“Ви даремно вважаєте, що найсмачніші кавуни ростуть на Голопристанщині чи Скадовщині. Загальновідомий факт, що найсмачніші завжди росли в нашій Білогірці”, – каже нам голова Великоолександрівської громади Наталя Корнієнко.
Вона настільки переконлива в своєму твердженні, що ми вирішуємо змінити маршрут і замість сусідньої Новодмитрівки, в яку ми вже не потрапили тричі, повертаємо на Білогірку.
“Тільки обережно, їдьте виключно по тій дорозі, де скати автомобільні. Всі інші шляхи заміновані”, – інструктує нас пані Наталя.
Білогірка знаходиться на високому лівому березі Інгульця. Навколо на багато кілометрів бачимо щось схоже на ліси. Направо від нас легендарний Давидів Брід, за який точилися сильні бої, на горизонті бачимо елеватор в Білій Криниці.
Стає зрозуміло, чому росіяни перетворили невеличке село на свій укріпрайон — всю округу видно як на долоні.
До війни в селі жило, якщо вірити Вікіпедії, 135 людей, зараз, офіційно проживає 9 осіб. Тут всього три вулиці. З першого погляду зрозуміло, що село було епіцентром бою не тиждень і навіть не місяць — розбиті всі будинки, господарчі будівлі.
В першому ж дворі, на вʼїзді в село, бачимо жінку.
“Ми були в окупації півтора місяці, такого тут натерпілися та виїхали із села разом із дітьми 7 квітня на Хмельниччину, бо більше не змогли витримувати. Тут поряд був блокпост, вони стояли і стріляли з танка”, – розповідає Тетяна Браженко.
За її словами, окупація для її родини почалася настільки стрімко, що не встигли навіть перелякатися. Єдине, що вона памʼятає з тих днів — росіяни були дуже брудні, голодні та погано вдягнені. Казали, що прийшли сюди з Кубані і забороняли казати на інших росіян “ваші”.
“З цих пір вони стали і вашими і нашими”, – поправляв росіянин чоловіка Тетяни.
Біля їхнього будинку встановили блокпост. А пізніше, коли ЗСУ почали тиснути та точково наносити удари, росіяни почали закопуватися навколо села та у дворах у людей. Капоніри та ескарпи тут були скрізь – за будинками, сараями. Росіяни активно заривалися в городах, у людей на подвір’я. Майже в кожному дворі бачимо ями або їх залишки.
Росіяни приходили до людей та просили їжу. Людям зі зброєю не відмовляли, давали хліб, молоко і картоплю.
“Я не буду брехати і казати, що я не давала їм хліб. Я давала їм хліб, бо мені було страшно, вони стояли з автоматами. Я пекла для своєї сім’ї хліб і іноді виносила їм, коли вони просили”, – крізь сльози каже Тетяна.
Родина потроху обживається на руїнах власного будинку. Мають генератор, навіть запускають від нього пральну машинку.
“Вода у нас тут хороша. В сусідніх селах не така”, – каже жінка.
В будинок прилетіло на початку квітня.
“Я вам точно не скажу коли, бо ми були дуже розгублені. 6-го чи 3-го квітня був приліт. І ще тоді “сусіди” зайшли до нас, кажуть, – І вам попало?”, – згадує жінка дивлячись на те місце, де у росіян був блокпост.
Обстріли зруйнували будинок, підсобні будівлі, новий трактор. Родину врятував підвал.
Після цього вони виїхали, а в їхньому будинку поселилися окупанти. Скоріш за все, після чергових обстрілів росіяни перебралися у виритий у дворі бліндаж. Після себе вони залишили традиційні гори сміття.
Сусіди Тетяни повертаються в село, вона цьому радіє.
“Там є ще в селі люди. Ми хочемо тільки додому, бо нам немає за що купувати новий будинок”, – каже жінка.
До війни чоловік Тетяни обробляв землю, видно, що в нього було багато техніки, яка стоїть біля двору і у дворі – потрощена та розбита. Поля подружжя заміновані, але це їх не дуже бентежить. Плачучи, жінка починає пояснювати, чому не подають заявку на розмінування.
“Там в ангарі за селом залишилось зерно, але воно гниє. Ми не можемо просити саперів розміновувати поля, бо багато хлопців [піротехніків] гине. Коли дадуть спецтехніку [для розмінування], нехай вона працює, але не сапери, які приїжджають і йдуть збирати міни та снаряди по полях. Я не можу на це дивитись”, – каже вона крізь сльози.
Баштан цього року вони не садили, хоча до цього, понад 15 років вирощували кавуни, які Тетяна називає найкращими в світі.
“Там хлопці хочуть саджати кавуни у теплицях. Ми 15 років до цього вирощували баштан, про нас навіть у газеті “Жайвір” писали, що в нас найкращі кавуни, але в цьому році нічого не саджали. Як тільки буде техніка та нам розмінують поля, ми обов’язково посіємо кавуни. Я вже навіть насіння знайшла, коли прибирала в будинку”, – сумно каже жінка, проводжаючи нас.
Її чоловік в цей час з товаришем збиває тимчасовий деревʼяний будиночок.
Ідемо селом. Точніше — тим, що від нього залишилося. Знімати і керувати авто дуже важко — вся вулиця у воронках, а з’їжджати на обочину не можна.
Олександр і Анатолій сидять у тіні тимчасового будиночка, які ми вже бачили у Посад-Покровському. У медіа їх називають модульними, а насправді це щось схоже на намет.
Вони як раз розмірковують над тим, чи допоможе їм відбудувати обійстя держава. Обидва скептичні, але сьогодні “з району” приїжджала комісія та обстежувала їхні поруйновані будинки, і це вселяє в них надію.
“На трьох вулицях були заселені всі будинки. Це зараз дивишся на руїни, а раніше тут був хороший будинок з пластиковими вікнами. Зараз просто все забито, щоб хоч було де ночувати”, – пояснює Олександр.
Він ночує у тимчасовому будиночку і дуже змерз.
Його сусід Анатолій — молодий пасічник. Його пасіку ми бачили, коли заїхали в село. Бджоли російську навалу не пережили.
“Нічого не залишилось. Я вивозив пасіку на відновлення. Щойно приходили волонтери, а я як раз заселяв бджіл до вуликів, то вони їм допомогли пройтися, ба пробігтися селом”, – сміючись, розповідає він.
Сміх відразу припиняється, коли ми намагаємося дізнатися про перспективу бджолярства у Білогірці. Перспективи він оцінює стримано і каже, що чекає поновлення електропостачання, бо зараз не може навіть набрати води. Аби відмити медогонку та інші приладдя, які частково вціліли. Але до того ще далеко, адже немає водонапірної вежі — стара лежить повністю посічена тисячами уламків та куль.
“Люди жили, тяглися. У кожного був свій пай землі. Хто хотів заробити, той займався землею. Не було такого, що їдеш селом і самі бур’яни. Ось тут пасіка була у людей. Все ж було…”, – підтримує сусіда Олександр.
Росіян друзі бачили. Ті приходили з обшуками і казали, що нацистів з татуюваннями шукають.
“Вони були схожі на бідних людей, яким “дали волю”. Вони поки були тут пів року, то хоч пожили нормально. У Великій Олександрівці вони жили тільки в хороших будинках. Теж саме і тут. Вони награбували те, що їм треба було. Коли вони приїхали в [Велику] Олександрівку, казали, «оце в вас місто». не вірили, що це село, казали, що в них [в Росії] не буває таких сіл”, – згадує Анатолій.
За словами чоловіків, першими в село зайшли підрозділи росіян не менше 2500 чоловік. Колона, після розгрому під Миколаєвом, тяглася через село ледь не півдня. Потім ці війська тримали лінію від Давидового Броду до Калинівського.
Але справжня ненависть в голосах чоловіків чується тільки пісдя згадки про колаборантів.
“Вони такі самі, як і росіяни. Бомжі, алкоголіки. Вони з росіянами й поїхали. Ніхто нормальний з ними б не поїхав. Один тут був, але й досі ніхто не знає, чого від залишився. Сєпар. Він сам із Донецька, може “засланий козачок” був. Бо приїхав завчасно. Він тут з ними шашлики смажив, коньяк пив. Всю місцевість вони знали. Він все їм показав, всі броди”, – каже Анатолій.
Чоловіки діловито обговорюють долю колишніх односельців, які втекли з росіянами.
“Їм там наче дали житло. Але вони чомусь не думають про те, що вони ж в Криму оселилися, а Крим ЗСУ заберуть назад. А що вони далі будуть робити? Зрадники не потрібні, ні там, ні там”, – каже Олександр із категоричною впевненістю.
І додає, що в селі і в навколишніх населених пунктах залишилися ті, хто може інформувати росіян. Поліція та СБУ, за його словами, займатися ймовірними пособниками окупантів не хоче.
Їдемо далі — туди де за словами чоловіків лежить авіабомба.
Її власниця, побачивши нас, діловито підходить сама.
“Бомбу хочете побачити? Пішли покажу”, – каже Валентина.
Дорогою в полі вона розповідає, що водить дивитися на бомбу і журналістів, і представників влади.
Якийсь американець навіть заскакував на бомбу, чим перелякав всіх, хто був поруч.
Пані Валентина бомби не боїться. Протипіхотні міни, каже вона, більш небезпечні. Їх тут, за словами жінки ще багато.
Сама вона рік тому чудом врятувалася від обстрілу та дуже сумувала за рідною Білогіркою в іншому місці, куди її вивезли діти.
Син та донька пані Валентини вже теж повернулися і посадили цьогоріч баштан. Сподіваються на хороший врожай.
“Маєте приїхати і самі спробувати”, – каже наостанок пані Валентина, погоджуючись, що нас не обманули про самі смачні на Херсонщині кавуни, які ростуть в їх маленькому селі.