Із окупованої Нової Каховки Ксенія, яка зараз має позивний “Гарпія”, виїхала лише в грудні 2024 року. При цьому жінці вдалося вивезти з собою 8 котів та німецьку вівчарку. До цього увесь час — майже 3 роки — у захопленому росіянами місті займалася волонтерством та допомагала з евакуацією цивільних. А одразу після виїзду здобула кваліфікацію бойової медикині і нині готується захищати рідну Херсонщину у складі 34-ї окремої бригади.
МОСТ поговорив з “Гарпією” про час в окупації, переслідування, важкий виїзд та майбутню службу в армії.
До повномасштабного вторгнення Ксенія працювала шеф-кухарем у ресторані в Новій Каховці. Розповідає, що 23 лютого 2022 року зміна закінчилася дуже пізно, тож додому жінка повернулася вже за північ. А зранку почула вибухи і одразу зрозуміла — почалася війна.
“Спочатку було дуже страшно. Ми чекали, що хтось скаже, що робити, тому безперервно дивилися новини. А потім виїхали в місто за продуктами, ліками. Побачили величезні черги. В АТБ на поличках була тільки перловка, якісь оливки, консерви. На цьому довго не протягнеш, але брали, що було. В черзі в аптеку я простояла кілька годин. Ближче до обіду над містом кружляли російські літаки, окупанти захопили ГЕС. Почався найскладніший тиждень в нашому житті”, – згадує Ксенія.
Десь за тиждень вона зрозуміла, що потрібно щось робити, і доєдналася до команди волонтерів, які розвозили корм для покинутих тварин. Трохи пізніше волонтери дізналися, що є села, куди перестали доставляти будь-які продукти, тож почали возити туди хліб.
Займатися волонтерством у місті, де вже хазяйнували росіяни, було складно — машини постійно зупиняли, перевіряли телефони, а вказівки, як поводити себе з військовими, весь час змінювалися.
“Спочатку нам сказали, що слід з’їжджати на обочину і зупинятися, коли йде колона російської техніки. Якось ми з водієм поверталися з Преображенки і помітили винищувач, який летів дуже низько. Вирішили зупинитися. В цей час він почав знижуватися і летіти прямо на нас. Я вже почала прощатися з життям, але він просто покружляв над нами, а на найближчому посту нам росіяни пояснили, що зупинятися не можна, бо ми нібито можемо розстріляти літак”, — розповідає Ксенія.
Найактивніше жінка з однодумцями працювали після підриву росіянами Каховської ГЕС — возили воду, продукти, предмети першої необхідності людям, які не хотіли покидати свої будинки та чекали, поки зійде вода; підгодовували тварин, які були заблоковані після повені на дахах, допомагали з евакуацією.
Майже кожен такий виїзд для Ксенії супроводжувався “попередженнями” від колаборантів – вони, мовляв, знають про її діяльність та нібито співпрацю з неокупованою частиною України.
“Вперше таке “попередження” прилетіло якраз на другий день після підриву ГЕС. Ми поїхали в Корсунку, об’їхати треба було через Мелітопольску трасу. До певної точки ми доїжджали машиною, а далі пересідали на човни, аби дістатися до людей. Приїхавши, побачили місцевого колаборанта Карого (Максим Карий, має заочний вирок за співпрацю з окупаційною владою, — МОСТ.). Він чекав російських журналістів, як мали знімати повінь. Ми були з ним знайомі особисто. Він схопив мене за руку, відтягнув від всіх, почав питати, що я тут роблю і чому я ще не виїхала. Почав шукати щось в телефоні, говорячи, що зараз він мені все покаже і я поїду на підвал. Врятували пропагандисти, які підійшли і відволікли його. Десь за тиждень ми знову зустрілися в Корсунці, і цього разу він був з військовими — людей десять, в амуніції, зі зброєю. А в мене з собою — блокнот з адресами людей, які хочуть виїхати, в телефоні — спілкування з волонтерами з неокупованої частини України. Я дуже перелякалася, але і цього разу мене врятував випадок, а саме — український дрон, який почав кружляти над росіянами. Ми з водієм скористалися моментом та втекли, а дрон зробив скид”, — розповідає жінка.
Після цього лишатися в місті ставало все небезпечніше — Карий та Агаєв (заступник голови окупаційної адміністрації Нової Каховки, — МОСТ) шукали місце проживання та контакти Ксенії. Жінка вивезла дитину до родичів, а сама з групою волонтерів вирішила переїхати до Олешок. Згадує, що там ситуація після підриву ГЕС була в рази складніша, ніж в Новій Каховці. Волонтери допомагали людям з Олешок, Кардашинки, Коханів. Возили гуманітарку, допомагали вибиратися з затоплених будинків, складали списки на евакуацію, співпрацюючи з організацією “Humanity”. Під час виїзду на Кохани Ксенію та ще двох волонтерів затримали ФСБ.
“Нас повезли в Залізний Порт, в якийсь пансіонат. Ми їхали з великою кількістю гуманітарної допомоги, одна з церков навіть генератор передала для людей. Все це в нас забрали і почали допитувати. Вони припустилися помилки, залишивши нас втрьох спочатку. Ми встигли домовитися, що будемо говорити. Але пізніше нас розділили. Допит був дуже довгим. Мене не били. Хлопці, які були зі мною, не зізналися, але видимих слідів я не побачила. Казали, що знають, що ми співпрацюємо з українцями, тиснули дитиною, погрожували, що зґвалтують, кинуть в окоп і мене ніхто не знайде. Показували страшні кадри на телефоні, що зі мною можуть зробити, якусь бабусю згадували – що з нею зробили, коли дізналися, що вона здавала окупантів”, — згадує Ксенія.
Росіяни змусили жінку записати відеопідтвердження, що вона є волонтеркою, яка співпрацює з РФ, і відпустили. “Гарпія” почала готуватися до виїзду з окупації.
Після допиту Ксенія повернулася до Нової Каховки, перефарбувала волосся та постійно змінювала місце проживання, готуючись до виїзду. Спочатку разом з “Humanity” жінці вдалося вивезти з окупованого міста дитину. Далі почала збирати власні документи — без російського паспорта виїзд був майже неможливий, а його довелося робити в Новотроїцьку, щоб не попастися колаборантам в Новій Каховці.
Напис на березі Азовського моря, який Ксенія виклала у 2023 році
7 грудня 2024 року “Гарпія” покинула рідне місто, взявши з собою сумку з речами, 8 котів та вівчарку, яких попросили вивезти волонтери, а ще — український прапор, зашитий в шарф.
“Дорога тривала близько 4 діб. В мене було дві переноски, в кожній сиділи по чотири коти. І вівчарка на повідку. Ще мені вдалося вивезти кілька патчів з українським прапором, я їх заховала в шкарпетки, і малесеньку вишиванку. Труднощів особливих не відчувала. Вже коли перетнула білорусько-український кордон, охопило відчуття туги, що я покинула дім, що вже не буду там допомагати, що довго не побачу близьких. Але наші військові одягнули на мене прапор, який я забрала з собою і тоді я відчула, що таки вдома”, — розповідає жінка.
Одразу після виїзду Ксенія почала будувати плани на майбутню службу. Спершу хотіла здобути навички з тактичної медицини – про це думала, ще перебуваючи в окупації та евакуюючи людей з травмами. За порадою знайомого пішла до “Госпітальєрів” та записалася на перші курси. Далі було ще багато навчання, аж доки Ксенія не отримала кваліфікацію бойового медика.
Після кількох виїздів з “Госпітальєрами”, зокрема й до Павлограда, її запросили доєднатися в якості інструктора до Всеукраїнської Ради Реанімації. Зараз “Гарпія” викладає тактичну медицину на БЗВП та курсах для військовослужбовців.
Торік, на річницю звільнення Херсона, Ксенія відвідала місто.
Розповідає – зустріла в Херсоні своїх земляків, новокаховчан, познайомилася з військовими з 34-ї бригади, і дізналася, що їм потрібен бойовий медик. Після цього вже не вагалася, і майже одразу подала необхідні документи та чекає погодження від командування.
“Я завжди любила Україну, але ніколи не була прямо патріоткою. Як і інші, я мала своє спокійне, хороше життя – будинок, роботу, родину, друзів. Так, я переймалася війною, яка триває з 14-го року, але це було тоді далеко від нас. Тільки з приходом росіян, з окупацією я зрозуміла, наскільки насправді я ціную свій дім, своє місто, свою країну. Я хочу перша заїхати в Нову Каховку, коли ми її повернемо”, — говорить Ксенія.