Олександр Шашило – танкіст 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Херсонським користувачам інтернету початку 00-х відомий як Домініканець (нік на форумі Норма 4). Воював на Донбасі з 2015 року. До цього змінив купу професій і двічі повертався в армію. Взимку 2022 року перейшов зі штабної роботи на посаду командира танку і звільняв рідну Херсонщину. 

Ми спілкуємося в київському пабі. В столицю Олександр приїхав, аби показати лікарям поранену руку.

Він їсть стейк виделкою – я орудую ножем, нарізаючи сержанту шматочки мʼяса.

Розкажи, як починалося для тебе так зване повномасштабне вторгнення 24 лютого?

За декілька днів до вторгнення ми вже були у готовності, почали вантажити техніку на состави.  А  24 лютого прибули у Дніпро. Вся Україна готувалась до війни. У суботу вночі я приготував пакет документів на переміщення, а в неділю було шикування. У понеділок ми поїхали. 

Бригада стояла в Дніпрі, ми спочатку були в резерві. Частина наших батальйонів поїхали на схід, бо там були жорстокі бої. Мене здивувало, що втрати були невеликі, хоча бої були тяжкі. Знаю навіть, що відносно деяких бригад було розслідування – тому що хтось ніс відносно невеликі втрати, а хтось – величезні. Особливо не дуже бережуть людей у новостворених бригадах.

Через деякий час отримали наказ і поїхали захищати Мелітополь. 

Під Мелітополем вже йшли бої, туди першою доїхала Нацгвардія, але через те що росіяни пройшли по Херсонщині як на параді, то до цього міста вони дісталися дуже швидко. У Мелітополь зайшла Нацгвардія, відгрібла плотно, вийшла, втрачаючи техніку, а потім підійшли ті підрозділи, які кинули на Мелітополь. Там великі колони йшли  – наші, наприклад, їх на одній дорозі зупинили, а на іншому напрямку вони пройшли, і таким чином нашим доводилось відходити, аби не опинитись в оточенні. 

Потім важкі бої на Василівці були. 

Я тоді був у резерві, працював довго в штабі. А 26 лютого підійшов до комбата, кажу – на танку буду. І зразу опинився на танку і поїхав. Але були ще в резерві.  

А коли був твій перший бій?

За деякий час кинули нас в останній резерв. Дві групи танкового резерва – одна пішла на Залізничне – там ми зазнали першу втрату – командир загинув молодий, залишилась вагітна дружина. Загинув під Мелітополем і командир танка – тіло залишилось там.

В цей час отримали команду. Поїхали туди і через метрів 300 наткнулись на противника, а до цього нас їхало 4 танка, один зламався, зупинився. Хоча я був в гіршому стані… Зупинився цей танк, ніяк не було можливості обʼїхати, земля розкисша. І тут почали росіяни стріляти. 

Я навіть не бачив їх, аби стріляти. Танк попереду закривав огляд. Ну я з розбитого танка забрав екіпаж – там всі цілі… І відступили.

Наша Нацгвардія теж перелякалась…два танка залишились, а тоді вже вечером Нацгвардія зайшла в село…

Це в яке?

Оріхів – це остання точка, куди росіяни дійшли. Ми там стояли чекали… Пішли прикривати Нацгвардію. Один танк поїхав за міст, а я став зі сторони там, де вони мали виїжджати, і я тоді не міг підступати до другого танка. Ззаду стояла десантура, і там ще міст наші підірвали. Темно, інтернету нема, десь стріляють.  Ми чекали, а вони все не йдуть. Схоже, злякалися йти на нас, бо поряд вони непогано  відгребли, втратили моральний дух.

У наш бік послали розвідку, два хлопця їхали на віджатих жигулях, але їх дуже швидко здали місцеві, їх там прийняли. Але перед цим вони по рації встигли передати, що побачили, і, схоже, командування росіян це не дуже порадувало, і вони не пішли цим напрямком.

Пробували на Оріхів декілька разів наступати, але з тих пір там статус кво – вони в обороні, ми в обороні. 

І чим ти там займався?

Ми займались тим, що вчили новий склад. У нас взагалі погано вчать, часу не було зовсім, а тут приходять люди ненавчені. Питаю в них, а з танка ти стріляв? Ні, каже, нам сказали в бригаді постріляєш. От передок – як ти будеш учиться? В поле будеш стрілять? Ну хлопці так і вчились..щоб дотягнути їх до якогось рівня. І люди зараз воюють – ми навчили близько 20 людей.

Я навчав молодих. Плюс, була робота для мене. В Оріхові, наприклад, сидів місяць, нічого не робив, в резерві на випадок, якщо буде прорив якийсь. Тут наказ висуватися, я виїхав – бах-бах зробив. До цього востаннє там був втрачений танк, не люди, слава Богу, танк втрачений. 

Потім працював з хлопцями як артилерія, бив з закритих позицій. Іноді з ПММ працювали. Для більшості наших екіпажів це були такі спокійні часи – резерв. Це піхота страждала, бо вона в окопах сиділа. В росіян багато снарядів. Вони могли собі в день дозволити вистрілювати по роті (орієнтовно сотня людей) 100-300 снарядів. Іноді Оріхів лупили, коли ми там були. Спочатку його слабо лупили, потім непогано розстрілювали – там евакуація жителів була. На початку літа почали промзону бомбити нормально. Промзона – це з одного боку ангари, а з іншого там, наприклад, хлібкомбінат – вони його обстрілювали. А потом почали сам Оріхів накривати, мирних жителів бомбити. Снарядів їм не було жалко. Єдиний день, коли вони не зробили жодного пострілу – це Великдень. А наступного дня, о 8-й годині знову почали лупити.

А далі?

Потім мене поміняли. Ми поїхали отримали нові танки, іноземні, “євробляхи”. Ті самі Т-72, навіть, гірші ніж у нас, бо вони старіші. “Поляки” в такому самому стані, як і наші танки – вони не стояли в музеї, вони ганяли по полігонах. Єдине, що в них було добре – гарний теплак. Ще був відеоканал до командира, командир міг бачити те, що бачить навідник. В “чехів” теж був відеовихід: треба було докупити обладнання самостійно і доробити таку річ. 

Фото Олександра Шашила

Але “чехи – вони дуже гарні були, як в музеї. Гарно пофарбовані, деталька до детальки, все під лінійку, коробочка на одній відстані від інших, динамічний захист по струнці. Там можна було деталь переставити з одного місця на інше – і воно нормально переставлялося. А не так, як в наших – коробка ставиться, приварюється, а потім її не можна замінити, бо вони не крутяться на нове місце. Борти ми, наприклад, не можемо з танка на танк переставити. А у них все знімається, не ламається, як наші. Єдине, що погано: в наших танках стояв динамічний захист наш, український, він добре приймає постріл. А от на цих стояв “контакт” – старе радянське – яке “не тримає”, не дуже добре, скажімо так.

І вже на цих “євробляхах” ти поїхав додому?

Потім наше командування нас кинуло на Херсонський напрямок. Довго-довго готувався наступ на Запорізькому напрямі . Всі містяни були дуже перелякані, що ми от-от підемо. Ми так довго готувались, так довго “наступали”, що вони всі наші плани знали. Всі наші переправи, де ми були – все це якимось чином попало до росіян. Вони туди просто наганяли техніку. І тут раз – і ми всі на Херсонський напрямок перекинулись. Наша бригада – лише половина складу. І там ми не поспішаючи почали звільняти Високопілля. Ми майже його оточили наприкінці серпня – початку вересня.

2 вересня ми взяли Нововознесенку. Власне, я брав участь у тому штурмі. Його охороняла десантура і два танки їхніх. Ми зачистили село. Нацгвардію трохи підігнали нам. І вночі вони вже почали тікати з Високопілля, тому що після Вознесенки це було б оточення. В самому Високопіллі я не був, в нас свої задачі були. Спочатку Миролюбівку звільнили, а потім наткнулись на їхню оборону біля Вереміївки, Костромки.

Район, про який йде мова

Поки вони перекинули сили на Херсонський напрям, наші несподівано наступили на Харків. Вони перелякались, що справжній удар був не на Херсон, не на Запоріжжя, а на Харківщині. Коли вони зрозуміли, стали перекидати сили на Харківщину. А в цей час наша бригада разом з іншими наступила на півночі Херсонщини – там звільнили шматочок. Після звільнення Миролюбівки, були спроби наскочити на Вереміївку – там були повноцінні штурми. Але вони все замінували. Основна проблема була в мінах. Там ми втрачали машини, інша бригада втратила дві бехи і медичну машину. Наші пішли східніше на Українку – ми їх вибивали з посадок, і вони тікали.

По вам стріляли?

2-го числа я заїхав на мінне поле – це була остання ділянка за посадкою. Я не знав, що машина для розмінування згоріла. Я їхав, бачив, що там накатано. Їду. Тут відбувається підрив міни, а я думав, що то поруч снаряд прилетів. А мені піхота передає: “Ти підбитий”. Я кажу: “Ні, то снаряд прилетів. Зараз заведемося та й поїдемо”. І отак по мінному полю, як Ісус по воді, я проїхався. Потім з’ясувалося, що там дуже рясно міни стояли. Я доїхав до позиції, де мав стояти, хотів розвернути танк, а він не розвертається. Я виліз з нього подивитись, а в мене пів катка немає. Так, як наче зубами відкусили.

Тоді ж по моїм слідам джип пішов медичний, а у джипа колія вужча, і вони підірвались там. Тяжкі “трьохсоті”, казали, там. І пішов танк інший – теж підірвався, потім я витягав, танк рідко коли виходить з ладу повністю після підриву.

Я стріляв – ми в засаді стояли – поки росіяни не почали тікати. Прилітали російські гвинтокрили – “крокодили” Мі-28, приземлялись – швидше за все забирали особовий склад, офіцерів. Піхоту кинули напризволяще перед Українкою. І тоді наша піхота добре їм всипала. Був випадок, що їхала машина з 20 тілами. Вони просто звисали з усіх боків БМПшки. В росіян є практика – вони себе ременями до бронетехніки прив’язують, і коли їх вбивають, тіла лишаються на ній. 

Тоді багато літало російської авіації. Вони літали, обстрілювали посадку, спокійно так літали, вони з 3-х кілометрів десь лупили по наших позиціям.Танк-то не боїться, а от піхоту “кошмарили”. Тоді наші пішли і прорвали лінію оборони.

Вночі я поїхав на ремонт. Коли я повернувся до свого підрозділу, тоді ми зазнали втрат техніки. В мене була задача підбити ворожий танк, там горіла наша беха. На щастя, боєкомплект не розірвався, всі евакуювалися. Але російський танк був недалеко. Через задимлення мій навідник в танк не попав, але перелякав його. І з наступним пострілом він втік, а наша піхота на бехах змогла вийти. Вони ще російського “тигра” забрали, повного їхніх речей.

Потім ви наступали?

Потім вони відступали, ми просувались. Аж поки росіяни не зайняли позицію по дорозі від Нової Кам’янки до Дудчан (19 кілометрів по прямій від описаних вище місць, – МОСТ). Там місцевість на підвищенні. І вони там зайняли оборону. Наші зазнали втрат і в техніці, і в піхоті. Там зосередили багато артилерії, кинули всі свої підрозділи. 

5 жовтня я потрапив там у засідку: там було три танки, вони зажали нашу беху. Викликали мене і ще один танк. Ми мали тоді виїхати і “шугонути”, але так сталось, що вони вже відступили. Була зміна планів, ми мали з піхотою зайняти їхні позиції, але насправді вони влаштували там засідку. Ми їхали, нам вже в спину стріляли. Я знаю одного піхотинця, який там осколок “піймав”.

Коли я приїжджав до своєї позиції, де мав зупинитись (я мав перший зупинитись, а інші колони повз мене пройти) я побачив русню – чи в нього нерви не витримали від побаченого, чи він побіг за гранатометом – я не знаю. Я різко розвернув танк, передав, що бачу русню, і зробив постріл навздогін, щоб йому легше біглось. 7 кг пороху в заряді дуже гарно мотивує швидше бігати. 

Потім я почав прочісувати кулеметом і пушкою всю посадку, куди вони тікали. По мені вже працювали – розбили тепловізор танковий кулями. Піхота спішилась, теж стала насипати. Я прострілював посадку до кінця, в яку вони тікали. А потім почав стріляти в паралельну посадку. І тут бачу краєм ока, що зліва граната, я присів, подивився звідки ця граната – це була не перша граната, бо в мене весь люк був в цятках від осколків. Я тоді розвернув в той бік танк і простріляв ту посадку до кінця. Попередив, що в мене снаряди закінчуються, знову простріляв посадку, в яку вони тікали. Потім стало в нашу піхоту прилітати. 

Поки зіскочили з бехи, їх вже “покосило частково”. Я прикрив піхоту корпусом. Вони погрузили піхоту в беху й відступили, а я розвернувся, поїхав за ними і стріляв кумулятивними. В мене залишалось два кумулятивні снаряди – вони мають великий фугасний ефект, тому я економно їх використовував. Забрав відділення піхоти, бо вони свою беху на евакуацію поранених віддали, і поїхав. Останнім їхав танк, який був третім при наступі. Він тоді завернув в лісосмугу, з якої нас обстрілювали, і там розганяв тих, хто по нас стріляв.

6-го числа наша рота вийшла на відпочинок. Я пішов знову на ремонт – в моєму “поляку” поміняли електроніку. В ньому постійно щось ламалося. Я дав йому імʼя “Нєкромонстр”. Бо він був майже мертвий, але їздив і стріляв. 

На ньому ти і отримав поранення?

В наступ вже йшов після ремонту, але перед атакою трал лівий в мене впав, не хотів підніматися. Зрештою підняли його. Два рази до наступу мінявся план – це такі ознаки не гарні, ясно що щось іде не так.

Ми поїхали. І коли я вже мав займати позицію, мені з боку був перший прильот. Навіднику тоді пʼятку відірвало, а він цього не помітив. Влучання було в районі БК. Я тоді був зовні танка, дивився, як краще заїхати. Мене викинуло з танка тоді повністю, до задньої частини башні. Навідник вискочив, побачив мене, заскочив назад і розвернув танк “задницею” до противника. Потім було друге попадання. Навідник вже вискочив в’яло, я зрозумів, що з ним щось не те, дав команду покинути танк. Він сам виліз, сам зіскочив. В мене від пострілу секунди три був шум у вухах, як в комп’ютерній грі, потім я зіскочив, а він мені: “Саня, в мене нога поломана”. Я кажу: “Давай допоможу”.

Беру його тягнути, а не можу – він більший за мене. Хотів його по землі тягнути, але розумію, що рука не працює – осколок влучив, схоже перелом. Я покликав механіка-водія, бо він був цілий. Він вернувся назад, я йому сказав тягнути навідника. Хоча навряд він міг нормально потягнути – він хлопець невеликий. Я вискочив до піхоти через посадку, направив їх до навідника і вони його витягнули. Нас на бехі потім відвезли на точку евакуації. Тоді через півгодини загинув ще один танкіст.

Я насправді, легко відбувся. Зазвичай, коли так близько прилітає, то людину навпіл розрізає. 

Херсон вже брали без тебе…

Це саме обідне, знаєш. Так мріяв заїхати в рідний Херсон на танку, “дріфтанути” на площі Свободи. 

Поділитися цим матеріалом

Редизайн та модернізацію сайту
проведено за підтримки

official_logo_transparent_background_250