У спортивній залі Великоолександрівської ДЮСШ чути звуки тренувань, і щоразу лунає коротке: “Раз, два!”.
Тут юні самбісти вчаться падати та відпрацьовують кидки через спину. Хтось сміється після невдалого прийому, хтось зосереджено стискає рукави форми суперника.
У цій залі немає тиші — лише постійний рух, дитячий азарт і відчуття, що життя у громаді поступово повертається на своє місце.
У Великій Олександрівці нещодавно відкрили секцію самбо, і тепер кілька десятків дітей збираються у спортивній залі — тренуватися, змагатися й хоча б на кілька годин забувати про жахи війни.
На татамі — діти різного віку. Поруч із молодшими тренуються підлітки, як хлопці, так і дівчата.
Для когось це перший спорт у житті, для інших — можливість повернутися до тренувань після початку війни та переїздів.
Директор Великоолександрівської ДЮСШ Віктор Бужак пригадує, що секція запрацювала лише у січні цього року, але охочих займатися виявилося багато.
“У нас була вільна боротьба і тренер був мобілізований. Голова федерації самбо Херсонської області Іван Литвиненко приїхав у Велику Олександрівку, і селищна голова сказала, що ми можемо зробити умови для боротьби самбо. І Валерій Іванович, який працював у Снігурівській дитячо-юнацькій спортивній школі, переїхав сюди і почав працювати”, — розповідає керівник ДЮСШ.
Під час занять тренер Валерій майже не зупиняється — показує рухи, одразу виправляє помилки й знову й знову відпрацьовує з дітьми один і той самий елемент.
“Права нога йде до правої. Ліва — до лівої. Раз, два. На підвороті встаємо на коліно і кидаємо через спину,” — командує він.
Сам тренер каже, що після початку повномасштабної війни спорт на Херсонщині фактично зупинився.
“У Херсоні взагалі зараз немає ніякого виду спорту. І щоб воно не зупинялося, а продовжувалося, мене друзі перетягнули сюди”, — говорить Валерій.
До Великої Олександрівки він переїхав зі Снігурівки, що на Миколаївщині. Каже, що ще до війни разом із колегами тренував дітей з різних міст області. Давали заняття навіть в Олешках та Голій Пристані, які нині перебувають під російською окупацією та практично знищені.
Тренер ділиться, що в умовах війни підтримувати спортивну дисципліну доволі непросто, адже часто тренування переривають повітряні тривоги.
За словами Валерія, за кілька місяців роботи майже половину часу діти провели в укритті.
“Ми тренуємося два з половиною, майже три місяці. Із них ми півтора місяця просиділи в бомбосховищі, тому що під час тривоги займатися нам заборонено. Це, зрозуміло, для безпеки дітей”, — каже він.
Попри це, секція вже встигла поїхати на перші змагання.
“Ми поборолися, приїхали всі живі-здорові. Без травм, без переломів, без ушибів. Це було найголовніше. А тепер будемо вчитися, будемо додавати техніку, будемо працювати на результат. Хотілося б як можна швидше стати на ноги і почати брати участь у чемпіонатах України з боротьби самбо. Щоб у нас були перші заслуги, перші медалі”, — говорить тренер.
Самі ж юні самбісти своїми першими результатами щиро пишаються та діляться ними. Яна та Аліна розповіли, що вже навіть звикли до падінь на татамі.
“Головне — навчитись робити страховку”, — говорить одна з самбісток.
Дівчата згадали й свій перший турнір, де їм вдалося вибороти нагороди.
“Була одна зустріч у нас. Я зайняла друге місце”, – посміхається одна з дівчат. Інша одразу ж додає: “Я перше зайняла!”.
Юні борці Максим та Данило також поділилися враженнями від перших поєдинків.
“Я зайняв третє місце, але програв три зустрічі. Буду продовжувати займатися далі, тому що подобається цей вид спорту”, — розповів Максим.
Наприкінці тренування діти ще довго не розходяться. Хтось продовжує відпрацьовувати кидок, хтось обговорює свої сутички на змаганнях.
Для багатьох із них самбо стало чимось більшим за спорт — місцем, де знову з’являється рух, азарт і відчуття нормального життя.
