Мер курортного Скадовська Олександр Яковлев виїхав з тимчасово окупованого міста, аби мати змогу і надалі допомагати мешканцям. Наразі він і частина його команди знаходяться у Львові, де їх прийняв давній друг та колега Андрій Садовий.
Про те, чим займається мер приморського міста у далекому Львові та якою він бачить свою місію, ми поспілкувалися за філіжанкою львівської кави
– Розкажіть коротко: як так сталося, що мер Скадовська опинився у Львові?
– Окупація змусила прийняти таке рішення – коли стало зрозуміло, що працювати під українськими прапорами далі стає неможливо. Відповідно, подальше перебування на окупованих територіях також стало неможливим. Ну і, звісно, був тиск зі сторони російських військових.
– Ті, хто вас викрадав – це були саме російські військові?
– Так – ті, які конкретно сказали мені «Ты тут все».
– Вони ховали обличчя?
– На початку так, а вже тоді, як я виїжджав , вони почали знімати балаклави. Зараз я знаю, що вони вже майже всі не ховаються. Там відбуваються постійні ротації, тож вони думають, що їх не запам’ятають.
– Я пам’ятаю, коли вас викрали, мешканці Скадовська виходили на мітинги. Це якимось чином допомогло?
– Ну я думаю, це сприяло тому, що мене особисто випустили раніше – одразу після розгону мітинга, десь о другій годині, а товаришів моїх – десь близько шостої. Я думаю, якби не було мітингу, то цей процес би затягнувся. Складно сказати, але вони (окупанти, – ред.) були не те щоб налякані фактом проведення мітингу, але це все-таки змінило їхні плани.
– Що від вас хотіли? Казали вам, щоб переходили на їхню сторону?
– Прямо ні, але були розмови про те, яка роль Росії у цьому процесі, що це не війна, а «звільнення від нацистської ідеології», що ми «братські народи». Більше їх (окупантів, – ред.) цікавило питання нашого спротиву, хто організовує мітинги, а також громадський патруль, який ми створили, хто ним керує, які у нього завдання і т.д. У перші дні їх також цікавила зброя, АТОвці. Уперше російські військові з’явилися у Скадовську 9, потім 13-го [березня]. Біля міської ради нас утримували пару годин, а потім 16-го [березня] нас уже викрали. Окупанти тоді заїжджали в місто наскоками, постійно не перебували у нас.
– А якщо казати про військових – у перші години у вас же стояли військові? Куди вони поділись?
– На ранок 24 лютого вже нікого не було. Я телефонував в поліцію – сказали «Ми по наказу всі відбули». Якщо чесно, військовим я навіть не телефонував, бо знав, що їх немає.
– Як ви відчули, що треба виїжджати?
– Ну, спочатку вони (окупанти, – ред.) говорили, що не будуть чіпати, «хай висять ваші прапори, працюйте по вашим законам, тут Україна». Єдине, що їх цікавило – питання безпеки. Мітинги, зброя – такі речі. Але поступово росіяни почали говорити, що треба знімати прапори – ми не погоджувалися, прапори висіли. Говорили, що треба приймати гуманітарку, роздавати її – тобто почалися натяки на явну співпрацю. Я зрозумів, що якщо далі залишатися, то тебе або закриють, або ти повинен будеш співпрацювати. Ну вони так і сказали – або співпрацюєш, або йдеш на підвал. Під час останньої зустрічі, за годину до того, як я виїхав, мені так і сказали. Це було, коли ми в черговий раз відмовились роздавати гуманітарку.
– В місті на початку було неоднозначне сприйняття того, що мер поїхав. Як зараз люди сприймають це? Коли вони побачили, що відбулося з вашими колегами – з тим самим Бабичем (міський голова Голої Пристані, – ред.) і Миколаєнком (колишній міський голова Херсона, – ред.)?
– По-перше, навіть частина людей, які критикували мій вчинок, самі потім виїхали і на все це подивились з іншого боку. По-друге, є ті приклади мерів, яких досі утримують в полоні. Люди розуміють, що неможливо жити за українськими законами у ворожому середовищі. Тому зараз ситуація сприймається більш як така, що має бути. Людям більш важливо, щоб ми продовжували виконувати ті функції, які можемо виконувати, щоб люди розуміли, що є українська влада і що якусь допомогу ми можемо надавати.
– Яку саме?
– Зараз це все зводиться до того, що ми продовжуємо фінансувати комунальні заклади та установи у відповідності до тих планів, які були – зрозуміло, що це фінансування зменшено, але ми продовжуємо – і це є підтримкою для багатьох сімей, освітян, лікарів, які не погоджуються переходити на бік окупанта.
– А чи є можливість у людей зняти ці гроші?
– Є. Різні способи – найбанальніший – до мінял, які там обмінюють під відсотки, через знайомих, через бізнес. Це теоретично працює – з ускладненнями, з обмеженнями, але процес потроху йде. Але, зрозуміло, гривню витісняють.
– Ви сказали, що українська влада у Скадовську є. Але там є і не українська влада, є колаборанти. Хто ці люди?
– Як правило, місцеві, які мали погляди, що дозволили їм піти на співпрацю.
– Тобто, ви знали, що ці люди є?
– Вони завжди в нас були. Були явно проросійські, а багато вилізло таких, на яких ніколи б не подумав, що вони могли б піти на співпрацю. Можливо, амбіції, бажання зробити кар’єру, якщо це можна назвати кар’єрою, штовхають людей на таке. Є і абсолютно мені випадки незрозумілі – коли працівники міськради, отримуючи зарплатню до останнього дня, написали заяви на звільнення для того, щоб працювати з «новою» владою.
– Багато таких?
– Не багато, але троє є – ті, які працювали у міській раді.
– Так звана мер?
– Вона звільнена раніше. Мова про так званого заступника – вона звільнилася і пішла одразу працювати до окупантів; з архітектурного відділу є люди. Я не знаю, яке у них сприйняття – вони не розуміють, мабуть, до кінця, що відбувається.
– А як реагують на них місцеві?
– Негативно. Але треба розуміти, що людей, які підтримують ідеї «русского міра» – їх немало. Це не одиниці, їх, на жаль, більше. І це показав парад на 9 травня, коли вийшло більше 300 мешканців Скадовська з георгіївськими стрічками. Потенційно таких, з поглядами, – їх десь може тисяча. Є частина людей інертних. Але проходить місяць, два, шість – люди втрачають надію, віру в те, що українська влада повернеться, а тут ще й окупаційна влада роздає пряники у вигляді матеріальної допомоги, а всього-на всього треба паспорт…
– Як ви ввжаєте, ми зможемо утримати цих людей?
– Ми ставимо собі завдання максимально довго підтримувати тих, хто там залишився. Зрозуміло, що памперсами війну не виграти, ми на це ставку не робимо, але ми продовжуємо передавати медикаменти, у нас налагоджена співпраця з міжнародними фондами, які фінансують закупівлю ліків – ми допомагаємо доправляти ці медикаменти. З продуктами ситуація наразі більш-менш стабільна – зараз сезон сільгосппродукції. Також ми активізуємо роботу по евакуації людей. Тим, у кого ситуація зовсім складна, ми перераховуємо одноразову допомогу. Але зрозуміло, що це не масова картина.
– Скільки приблизно залишилось людей у Скадовську?
– За обліковими даними у нас жило майже 18 тисяч. Це у місті. У громаді – 35 тисяч. Сільського населення менше виїхало у порівнянні з міським. Складно оцінювати, але мені говорять, що у Скадовську залишилось до 30% населення. Однак з 18 тисяч зареєстрованих реально проживало у місті не більше 15-ти. То якщо так оцінювати, то у самому місті зараз залишилось до 5-ти тисяч людей.
– Росіяни влаштовували терор в Скадовську? Скільки затримано і скільки в полоні?
– На жаль, є випадки, коли людей затримували і знаходили мертвими. Скільки наразі в полоні – достеменно невідомо. Точно не один випадок, є люди, яких довго вже утримують і про місцезнаходження яких наразі невідомо нічого. Тиск продовжується і посилюється. Якщо раніше вони ганялися за АТОвцями, за військовослужбовцями чи за тими, хто проявляє позицію, то зараз під тиск потрапляють учителі, медики, які хочуть виїжджати. От днями окупанти забрали у нас останнє приміщення – управління соцзахисту, в якому сиділи наші працівники і намагались вирішити питання допомоги.
– Окупаційній владі вдається налагодити видимість роботи?
– Важко оцінювати – видимі результати – це те, що вони роздають гуманітарку і матеріальну допомогу. І це багатьох підкупає. А щодо інших напрямків роботи… Насправді медицина працює, і її краще не чіпати, бо вона автономна, а от освіту вони намагаються перекроїти під себе і там, де вони заходять – там все ламається, і чи вони зможуть своє створити… Ми, зі свого боку, не зацікавлені в цьому. Але я б сказав, що видимих результатів роботи поки немає.
– Щодо «референдуму» – як ви думаєте, вдасться росіянам його провести?
– Я думаю, є шанси його провести, єдиний хто може цьому завадити – ЗСУ. Шанси чому зростають? Бо частина людей, які є проукраїнськими, які проти «русского міра» виїжджають, і баланс сил змінюється. Залишаються ті, хто підтримують цю війну. Плюс, є люди, які з часом починають думати «Та хай воно буде так, як є, аби не стріляли і все було мирно». Хоча зрозуміло, що цей «референдум» нічого спільного з реальним волевиявленням народу не буде мати, тому що немає підтримки ідей. Але в тих умовах, які сьогодні є змінився баланс сил, окупаційна влада можуть підтасувати результат.
– А ви будете закликати людей не йти «голосувати»?
– Ми закликаємо людей не брати участі ні в яких заходах, які організовує самозвана «нова влада», сторонитися гуманітарної допомоги. Однак, зрозуміло, якщо стоїть питання виживання, то треба використовувати будь-які можливості.
– Скадовська міська рада зараз працює дистанційно. Розкажіть, як це відбувається на практиці?
– На сьогоднішній день майже всі ключові працівники виконкому – на підконтрольній території – бухгалтерія, фінансовий, юридичний, загальний відділи – майже всі. Вони всі з печатками, з документами. Ми можемо забезпечувати функціонування міської ради в українському законодавчому полі. Дистанційна робота передбачає створення документів між собою, кожен має можливості виконувати свої обов’язки. Нам допомогла і Львівська міська рада – у нас є невеличкий кабінетик там, де я з заступниками та іншими працівниками можемо збиратися і обговорювати поточні питання, формувати документи і тим самим продовжувати виконання мінімальних функцій. Можливості обмежені, але це дозволяє фінансувати всі заходи. Також ми вирішуємо питання боротьби з колаборантами – ми їх відсторонюємо від роботи або звільняємо, перестаємо виплачувати зарплати, намагаємося адресно допомагати тим, хто цього потребує – оформити документи новонародженим, допомогти постраждалим – наприклад, недавно будинок розсипався, то ми кожній сім’ї, яка там проживала надали допомогу.
– А щодо зв’язків з обласною, районною владою – чи взагалі були вказівки якісь з 24 лютого?
– Ми жартували, що у місті залишилася тільки комунальна влада. Ми були сам на сам з питаннями, які виникали. Тривалий час від держави не було ніякої уваги. Що ж стосується фінансових зобов’язань, то держава продовжила нас фінансувати. Питання виникали, звісно, але вони вирішувались. На сьогодні ситуація трошки змінюється – центральні органи влади звертають більше уваги на наші громади. Так, ми вже неодноразово мали зустрічі з відповідними міністерствами, де піднімаємо гострі питання і пробуємо міняти законодавство. Тому так – зміни в уряді проходять в тому числі і за участі нашої громади.
– Давайте поговоримо про недавні прильоти в район Скадовська – були удари по порту, загинула людина, удар в районі п’ятиповерхіки. У вас є якась інформація стосовно цього?
– Це були, з розповідей очевидців, навчання – вони (окупанти, – ред.) запускали ракети з одного міста і збивали в іншому, намагалися координувати своє ПВО. У результаті уламки падали. Біля п’ятиповерхівки впала частина ракети з повним запасом пального, тому був сильний вибух, це не був боєзаряд. А стосовно останнього удару – так це був удар ЗСУ по позиціях противника, який розміщувався за містом – в стороні очисних споруд, 3 км від міста. Це був потужний вибух.
– А як сприймають таке люди? Вони розуміють, що цього не уникнути?
– Розуміють – коли почалися вибухи кількість бажаючих евакуюватися різко виросла, тому що фактично у Скадовську не було жодного вибуху до цього моменту і не було руйнувань інфраструктури. Після цього ж люди зрозуміли, що війна може торкнутися будь-кого.
– Як ви думаєте, люди будуть повертатися після перемоги додому?
– Однозначно. Звісно, не всі зможуть, бо кожен день, проведений за межами, він дає людині… вона знаходить точки тяжіння в інших містах, але я знаю багато людей, які мріють і хочуть пов’язати життя зі Скадовськом.