Матеріал надано виданням hromadske.
«Тут сидів солдат з автоматом. А вони пішли перевіряти квартиру. Головний доказ — це прапор України над нашим телевізором. Офіцерик схопив цей прапор, прибіг до мене, показує: “Ось! Ось!” Що ось? Я плачу і кажу йому: “Ми громадяни України. Це прапор нашої держави. Це що, злочин?» — пригадує Тетяна Горобцова лихий день 13 травня 2022 року, наливаючи мені горнятко чаю.
Ми розмовляємо на кухні звичайної квартири у Таврійському мікрорайоні Херсона. Тетяна Володимирівна та Володимир Андрійович Горобцови пригощають мене бутербродами і солодощами. За вікном — холодний дощовий день, але букет яскравого бузку нагадує, що зараз весна.
Рівно рік тому з цієї квартири російські окупанти викрали їхню доньку Ірину Горобцову. Це сталося саме в день її народження.
«Сперечатися з нею було неможливо, переконати — теж»
Тетяна Володимирівна охоче розповідає про свою родину. Її старша донька Олена виїхала з окупованого Херсона торік у квітні. Молодшу доньку Ірину кликали до себе друзі з інших країн, вона думала над виїздом, але зрештою залишилася — допомагати батькам-пенсіонерам і херсонцям, які опинилися в біді з початком великої війни.
«Ірина з дитинства була дуже самостійна, сперечатися з нею було неможливо, переконати — теж. Оця її свободолюбність, самостійність допомогли знайти хорошу роботу. Вона закінчила два інститути, має дипломи фізика-інформатика і викладача англійської мови. Це зіграло свою роль, коли її взяли у велику IT-компанію. Вона там пропрацювала 10 років. Паралельно займалася плаванням, а ще грою на гітарі й ударних інструментах, туризмом. Об’їздила всю Україну», — з гордістю говорить про доньку Тетяна Володимирівна.
Жінка пригадує характерний епізод із дитинства Іри: якось у 7 класі вчителька попросила знайти вірш українського автора і прочитати його на уроці. Вони перебрали книжки з домашньої бібліотеки, але нічого не вибрали.
Тоді дівчина взяла й сама написала такі рядки:
Місто в лоні Дніпра — перлина,
Це моя дорога земля.
І по хвилях дніпровських линуть
Ці слова, що складаю я.
Теплі руки мене тримали,
Де я вперше дивилась на світ.
Люди добрі мене кохали,
Берегли від бід.
«У школі вона придумала якесь ім’я — не зізналася, що сама написала. Вчителька її похвалила, поставила п’ятірку і попросила дізнатися автора. Вона потім прийшла додому і сміялася: “Мамуля, нам треба дізнатися автора”», — додає Тетяна Володимирівна і затуляє мокрі очі руками.
Ірина Горобцова у Нью-Йорку . Фото надано батьками Ірини Горобцової/hromadske
«Не уявляла свого життя ніде, крім Херсона»
Щоб не просити у батьків кишенькових грошей, Ірина почала працювати з 14 років. Продавала квитки у маршрутці, займалася косметикою, рекламою, танцями. На момент повномасштабного вторгнення росії здобувала третю вищу освіту за фахом психолога. Паралельно працювала в IT. Пані Тетяна каже, що молодша донька дуже любила подорожі, але жити хотіла в Херсоні.
«Бангладеш, Канада, США, Польща, Франція, Єгипет… Де вона тільки не була. Але свого життя ніде, крім Херсона, не уявляла. От вона приїхала з Канади й каже: “Мені все дуже сподобалося, але вони живуть у кредит. А я тут заробляю такі ж гроші, живу разів у десять дешевше, у мене своя квартира, машина, я нікому нічого не заборгувала, я буду жити тут”», — згадує Тетяна Горобцова довоєнні розмови з донькою.
«Там лежали хлопчики — мої учні. Без рук, без ніг, з розпоротими животами»
З вікна квартири Горобцових відкривається панорама на славнозвісну Чорнобаївку, Музиківку, Миколаївське шосе, яким рухались окупанти. Вони бачили і чули вибухи, спостерігали численні пожежі на околицях Херсона в перші тижні вторгнення.
Родина важко переживала ці події. «Ми так плакали, нам було прикро, не могли повірити», — зізнається пані Тетяна.
Проте жахлива реальність за вікнами швидко привела їх до тями. Ірина завзято почала допомагати херсонським лікарням.
«Перше, що вона зробила, — побігла по аптеках. Купила антисептики, перев’язувальний матеріал, вату. Завантажила багажник і повезла в лікарні. У неї все забрали, подякували. Потім вона пішла по палатах, а там лежали хлопчики — мої учні. Без рук, без ніг, з розпоротими животами. Ми пішли з нею до крамниць, вона купувала їжу, телефони, щоб якось прикрасити їхні жахливі дні», — знову не стримує сліз Тетяна Володимирівна.
Як і по всій країні, тоді у Херсоні були проблеми з паливом. Проте Ірина встигла заправити повний бак, зробити деякі запаси. Тож вона почала допомагати лікарям добиратися до роботи з передмістя. Продовжила розвозити ліки.
Ірина не приховувала свої погляди у соцмережах, активно вела сторінку в інстаграмі, фейсбуці, де висловлювалася проти російського вторгнення в Україну. Коли почалися перші проукраїнські мітинги в Херсоні, Горобцови пішла на площу Свободу.
«Ми кожної неділі ходили на майдан. Протестували. У нас був великий прапор України. Ходила вся родина. Там зустрічалися з друзями та колегами наших дітей. Це були патріоти, які виходили за те, щоб Україна перемогла і все стало, як раніше. Щоб не було жодних окупантів. Удома багато обговорювали, іноді сварилися. Знаєте, як батьки і діти. Я розуміла, що не треба нікуди лізти. Просила її почистити телефон», — розказує Тетяна Горобцова.
Батьки Ірини Тетяна Володимирівна та Володимир Андрійович. Іван Антипенко / hromadske
«Мамо, це по мене»
Уранці 13 травня 2022 року сім’я Горобцових традиційно зібралася за столом. Пані Тетяна готувала сніданок і святковий торт з нагоди дня народження Іри.
«Заходжу до кімнати, а вона стоїть на балконі вся біла, у руках тримає телефон. Я питаю: “Іришо, щось сталося?” Вона каже: “Так”, — з важкою тугою пригадує той день Тетяна Володимирівна. — Тут дзвінок у двері. Вона каже: “Мамо, це по мене”. Я відчиняю двері, а там шестеро людей з автоматами, у камуфляжній формі, в масках».
Почався обшук. Матір залишили на кухні під наглядом озброєного окупанта. Ірину допитували в іншій кімнаті. Батько в цей час саме пішов навідатися до будинку старшої доньки.
«Знайшли у нас плакат із майдану: “путін, пішов геть!” І цей їхній офіцерик просто збожеволів: “Ось, у вас тут гніздо!” Я кажу: “Ми — українці, живемо в Україні, на своїй землі. Я не хочу, щоб тут був путін. Що тут такого?”», — обурюється пані Тетяна.
Після допиту група російських військових забрала з собою прапор України, два ноутбуки, флешки, телефони, бінокль і павербанк — «на перевірку». Почали виводити Ірину. В цей час батько вже повернувся додому.
«Я спитав, де шукати. Вони відповіли: “Звертайтеся в комендатуру”. І вивели. Один іще сказав: “Чекайте, ввечері повернеться”. Так вона досі й не повернулася», — додає Володимир Андрійович.
«Чинила опір спецоперації»
Родина з’ясувала, що після незаконного утримання в Херсоні Іру вивезли до окупованого Сімферополя.
Володимир Горобцов писав листи до ФСБ, Червоного Хреста, українського та російського омбудсменів. У Криму за справу Ірини взявся адвокат Еміль Курбедінов. Він звертався до СІЗО №1 у Сімферополі, Федеральної служби виконання покарань (ФСВП) та Міноборони рф. Спочатку в СІЗО йому відповіли, що такої особи в них на обліку немає.
Торік у червні адвокату прийшла відповідь від ФСВП. Написали, що Ірина «чинила опір спецоперації». Однак рішення щодо неї ухвалять «після завершення спеціальної військової операції на території Донецької та Луганської народних республік та України». Ще одна відповідь прийшла від окупаційних органів МВС. Там знову кажуть, що Ірина виступала «проти спецоперації», але на яких підставах громадянку України позбавили волі — не йдеться. Офіційних звинувачень проти Ірини не висували.
Влітку батьки Ірини їздили до Сімферополя, проте у зустрічі з донькою їм відмовили.
За рік очікування батьки Ірини отримали одну крихітну записку від доньки. Іван Антипенко/hromadske
«Вона патріотка, тож сидіти буде довго»
У березні цього року на своє повторне прохання про зустріч чи бодай дзвінок батько знову отримав відмову від ФСБ. Написали лише, що «особа перебуває в умовах, які виключають загрозу життю і здоров’ю». Але іншу інформацію не надали «у зв’язку з недопустимістю розголошення відомостей, що становлять державну таємницю».
Рідним відомо, що близько трьох місяців Ірина перебувала в одиночній камері. Потім до неї почали підселяти інших незаконно ув’язнених громадянок України. Згодом їх відпустили.
Одна з цих жінок повідомила батькам, що Ірина перебуває у порівняно нормальних умовах, її не б’ють. Інша дівчина, яка вийшла пізніше, передала про Іру такі слова: «Вона патріотка, тож сидіти буде довго».
У нещодавно опублікованому звіті Human Rights Watch теж є згадка про Ірину Горобцову. В матеріалі наведені слова Дар’ї — однієї зі співкамерниць.
«Її стан був поганий. Перше запитання до мене було: “Чи можна тебе обійняти?” Тоді я сказала їй: “Ти як відкрита рана, яка не загоюється”… Вона була в розпачі… Просто сиділа і весь час плакала», — згадує Дар’я свою зустріч з Іриною.
«Горобцова повідомила їй, що умови її тримання під вартою були жорстокими. Hосійські силовики привезли її з насунутою на очі шапкою. Під час допиту, через два тижні після затримання, перед нею поставили автомат і погрожували завдати їй опіків праскою, якщо вона “про все не розповість”», — ідеться в доповіді Human Rights Watch.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у листі до батьків Горобцової повідомив, що росія неохоче йде на обмін або звільнення цивільних громадян України. А втім, переговори тривають і механізми обміну опрацьовуються. «Можливо, Ірині нададуть статус військовополоненої», — каже Тетяна Володимирівна, посилаючись на відповідь українського омбудсмена.
Адвокат Ірини Еміль Курбедінов у коментарі hromadske повідомив, що у справі Горобцової є документи (відповіді від ФСБ), які підтверджують відповідальність росії за її викрадення з дому й подальше позбавлення волі без рішення суду.
«ФСБ перешкоджає адвокату в конфіденційній зустрічі з Іриною. Засекречено всю інформацію щодо неї. Федеральна служба виконання покарань, у чиєму відомстві перебувають слідчі ізолятори, де, за наявною інформацією, утримують Ірину, заперечує, що вона в СІЗО. Я подав скаргу до суду на дії ФСБ Криму», — зазначив Курбедінов.
«За даними Міністерства реінтеграції, станом на кінець лютого 950 цивільних перебувають у місцях утримання. У нашому списку, який ми паралельно ведемо за підтримки ГО “Цивільні у полоні”, приблизно така ж кількість осіб. Якою мірою списки збігаються, ми сказати не можемо, оскільки державна інформація закрита», — заявила координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко.
«Вони її не зламають»
Стреси та переживання тяжко позначилися на здоров’ї літніх батьків Ірини Горобцової.
«Я не сплю. Щойно лягаю — Іра перед очима. У мене вже був один інсульт, ще тричі чоловік рятував. Лікувалася у поліклініці. Це було перед тим, як їздили в Крим. Але якось самі лікуємось. Добре, що Іра ще тоді замовила мені достатньо ліків», — ділиться особистим Тетяна Володимирівна.
За рік очікування вони отримали хіба що крихітну записку від доньки — дівчина, яку утримували з Ірою, змогла її винести. Іра попросила пробачення, написала, що з нею все нормально і вона знає про звільнення рідного міста.
«А якщо вона про це знає, то вони її взагалі не зламають, нічого не доб’ються», — переконливо говорить пані Тетяна.
«Віримо, що вона повернеться, і це відбудеться скоро. Якщо в це не вірити й не сподіватися, можна вже й не жити», — додає Володимир Андрійович, гортаючи сотні фотографій доньки на комп’ютері.
