Мікрорайон “Корабел” херсонці називають Островом – очевидно, через те, що з усіх боків він оточений водою і потрапити на нього можна тільки за допомогою двох мостів — автомобільного і залізничного. Обидва мости, до речі, не належать місту, а досі перебувають на балансі колишнього Херсонського суднозаводу, який після банкрутства російський олігарх Вадим Новинський назвав Смарт меритайм.
У 1950-х роках мікрорайон будували як супутник чотирьох місцевих суднозаводів, з яких до війни ледь-ледь виживали два.
Наразі цей колишній робітничий мікрорайон є одним із найнебезпечніших у Херсоні. Тільки переїхавши міст через річку Кошову, розуміємо причину такої закритості. По правій стороні від дороги бачимо зруйновані зернові склади, які колись належали гауляйтеру Херсонщини Володимиру Сальдо. Зліва паркан суднозаводу. Подекуди величезні плити, повалені та пробиті уламками снарядів.
Машин тут небагато, як і людей, але чим глибше ми заїжджаємо в мікрорайон, тим більше і більше стає людей. Вони вигулюють собак, йдуть у справах або відпочивають на лавках біля підʼїздів. На секунду здається, що це мирний мікрорайон у мирному місті без війни, але, піднявши погляд, бачимо розбиті вікна і дірки у стінах.
Біля пʼятиповерхівки дві жінки сушать старий килим і ведуть неспішну бесіду із сусідом.
“Всі речі на смітник. У Свєти всі-всі речі на смітник, ми оно сушимо. У мене в квартирі було по пояс води — все гниле”, – каже Валентина Володимирівна.
Виїжджати ані вона, ані її співбесідники не збираються. Каже, що їй “без тринадцяти сто”, куди вже їхати? Більше за російські Гради їх хвилює питання опалення. Минулу зиму мікрорайон прожив без централізованого опалення.
“Раніше не топили, але кажуть цього року все ж таки палитимуть. Такі злі чутки ходять”, – каже Валентина.
“Це не злі, це нормальні. Кажуть, що нібито готують, змушують, щоби готували”, – додає сусідка.
Під сусіднім підʼїздом сидить чоловік, який називає себе “місцевим”. Він виїжджав тільки на період потопу на початку червня і повернувся як тільки вода спала. Таких людей, каже він, тут багато. Його тішить, що влада змогла швидко прибрати мул і наноси, які залишилися після великої води.
Це дійсно феномен — про підтоплення нагадують тільки сліди на стінах і брудна годівниця для пташок із пляшки. На ній залишилася багнюка, тоді як дороги та міждворові проїзди ідеально чисті. На газонах навіть ростуть квіти.
“Всі поїхали. А я тут дивлюсь за сміттям. Вивозять. Сьогодні тоже контролірував. Бо ці бомжі лазять, все викидують. Ти його туда, вони оттуда. Я тут тоже давав джосу всім…”, – каже місцевий.
Школи, дитячі садки, магазини і аптеки зустрічають перехожих однаково забитими ОСБ-плитами вікнами. Сліди прильотів тут майже на кожному кроці, але природа дуже швидко ховає ці рани на землі бурʼянами, які вже понад рік тут ніхто не косив.
“Це ж люди побачать, що я посміхаюся у вас на фото і не повірять, що я з Херсона. У нас тут гепають — а я щаслива”, – каже продавчиня невеличкого магазина Наталія.
Вона весь час після початку повномасштабного вторгнення живе на Острові і торгує в своєму невеличкому магазині, постійно переживаючи за себе і своїх двох дітей, які мешкають з нею.
“Ось бачите як гучно?”, – питає вона у нас, почувши черговий приліт десь на південь від нас. Ми бачимо і питаємо про виїзд.
“Нема куди. І втратити все… Роботу і все… Поки стабільно, працюємо, себе забезпечуємо”, – каже вона.
Найкраще тут купують цигарки, воду і пиво.
“Ввечері народу треба стрес знімати”,- пояснює Наталія, відпускаючи людині з червоним носом “двушку” світлого.
Алкоголь тут, як і скрізь в Херсоні, товар ледь не першої необхідності. Самогоном торгують на напівмертвому риночку і просто з квартир. Чоловіки, які в одному з дворів грають у шахи, переставляючи вінтажні радянські фігури, пʼють горілку і пиво. Фотографуватися вони не хочуть. Але знають все про прильоти і місцеві новини. Їх вони і переказують один одному, закусуючи осіннім яблуком. Навіть місцевий дільничий їх не чіпає, називаючи інтелігентами. Видно, що цей статус шахістам до вподоби.
Окрім невеличких магазинчиків і ринку, на Острові вже запрацював супермаркет. Полиці тут досі напівпорожні, але поступово, каже продавчиня, їх заповнюють. Купуємо із колегою мʼятні льодяники зі знижкою 60%.
“Вони нормальні, просто нам їх завезли дуже багато — намагаємося розпродати”, – посміхається касирка.
Озираюся — люди беруть цигарки і алкоголь. У когось ще додається молочна продукція та інші товари, яких немає у пакетах із гуманітаркою.
Гуманітарка, як і в інших районах міста, є основним джерелом життя для людей. Які залишаються. Центри з видачі пакетів із продуктами, побутової хімії та гарячого харчування багатолюдні та гамірні. Тут знають розклади видачі, що дають і де краще стояти в черзі. Фактично волонтери та представники влади, які доставляють сюди продукти, і є винуватцями того, що більшість цих людей залишаються. З іншого боку, покинути людей і не годувати їх теж не можна. Частина людей досі живе без електропостачання, в будинках з електроплитами, тож гарячі обіди для них дуже важливі.
Люди і тут, і у дворах обговорюють нічні прильоти, компанія підлітків теж ходила дивитися на воронку на шкільному спортмайданчику. Вони акцентують нашу увагу на тому, що вони вже не школярі та йдуть під підʼїзд у своїх важливих підліткових справах. Далекі розриви їх не дуже переймають – звикли.
Слово “звичка” — чи не найпопулярніше тут сьогодні. Люди звикли і пристосували своє життя до нових реалій.
“Скажу, чого ми не виїжджали. Так, небезпечно. Але, знаєте, скрізь добре, а в своїй оселі краще. І получилось так, що не виїхали спершу через родичів. А потім вони все-таки виїхали, як обстріли почалися від орків. А ми залишилися. Я стала займатися гуманітарною допомогою в будинку. І мені совість не дозволила кинути людей, тому що вони б лишилися без продуктів. Наш дім з електроплитами і нам тільки два тижні як дали електроенергію. Виживали спочатку на туристичних горілочках зі зйомними балончиками, готовили їжу. А потім нам допомогла церква. Нам дали таганки і дали балони на 12 літрів газу. А потім нам Корабельна рада допомогла. Теж дали нам балони, таганки”, – каже Антоніна.
Вона виявилася давньою подругою колеги, з яким ми гуляємо “Корабелом”. Каже, що обстріли тут 24 години на добу і 7 днів на тиждень.
“Стріляють. Ви знаєте, до мін і артилерії ми якось уже звикли. А от ці КАБи і ракети… Страшно, але ми тримаємось”, – каже вона і йде у справах.
Обстріли, що почастішали в останні декілька тижнів, зменшили мобільність мешканців району. Вони знов без гострої необхідності не полишають свій Острів.
Це підтверджує водій маршрутки Микола. Він рік працює на маршруті №35 і погоджується, що в останні тижні пасажирів стало ще менше.
“Ну, як не страшно? Напевно ж страшнувато. Ну, а що ж робити? Жерти щось хочеться. Але зараз погано зовсім. Заправився, план здав і назад. На заправку інколи не вистачає.”, – сумно каже він.
Дорогою назад бачимо як біля одного з будинків люди організували суботник. На фоні вибитих вікон і дірявих стін хтось збирає граблями суху траву, а хтось садить квіти, сподіваючись побачити їх сходження наступного року. Життя триває.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю онлайн-медіа МОСТ і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
