Цей матеріал було підготовлено, в тому числі, за вашої щирої підтримки. Якщо вам подобається те що ми робимо і ви хочете бачити більше подібних матеріалів, підтримайте нас за посиланням.
“Вулиця як живе? Ніяк не живе. Нікого тут фактично немає”, – каже Олександр Миколайович, затягуючись цигаркою.
Ми стоїмо на вулиці Чайковського у Корабельному районі – передостанньою вулицею перед річкою Кошова у Херсоні.
Коли росіяни підірвали у червні Каховську ГЕС, ця вулиця однією з перших пішла під воду. Кореспонденти МОСТа буквально бачили, як вода почала прибувати через вулицю Причальну і на очах затоплювала район. Ближче до вечера 6 червня вона тут уже знаходилася на рівні 2 метрів.
Олександр Миколайович – один із місцевих. Охоче розказує про затоплення, показує свій будинок усередині. Це торчова, як тут кажуть, хата. Вона була побудована з місцевої глини, очерету та досок. Живого місця там немає: дах усіяний дірками від уламків снарядів, а стіни валяться від води, яка тут стояла.
“Людей тоді звідси усіх евакуювали. Вода прибувала дуже швидко – мені вдалося врятувати дуже небагато. Фактично, все, що встигли схопити – те й наше. Була хата, а зараз…”, – махає рукою наш співрозмовник.
І додає, що дуже радий, що виніс своє професійне музичне обладнання. Олександр дуже любить музику – це видно по залишках якихось інструментів, мікрофонних стійок та мікрофонів, до яких він акуратно торкається, демонструючи нам.
Тут же поряд, на вулиці, сохнуть притрушені пилюкою піджаки господаря.
У цьому домі Олександр Миколайович не живе – тільки навідується. Жити там неможливо – кожного дня, каже чоловік, щось валиться зі стін.
Живе він далі по вулиці – у будинку своїх друзів, які зараз за кордоном.
“Додому я приходжу, аби викинути сміття”, – жаліється він.
Ми напросилися пройтися з ним до його тимчасового житла. Дорогою зустрічаємо Юрія Миколайовича.
Юрій Миколайович, у кепці захисного кольору, кудись іде, везучи за собою невелику тачку. Він – також місцевий. Зупиняється біля нас.
“Ойойойо, – протяжно зітхає, – як ми живемо? Погано. Нікого нема, всі потікали. А ми, пенсіонери, інваліди, куди ми дінемся”?
Вулиця Чайковського, як і весь Корабельний район, регулярно потерпає від обстрілів. З обох боків вулиці нас оточують зруйновані чи напівзруйновані будинки. Ремонтувати їх тут немає кому.
У деяких будинках вгадується колишня добротність. Як от у цьому подвір’ї, де зараз мешкає наш перший герой.
“Осюди місяць тому “Град” прилетів, – Олександр Миколайович показує слід від уламку на подвір’ї. – І ще – он туди, – киває головою в інший бік вулиці. – Там порвало трубу, такий фонтан бив… Але уже все заасфальтували. Дякую нашому водоканалу”.
Людей справді дуже мало на вулиці – вони хіба приходять перевірити свої господарства чи просушити будинки.
По вулиці бігають собаки різних мастей та розмірів – покинуті господарями, які не змогли їх забрати з різних причин, вони шукають, до кого б прибитися.
“Коли був потоп, ми своїх двох тварин встигли врятувати. А тоді якось так сталося, що прибилися ще три”, – ділиться ще одна мешканка району , яку ми зустрічаємо тут же – Людмила.
Собаки дивляться на нас з надією, махають хвостами, а тоді усі разом чимчикують слідом за хазяйкою, яка згодилася провести нам екскурсію своїм подвір’ям. На руках Людмила тримає кудалате цуценятко, яке постійно вертить головою.
“Ми у Херсоні 40 років живемо. Пробули тут всю окупацію. Пережили затоплення. Нікуди не виїжджали. Наш дім зовсім затопило – аж по самий дах. Що тут було тоді – страшно згадувать. Все у воді, тварини мертві… Кругом болото було”, – каже жінка.
Додає, що вода знищила їхній гараж та машину.
Подвір’я, яким нас ведуть – доглянуте. Людмила каже, що після великої води вони зробили косметичний ремонт. Воду допомагали відкачувати волонтери з Рівненщини.
“Такі добрі діти, помогли нам. Як поїхали до себе додому, кидали мені фотографії – у них також там підвал затопило. Мені дівчинка-волонтерка писала, казала “Пані Людмило, нас теж підтопило, але, звісно, з вашим не зрівняється”, – каже наша співрозмовниця.
Показує свою господу, додає, що їм сюди також “прилітало”. Розбило фасад, літню кухню, гараж.
На стіні дому бачимо дрібні отвори від уламків.
На питання, чи не хочуть виїхати, Людмила заперечливо хитає головою.
“Куди ми поїдемо? Це гроші треба… А тварин своїх куди дінемо? Їх же не забереш…”? – мале цуценя на руках у жінки допитливо крутить головою.
За парканом сусідський похилений будиночок – даху немає, вікна завалені.
Трохи далі із двору визирає жінка у картатій хустці – хліб привезли от, каже.
Про іншу допомогу, у тому числі і від місцевої влади, розповідає неохоче і з легкою роздратованістю:
“Важко, дуже важко. Дали 40 тисяч на облаштування житла. Але що це за сума?.. Піску купила, і немає грошей…”, – жінка закриває хвіртку.
Вітер сумно хитає голі листопадові дерева на вулиці Чайковського.
Час рухатися далі, і було б непогано дістатися центру, поки не сіло сонце. І не активізувались росіяни з лівого берега.
