У 2022 році під час окупації російською армією Великої Олександрівки місцевий житель Володимир пережив сотні годин катувань окупантів та трагічну смерть дружини від рук росіян.
Історіями з життя в тимчасовій окупації чоловік поділився з журналістами МОСТа.
До повномасштабного вторгнення Володимир очолював організацію ветеранів АТО Великоолександрівського району, метою якої від самого початку був захист інтересів мешканців громади.
Але вже з часом організація почала боротися зі злочинністтю, правопорушеннями та корупцією. Крім того, її члени займалися охороною довкілля.
“Наша організація була саме АТОшна, ветеранська. Я завжди казав: ці люди допомагали нам, давайте й ми віддамо цю допомогу у відповідь”, – ділиться Володимир.
Але все змінилося, коли до Великої Олександрівки зайшли росіяни. Діяльність організації із цілком зрозумілих причин припинилася.
“Зустрічали орків ми яскраво”, – говорить Володимир.
Чоловік розповідає, що в часи окупації люди організовувались в бойові групи по декілька людей для протистояння російським військовим. Групи зазвичай цікавилися ворожою технікою.
“Ми змогли віджати в орків “Тайфун”. Також групам вдалось підірвати ворожу БМП”, – розповідає Володимир.
“Тайфун” простояв довгий час в гаражі, поки його, під час чергових обшуків, не знайшли росіяни. Розповідає Володимир про це буденно, без пафосу.
Зважаючи на те, чим займався наш герой до повномасштабного вторгнення, його діяльність не могла не зацікавити російських військових. Серед них було багато розмов про чоловіка.
“Їх цікавило те, що я боровся з владою, тому росіяни вирішили мене перетягнути на свою сторону. Я відмовився”, – ділиться Володимир.
Пізніше окупанти приходили до чоловіка з проханням обійняти незаконну посаду голови сільської ради у Великій Олександрівці, але на цю пропозицію Володимир теж не пристав.
“Кажу їм: я вас не знаю, давайте будем жить, будем бачить як воно буде. Поступать нада було мудро, бо перед нами була дійсно потужна сила”, – згадує чоловік.
З того часу росіяни почали регулярно приїжджати до Володимира додому – стверджували, що той наводив та корегував удари українських військових, шукали рацію, телефони, через які чоловік начебто передавав інформацію. Але нічого не знаходили.
“Я був “рекордсменом” по катівнях – забирали мене росіяни дуже часто, намагалися все-таки вибить підтвердження моєї співпраці з ЗСУ”, – каже Володимир.
Роль підвалу у Великій Олександрівці грав гараж в одному з приватних подвірʼїв біля школи. Восени 2022 року, після деокупації селища, місцеві мешканці розповідали кореспонденту МОСТа, що через цей гараж пройшло ледь не все чоловіче населення. Володимир цю інформацію підтверджує.
Жорстокі побої, струм, інсценування розстрілів – це лише мала частина того, що чоловікові довелося пережити в цьому гаражі.
“Вони (російські військові, – МОСТ) прострелили мені ногу. Били струмом. Два рази імітували розстріли. Одного разу зняли штани, зв’язали за спиною руки та погрожували кастрацією. Намагалися добитися від мене зізнання, хотіли, щоб я сказав, що я корегую вогонь українських військових”, – розповідаючи це, чоловік нервово стискає у руках тоненьку ломачку.
Люди, каже Володимир, ламалися – не витримували катувань.
“Орки вдавалися до таких тортур, щоб всі, хто сидів на підвалі чули крики та боялися ще більше. Наприклад, сидить 15 чоловік в подвалі, одного витягують, він кричить, а всі чують. Це все нерви, люди просто ламалися”, – розповідає Володимир.
Наступного дня ми намагалися потрапити в той самий гараж, але його не існує. За якийсь час після звільнення Великої Олександрівки, в селище прилетіло декілька ракет.
Одна з них поцілила точно в гараж. Місцеві мешканці вважають, що таким чином росіяни замітали сліди своїх злочинів.
Коли російські військові вчергове забрали Володимира на підвал, вони відібрали його телефон. Там росіяни знайшли контакт “Аня” – це був номер дружини.
Анна на той час знаходилась в Полтавській області – куди Володимир вивіз її з окупації. Росіяни зателефонували їй і повідомили, що її чоловік в полоні.
Після цього дзвінка дружина одразу виїхала до нього.
Їй вдалось доїхати тільки до Старосілля, що в декількох десятках кілометрів від дому, але там була перекрита переправа – через влучання снаряда неподалік.
Окупанти запропонували людям, які намагалися проїхати, два варіанти: або повернутися назад, або чекати поки дозволять їхати далі.
Довелось чекати.
Водій пропонував Анні повернутись до Кривого Рогу, де було хоч трохи безпечніше, але вона не погодилась, їхала до чоловіка.
“В той день росіяни вдарили “ПТУРом” по мікроавтобусу, в якому сиділи люди. Аня загинула. Вона їхала до мене, так і загинула. Любила мене дуже. Вона їхала виручати мене. А я в той день був на підвалі…”, – каже Володимир, опустивши погляд донизу, ледь стримуючи сльози.
Після пережитих годин катувань, втрати дружини та окупації Володимир не зламався. Коли Велику Олександрівку звільнили, чоловік присвятив весь свій вільний час облаштуванню набережної та пляжу у селищі.
“Ми плануємо зробити набережну, бо народу багато, а щоб кудись сходити, таких територій мало. Плануємо лавочки поставити й все для культурного відпочинку людей”, – ділиться планами Володимир.
У проєкті Володимира територія набережної поділена на три зони: для дітей, майданчик для мініфутболу та волейболу і загальна зона відпочинку.
“Це все робиться вже 21 рік. Хто чим може, тим і допомагає. Фінансування від сільради було у 2019 році. Виділили 70 тисяч на благоустрій території. Тоді поставили 2-3 бесідки, перефотографувалися біля них, погрузили й уїхали. Я дивився кошторис, знаєте, воно написане від руки на коліні, аби відмити, от і все”, – розповідає Володимир.
Чоловік створив товариство з обмеженою відповідальністю “Наш край” – щоб проводити роботи на набережній, і щоб люди чітко знали, куди вони будуть перераховувати гроші. На цю фірму він хотів взяти в оренду прибережну зону, але отримав відмову.
“Я вкладаю гроші, які люди перечисляли, проводжу роботи, а потім відчитуюсь, тобто, все як має бути”, – ділиться чоловік.
Тим часом з гірки на пляж спускаються величезні білі гуси. Їм би червоний дзьоб та тоншу шию – і це були б лебеді. Гусей Володимир розводить багато років, ретельно слідкуючи за породою. Скільки їх – він не знає.
Птахи спокійно спускаються до Інгульця і починають баражувати по водній гладі.
Поряд рибалки витягають дрібних карасиків. Якось навіть не віриться, що менш ніж за сотню кілометрів йде війна.
За словами Володимира, до вторгнення РФ біля води відпочивало багато людей, а тому облаштувати набережну – справа його життя.
“Люди дуже цінують нашу роботу. Я помітив, чим більше ти працюєш, тим більше люди допомагають. Знаєте, як то кажуть: “спасайся сам, біля тебе спасуться тисячі”. Люди вже самі нам допомагають, їм покажи хороше, вони хороше і будуть робити”, – з гордістю підсумовує Володимир.
