Колишнього журналіста Ігоря Бондаренка росіяни взяли в полон, коли він через Крим намагався виїхати з окупованого Херсона. 45-річного херсонця утримували, били та катували. Та він попри все зумів вижити й пошити ФСБшників в дурні.
Як? У звільненому Херсоні Ігор розповів hromadske свою історію.
Викрадення
Ігор, у минулому журналіст, змінив професію і працював водієм у Польщі. 31 січня приїхав до Херсона у відпустку. Коли росіяни захопили місто, зрозумів, що виїхати вже не зможе: колись волонтерив для інформаційного порталу «Сектор правди» місцевого осередку «Правого Сектора».
«Я знав, що мене шукають, але, може, не так завзято, як інших. Я підтримував зв’язок із деякими військовими, патріотами, передавав якусь інформацію про колаборантів, підтримував тих людей, які тут ховалися», — розповідає Ігор.
В окупації переховувалася й очільниця херсонського осередку «Правого сектора» Наталія Вотеічкіна. З нею Ігор кілька разів зустрічався.
А загалом сидів удома. Коли ж виходив, обирав ті маршрути, де не було росіян. Так прожив у Херсоні до 10 серпня, а потім «здали нерви». Вирішив вибиратися через Крим. Сів на автобус і поїхав до Каланчака. Пройшов паспортний контроль, митницю, а далі чекала розмова з ФСБ. Молодий ФСБшник по черзі викликав з автобуса пасажирів на співбесіду. Коли настала черга Ігоря, росіянин забрав у чоловіка документи, телефон, планшет і пішов їх перевіряти. Через пів години повернувся зі стосом паперів завтовшки у 1,5 сантиметра.
«Хто така Наталя Вотеічкіна?» — найперше запитав ФСБшник.
«Штірліц, я зрозумів, що ми під ковпаком у Мюллера», — подумав Ігор, а вголос сказав, що Наталя — його сусідка.
У тих паперах були роздруківки з телефонної книги Ігоря, зокрема й контакти лідерів «Правого сектора», які він видалив ще у березні, та всі листування в телеграмі за останні пів року, були й повідомлення від Вотеічкіної. Ігор зрозумів, що не зможе відкараскатися. Почав створювати легенду, що він колишній російськомовний журналіст та актор, який знімався у російських фільмах. Навіть показав свій ютуб-канал з епізодами з кіно, у яких і справді знімався.
Після допиту його відправили до контейнера, де на адмінкордоні росіяни утримували людей. Наступного ранку по них приїхали силовики в балаклавах з автоматами на білому бусі з буквою «Z». Ігорю скрутили руки, на голову надягнули червону ганчірку, обмотали скотчем і відвезли у невідомому напрямку. Ігор визначав час дороги піснями, які лунали з приймача, — 13 пісень, приблизно 40-45 хвилин. Коли вони приїхали на місце, з Ігоря зняли ганчірку і він побачив перед собою викопану екскаватором яму завширшки метри зо два і завдовжки з чотири. У ямі лежали трупи чоловіків, трішки присипані землею. З-під землі стирчали голови, руки, ноги. Ще дві ями поруч уже були зариті.
«Це все», — подумав Ігор.
«Хочеш до них?» — запитали силовики.
«Ні», — відповів Ігор.
ФСБшники вистрілили ззаду повз Ігоря і вдарили його кулаком в спину поміж лопаток. Ігор впав на коліна. Чоловіки сміялися.
«Ну хоч цей не обісцявся», — сказав один із них.
На голову Ігорю знову надягнули червону ганчірку і ще хвилин зо тридцять везли в місце, де він пробув 15 днів.
Катування
В окремій кімнаті з ганчіркою на голові Ігоря прикували наручниками до буржуйки, попередили: «Якщо знімеш ганчірку — застрелимо. Будеш шуміти — застрелимо». Він скрутився на невеличкому килимку і так пролежав кілька днів. Часом здавалося, що минуло три дні, часом — що п’ять. Їсти не давали. Виділили лише пластикову пляшку, щоб він міг справити нужду.
Удень приходив чоловік, який назвався «капітаном ФСБ», уночі — той, кого Ігор назвав «катом».
«Є такі люди, знаєте, вони люблять катувати людей заради задоволення, тобто навіть якби їм за це не платили, вони, може, волонтерами пішли б», — описує його Ігор.
Перші дві ночі «кат» бив Ігоря струмом, імовірно, електрошокером. Потім вмикав біля вуха, аби Ігор чув цей електронний звук тортур. Коли кат брався бити ногами, Ігор згруповувався й забивався в кут, аби удари не були настільки сильними.
«Хай краще зламають руки-ноги, бо їх легше лікувати, ніж тобі відіб’ють печінку, селезінку», — згадував Ігор уроки з єдиноборств.
У ці п’ять днів мозок працював як комп’ютер. Лежачи на кахельній підлозі, він прокручував у голові вже сказане ФСБшникам і думав, куди далі вести історію.
Ще першого дня Ігор сказав собі: «Вони мене зламають, це просто питання часу. Когось ламають за день, когось за тиждень, але все одно, якою б твердою не була людина, тільки в кіно ніхто не ламається. Я зламаюся все одно, просто треба зробити так, щоб я зламався на своїх умовах, щоб вони мені повірили, що я зламався, що я погодився».
Ігор, як він каже, ліпив легенду, що працював російськомовним журналістом і актором, а коли від нього вимагали перейти на українську, не зміг знайти собі місця. Вигадав, що не знав української, тому втратив роботу, за що не любив і критикував у своїх ефірах владу. ФСБшники купилися. 15 серпня з нього зняли наручники й повідомили, що він працюватиме на росію. Ігор запитав, як. Сказали, що їм потрібні «журналісти».
«Я з цим зав’язав, товаришу начальник, — відповів на це Ігор, — вибачте, будь ласка, я водій-дальнобійник».
Той самий капітан ФСБ, якого росіяни називали то Петровичем, то «Феніксом», розізлився і знову прикував Ігоря кайданками до пічки. Щоправда, на голову вже нічого не надягав.
«Посидь, подумай ще день. Ти ж ямку пам’ятаєш?» — запитав він в Ігоря.
«Пам’ятаю», — відповів той.
Наступного дня капітан ФСБ повернувся, й Ігор сказав, що згоден співпрацювати. ФСБшник відчепив Ігоря від печі й наказав встати. Той не зміг: ноги, сідниці та спина були сильно побитими. Довелося лізти рачки. Уперше за п’ять днів він випростався.
Телеграм-канали
Капітан ФСБ розказував Ігорю про біолабораторії та бойових комарів. Розповідав, що Україна збиралася напасти на росію 8 березня. Коли Ігор сперечався, той злився, одного разу навіть пхнув його ногою.
«Було видно, що кілька книжок із психології він таки прочитав і щось знає. Але у всю цю маячню, що Симоньян їм пише і на телебаченні говорять, навіть капітани ФСБ вірять», — дивувався тоді Ігор.
ФСБшники запропонували Ігорю вести проросійський «патріотичний» телеграм-канал. Йому повернули телефон і лишили наодинці. Він увімкнув геолокацію. На його телефоні була встановлена програма IGO Israel, якою користувалися далекобійники. Карти показали, що його утримували у Скадовську біля дельфінарію, на базі відпочинку. Ігор був у будинку сторожа, одразу біля в’їзду до бази. Звідси було чутно, що нових полонених привозять щодня — ті спочатку кричали, а потім від болю просто кректали. Якось Ігор бачив, як одного чоловіка закували навколо дерева. Так він простояв три дні, ходячи в туалет під себе.
16 серпня Ігорю дали телефон і планшет, аби він міг почати працювати. Найперше написав дружині, сестрі та знайомим з «Правого сектора»: «Хлопці, я у бабусі відпочиваю на морі». Але групи все-таки мусив вести. Першу назвав «Дневник свободной Таврии». Потім, як розповідає, купив ботів та написав знайомим, аби підписалися на канал.
«У мене в групі були три “правосєки”, сестра, дружина, друг, два ФСБшники та 1600 ботів, але це вже у вересні», — розповідає Ігор.
Він продовжував вести групи в телеграмі уже після звільнення, аби звітувати ФСБшникам.
Звільнили Ігоря 25 серпня. За день до цього двоє російських силовиків змусили його з російським прапором сказати на камеру, що він дає згоду «на співпрацю зі збройними силами російської федерації у боротьбі з терористами та бандитами». Ігорю знову вдягнули на голову балаклаву й на околицях Скадовська посадили на маршрутку. Він дістався Херсона. Поки тривала окупація, мав звітувати перед кураторами з ФСБ.
Куратор
Щоби показувати ФСБшникам, що він справді в Херсоні й не втік, записував селфі-відео на фоні впізнаваних місць. Ставав біля плаката «росія тут назавжди» на вокзалі та казав, що він удома. З куратором зустрічався лише раз — 2 вересня. Той хотів приїхати до нього, але Ігор наполіг на зустрічі десь зовні.
«Ти до мене заїдеш, а завтра цегла на голову впаде», — Ігор і далі продовжував грати роль проросійського блогера, який боїться українських партизанів.
Куратором був молодий хлопець 25-30 років, який представився Густавом.
«Я так розумію, що це був син якогось генерала, якого сюди відправили підвищувати свій авторитет. У мене було таке відчуття, що він сидів до 23 лютого на дискотеці. Зі спілкування я зрозумів, що це все взагалі йому не подобається, що він із задоволенням сидів би десь у Москві чи Пітері, нюхав би кокс, курив би кальян і мацав би всіляких дам за всякі місця. Що він тут робить, він сам зрозуміти не міг», — розповідає Ігор.
Це була єдина зустріч із куратором. Усередині вересня Ігор зрозумів, що росіянам не до нього, бо ті усвідомили, що вони в Херсоні не назавжди.
«Так зірки зійшлися. Я вже потрапив до них надто пізно. Потрапив би раніше, у мене було б усе набагато складніше», — говорить Ігор у центрі звільненого Херсона.