тут народився і виріс, з 5 років на річці. Звичайно є”, — згадує Анатолій Майстренко.
Чоловік каже, що людей також потрібно було залишити на ніч, розселити по будинках на якийсь час, поки вони чекали своєї черги на переправу, особливо коли йшли дощі. Декому довелося чекати до тижня. Допомагав в цьому 12-річний син місцевого мешканця. Він проводив людей, селив до будинків, разом з ними ходив до переправи.
Перевозили людей звичайними гумовими човнами. За один раз – до 3 осіб. Це були люди різного віку. Наймолодшому був всього місяць, найстаршому – 96 років.
“Дядя Ваня Борін, без ноги. Отак з милицею прийшов, ми його переправили, а далі треба було йти нагору. Говоримо йому “Дядя Ваня, ми допоможемо, піднімемо. А він — сам. Так сам і дійшов. Все на веслах перевозили. Одна-дві людини, якщо дорослі, з сумками, мало хто йшов з порожніми руками. Якщо дітки малесенькі, то 5-6 садили. Обкладеш отак торбами. Добре, як вітер туди, коли завантажений йдеш. А як з півдня, то трошки важкувато”, — згадує він.
Росіяни бачили, що місцеві допомагають людям тікати з окупації. Анатолій Майстренко говорить, що за кілька місяців їх роботи поромниками, окупанти знищили щонайменше 10 човнів.
Чоловік допомагав не лише цивільним. Він також активно сприяв поверненню на безпечні території груп українських ДРГ, тіла загиблих захисників, а в Архангельське доставляв наших розвідників та гуманітарні вантажі. За це в листопаді 2022 року президент Володимир Зеленський нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Поїздку на вручення до Маріїнського палацу пан Анатолій памʼятає до найменших деталей.
“Я в Києві ніколи не був. На вокзалі мене жінка зустріла, повезла в Маріїнський палац. Звичайно, вражень було. Залужний зайшов — він і в телевізорі здоровий, а так то взагалі! Зі мною й інші люди були: 16 військових, чотири дівчини і чотири таких, як я, цивільних. Президент дякував. Це було приємно, звісно”, — зазначає Анатолій Майстренко, хоча сам свої вчинки героїчними не вважає.
Зараз Архангельське потроху повертається до життя. Хоча кладку та підвісний місток через Інгулець досі не відремонтували, а на полях, де точилися бої, видно вирви. Річка в тому місці, де працювала вже, поза сумнівом, історична переправа, обміліла та заростає. Анатолій Майстренко продовжує займатися власним фермерським господарством “Південне”. Говорить, що це через атаку на порти реалізувати збіжжя стало важче, однак робота триває.
“Все було побите. Подавався на компенсацію державну за знищену техніку, але прийшла відмова. Ну й на тому спасибі, що повідомили. Косимо потихеньку. Встигли пшеничку продати, — розповідає він. — Дощів немає — оце проблема. От в неділю пройшов маленький, побризкало, а вже соняшник не скосиш. Якщо не крапне — то завтра з обіду почнемо косить”.