Де ще відносно недавно жили люди – руїни. А всередині майже знищених будинків – дерев’яні і металеві ящики від боєприпасів, якими і нищили Петрівку – маленьке затишне село у Нововоронцовській громаді Херсонської області.
У 2028 році це село відсвяткувало б 100-річний ювілей. Але, скоріше за все, останнім роком в його історії вважатиметься страшний 2022-й.
Сіра зона
– Петрівка була визволена на місяць раніше, ніж Хрещенівка і Шевченківка (теж села Нововоронцовської громади, – МОСТ), – розповідає Віктор Копиток – староста сіл Хрещенівка і Петрівка.
За його словами, російські окупанти були змушені залишити село на початку вересня 2022 року. Староста каже, що на момент визволення в селі залишалися 18 людей. Але місцеві мешканці, подружжя Юрій і Наталія, які повернулися в село і зараз є одними з небагатьох його мешканців, стверджують, що повністю пережили жахи окупації і випробування боями за визволення десь тридцять людей. А до повномасштабного російського вторгнення населення села становило близько ста людей.
– Коли на початку вересня українські військові увійшли в село, – каже Віктор Копиток, – люди, які тут жили на той час, були евакуйовані, бо ситуація на лінії фронту була така, що наші воїни були змушені відійти, і десь з місяць тут була сіра зона. А вже на початку жовтня 2022 року село остаточно перейшло під контроль України.
Протягом цього місяця важкі бої за визволення Херсонщини продовжувалися, і внаслідок цього Петрівка була майже знищена: не підлягають відновленню щонайменше близько 80% будівель. І зараз доцільність відновлення цього села – під великим сумнівом. Скоріше за все, місцеві мешканці отримають у компенсацію за пошкоджене майно сертифікати по програмі єВідновлення, завдяки чому зможуть купити житло там, де умови кращі.
– Коли ми виїжджали, – розповідає мешканка Петрівки Наталія, – село виглядало значно краще, ніж зараз. І тоді в селі були пошкоджені будівлі, але – не у такому масштабі, як зараз. Коли на початку жовтня ми повернулися, я була в шоці, бо побачила майже вщент зруйноване село.
Наталія та її чоловік Юрій вирішили залишитися в селі навіть в тих жахливих умовах, які там були. Оселилося подружжя у літній кухні, яка виявилася найменш пошкодженою будівлею в їх садибі.
– Тут ми посадили город, тримаємо тварин. Залишитися вирішили, бо нам тут подобається: тихо, спокійно. І тут – наша земля, – каже Юрій.
В Петрівку, окрім цього подружжя, повернулися ще дві родини. Але одна з них, мабуть, вибере для постійного проживання інший населений пункт, де придбає житло, використавши отриманий від держави сертифікат.
Віктор Копиток зізнається, що його здивувало рішення деяких мешканців повернутися, щоб жити у зруйнованому селі:
– Як вони (Наталія і Юрій, – МОСТ) сказали, що б тут не було, хоч тут нічого не буде, хоч більше жодної людини, ми будемо тут проживати. Це – перші їх слова після повернення. Я їм кажу: у вас розбитий будинок, вам нема де жити. А вони – мені: ні, ми вертаємося і ми будемо тут, хоч у курені, але тут.
Окупанти і колаборанти
Російські військові увійшли в Петрівку 11 березня 2022 року. А про їх просування в бік села мешканці дізналися ще раніше.
– Спершу окупували Хрещенівку, – розповідає Наталія, – і звідти знайомі надіслали нам фото, де ми побачили, що в село заїжджають танки, КАМАЗи з військовими, інша техніка. Були в шоці, бо не вірили, що окупанти так швидко дійдуть до нас. А в наше село вони зайшли 11 березня. В той день село спорожніло: люди ховалися по домівках, бо дуже боялися.
Спочатку зайшли російські військові та росгвардійці, потім – так звані «мобіки» з «Л/ДНР». Останніх цікавило лише мародерство. Постраждали від них і Юрій з Наталею. У подружжя вкрали мотоцикл.
Перше, що зробили окупанти, увійшовши в село, пройшли по оселях і позабирали у мешканців усі засоби зв’язку, які змогли знайти: боялися, що люди повідомлятимуть українським військовим про позиції загарбників.
Наталія і Юрій були у окупантів, так би мовити, на особливому рахунку. Мабуть, місцеві колаборанти (була в Петрівці така родина) щось «нашепотіли».
– До нас, – каже Юрій, – прийшли з обшуком росгвардійці і заявили, що начебто я тісно контактую з «бандерівцями», тобто, з українськими військовими, що вони таємно приходять до мене вночі, і я розповідаю їм про місця розташування росіян. Тоді я не втримався і сказав окупантам, що вони принесли в нашу країну смерть і руйнування. Росгвардійці розлютилися, поставили мене до стіни, хотіли розстріляти…
Врятувала чоловіка дружина. Загарбники дослухалися до благань Наталії і відмовилися від наміру стратити Юрія.
Той візит був не останнім. Ще раз окупанти «завітали» до подружжя вночі, сподіваючись знайти у них вдома українських військових, які, згідно з припущенням росіян, таємно прийшли за відомостями про ворогів.
– Нікого і нічого вони у нас не знайшли, тільки сильно налякали, – каже Наталія.
Говорили окупанти з місцевими мешканцями мовою російської пропаганди.
– Вони, – розповідає Наталія, – казали: «Це (окупація, обстріли, – МОСТ) вам – за Донбас, який Україна обстрілювала вісім років! За Донецьк! За Луганськ! Відчуйте те, що вони там відчували! Чому ви увесь цей час мовчали?!».
Цікаво, що про нібито обстріли Донбасу протягом восьми років російські окупанти говорили під час розмов з мешканцями Херсонщини або Запоріжжя. Але коли зустрічали там людей, які у попередні роки виїхали з окупованої у 2014 році частини Донбасу, питали їх: «Чому не повернулися додому?! Там вісім років було мирне життя! Чому не повернулися?!». Коли переселенці нагадували про наратив російської пропаганди «Вісім років бомбили Донбас», чули у відповідь: «Не говоріть дурниць! Ви усе чудово розумієте!». Про такі розмови розповідали самі переселенці.
Тобто, російські окупанти, виходить, добре усвідомлювали, що їх пропаганда і дійсність – кардинально різні речі.
Натерпілися місцеві мешканці і від колаборантів. Таких у Петрівці було небагато – одна родина. Але для маленького села з близько сотнею мешканців і це – неабияке лихо.
– Ці люди, – розповідає Юрій, – колись їздили на заробітки у Москву, звідти й привезли велику любов до «руського миру». Вони завжди були його шанувальниками.
– Під час окупації, – вступає у розмову Наталія, – зізнаюся, ми дуже боялися цих людей, бо чули, як окупанти казали їм: «Ви тільки скажіть, хто з односельців – проти вас. Ми швидко танк підгонимо, і не буде ані цих людей, ані їхньої хати».
За словами подружжя, ця родина разом з окупантами залюбки брала участь у мародерстві. І в своєму селі, і в розташованій неподалік Хрещенівці. Колаборанти почувалися в Петрівці хазяїнами. Тероризували місцевих мешканців, особливо тих, родичі яких були в українській армії. Дружина з цієї сім’ї навіть майже отримала якусь посаду в окупаційній владі.
– Вона була дуже задоволена, – каже Юрій, – казала: «Мене обрали старостою».
Але у серпні 2022 року цим колаборантам довелося дуже швидко зібратися і тікати разом з російськими військовими. Бо просувалася українська армія, визволяючи Херсонщину. В покинутому будинку цієї родини і досі лежать російські плакати з текстом про «один народ».
Протягом усіх шести місяців окупації загарбники з обладнаних у Петрівці позицій обстрілювали не підконтрольні їм населені пункти Херсонщини.
– Танк виїжджав на край села, і – бух-бух – на Нововоронцовку, на Трудолюбівку, на всі ці села ближні. Також Гради звідси стріляли, а з Хрещенівки – ствольна артилерія. Щодня це робили. Шум був такий, що ми ледве витримували. Та й моральний стан від цього був… самі розумієте, який. Бо по нашим же селам стріляли, – каже Наталія.
А 13 квітня село було обстріляне з Градів. Виявилося, що це російські військові, які розміщувалися в Біляївці (село в Новоолександрівській громаді, – МОСТ) прийняли ротацію своїх же частин в Петрівці за прихід у село українських військових. Від цього «friendly fire» постраждали і окупанти, і місцеві мешканці.
Визволення
Бій за Петрівку тривав три дні, протягом яких місцеві мешканці ховалися в підвалах. Окупанти, тікаючи, гукали їх з собою, але поїхала лише одна родина – згадані вище колаборанти.
– Почалося все, – згадує Наталія, – 28 серпня. А першого вересня раптом стало тихо. У підвал, де ми ховалися, прибігає сусід і каже: «Наші у селі!». Він першим побачив українських військових. Дуже стомлених, змарнілих, замучених, бо вже місяць йшли дуже важкі бої. Вони спочатку казали людям не виходити з укрить. Перевіряли село. А потім дозволили виходити. Скільки було радості! Хотілося обійняти усіх, поспілкуватися. Але військові сказали: «Швидко збирайтеся і виходьте з села, бо по ньому скоро може почати працювати російська авіація».
– З деякими військовими ми встигли познайомитися, – додає до розповіді дружини Юрій. – І досі час від часу телефонуємо один одному. На жаль, вже є серед цих знайомих і такі, хто загинув.
Остаточно село перейшло під контроль України у жовтні 2022 року. Тоді ж туди повернулося це подружжя і ще дві сім’ї. Кілька сімей бувають наїздами. Посадили в селі городину на своїй землі, доглядають її. Але постійно живуть в інших населених пунктах.
Зараз Петрівка більше нагадує село-примару, хоч там і є живі мешканці. А щодо перспектив села, то поки що немає підстав говорити, що вони – оптимістичні.
Дана публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
