“З росіянами не працюватиму”, — відповів старший фельдшер Каховської станції “швидкої медичної допомоги” Сергій Смоляк, коли почув: “Ти — з ким? Обирай”.
Ця розмова відбулася наприкінці жовтня 2022 року, коли у Каховку приїхав директор Обласного територіального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Юрій Бовкун, який тоді вже не приховував співпраці з окупантами.
Бовкун виїхав з Херсона під час оголошеної російськими загарбниками евакуації і особисто перевіряв на лояльність своїх підлеглих на лівобережній частині Херсонщини.
“У тебе — два тижні на виїзд з міста”, — сказав Бовкун Смоляку.
І у листопаді 2022 року почалася нова сторінка життя медика з Херсонщини Сергія Смоляка. Він став фельдшером швидкої медичної допомоги, працював у Дарницькому районі Києва. А 9 січня 2026 року загинув у віці 56 років, надаючи допомогу постраждалим внаслідок російського обстрілу.
Росіяни, розуміючи, що на місці влучання працюють медики та спеціалісти екстрених служб, вдарили вдруге. Це — їх почерк, їх стиль ведення війни. Сергій Смоляк перебував у 50 метрах від місця вибуху. Загинув від уламкових поранень.
Назвала сина на його честь
Сергій Смоляк, за словами його сина Олексія, працював на “швидкій” з 1988 року, після закінчення Бериславського медичного училища.
“Тато, — розповідає Олексій, — хотів отримати вищу освіту у Запорізькому медінституті, але не вступив через конфлікт, який виник з викладачем на вступних іспитах. Викладач повів себе неправильно, як на мене: не згладив, а загострив по суті дрібний конфлікт. Інших спроб піти у виш батько не робив”.
Невдовзі після початку роботи молодий фельдшер познайомився з Тетяною, майбутньою медсестрою. Вона теж навчалася у Бериславському медучилищі. Дівчина перебувала на практиці у лікарні, розташованій біля станції швидкої допомоги.
У листопаді 2025 року подружжя Смоляк, Сергій і Тетяна, приймали вітання з кораловим весіллям — 35-річчям шлюбу.
У 2000 році Сергій Смоляк став старшим фельдшером. Ця посада — адміністративна, кабінетна. Старший фельдшер відповідає за забезпечення бригад швидкої допомоги медикаментами, за планування роботи та за інші організаційні питання.
“Але, — розповідає Олексій Смоляк, — батько не припиняв і працювати “в полі”, тобто, на виїздах. П’ять днів на тиждень він працював як старший фельдшер, а щосуботи — просто як фельдшер у складі бригади”.
Як каже Олексій, його тато робив це з кількох міркувань. По-перше, щоб не втрачати зв’язок з реальністю, постійно мати уявлення, як працюється співробітникам. По-друге, щоб не втрачати навички, бо розумів: перебування на керівній посаді може закінчитися будь-коли. По-третє, виїзди були додатковим заробітком, що теж важливо.
“На які тільки випадки, — говорить Олексій, — батькові не доводилося виїжджати. Він розповідав, що 18 чи 19 разів приймав пологи у машині, коли не встигали довезти жінку до лікарні, коли везли з якогось села, розташованого за десятки кілометрів від Каховки. Одного разу за таких обставин народився хлопчик у жінки, яка вже була мамою п’ятьох дівчат. Подружжя дуже хотіло хлопчика. І — ось — здійснення мрії. Після пологів жінка спитала у батька: “Доктор, як вас звати?”. І сказала, що назве сина Сергієм на його честь, бо тато став учасником дуже важливої для цієї родини події”.
Один із п’ятнадцяти
Під час російської окупації Сергій Смоляк виїхав з Каховки тільки на початку листопада 2022 року, коли проукраїнськи налаштованій людині було вже неможливо залишатися у місті.
“Я, — розповідає Олексій Смоляк, — кілька разів говорив з татом про виїзд. Він відповідав, що працюватиме, доки є зарплата від України. Думаю, він розумів, що в Каховці була дуже важка ситуація: на станції швидкої допомоги з понад 40 працівників залишилися 15, інші виїхали”.
Працівникам станції пощастило: заклад був підпорядкований Обласному територіальному центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, тому ані місцева окупаційна влада, ані росіяни, які перебували у Каховці, не цікавилися його роботою.
“Були припущення, — згадує Олексій Смоляк, — щодо співпраці Обласного терцентру з окупантами. Якось звідти приїхав у Каховку представник керівництва і привіз російську зарплату — рублі. Наказав батьку роздати їх. Тато розповідав, що його колеги спочатку не хотіли брати ті рублі, та він вмовив їх, бо особиста безпека — найважливіше. Було очевидно: хто принципово відмовиться, може опинитися “на підвалі”. Потім люди поміняли рублі на гривні у місцевих ділків”.
За словами Олексія Смоляка, директор терцентру Юрій Бовкун спочатку не афішував своїх симпатій до окупантів: “Як волонтер я привозив у терцентр ліки. Бовкун казав, що він не залишить Херсон і херсонців, що у місті живе його важкохвора мати. Тато щомісяця подавав до терцентру документи про нарахування своїм співробітникам української зарплати, і вона нараховувалася. А у жовтні 2022-го Бовкун разом з матір’ю виїхав на лівий берег і вже не приховував, що він — колаборант”.
Олексій разом із родиною виїхав з Херсона у вересні 2022 року.
“Тоді, — розповідає він, — окупанти провели на Херсонщині псевдореферендум, і волонтерів, які доставляли гуманітарні вантажі з України та розподіляли їх в області (я теж займався цими питаннями) попередили про можливе посилення репресій найближчим часом. І наша родина вирішила виїхати в Київ. Тоді було вже дуже проблемно перетинати лінію розмежування, та нам пощастило. А у листопаді ми зустрічали там батьків, яким теж пощастило вирватися з окупації”.
Невдовзі після переїзду до Києва Сергій Смоляк влаштувався черговим фельдшером бригади екстреної медичної допомоги підстанції № 17. Працюючи там на півтори ставки, знаходив час для викладання в онлайн-режимі на курсах підвищення кваліфікації медпрацівників. До речі, робив це і на Херсонщині: ділився досвідом з колегами, а також читав лекції студентам Бериславського медичного коледжу — закладу, де свого часу і сам здобував освіту.
За словами Олексія, Сергій Смоляк, вже перебуваючи у Києві, дізнався, що в Каховці росіяни викрали зі станції швидкої медичної допомоги усі сучасні автомобілі, лишивши там один — “ГАЗель” у дуже поганому технічному стані.
Олексій каже, що батько не хотів робити з родини династію медиків: “Коли закінчував школу, сказав батькам: “Ви обидва – медики. Може, й мені варто обрати цю професію, щоб була династія?”. Батько відреагував дуже емоційно: “Ні в якому разі!”. Він був категорично проти, бо знав цю сферу зсередини, розумів, наскільки важко там працювати. Врешті-решт, я обрав іншу спеціальність”.
На запитання про те, якими були основні риси характеру його батька, Олексій Смоляк каже: “Він був оптимістом, веселою людиною, ніколи не впадав у розпач”.
Розповів, що коли в чаті будинку, де орендують квартиру його батьки та бабуся, повідомили про загибель Сергія, хтось з мешканців написав: “Як загинув?! Він два дні тому приїжджав до нас кардіограму робити. Такі анекдоти розказував, що аж легше стало”.
Олексій розповідає, що його батьки багато працювали, та разом з тим, не були людьми, які жили лише роботою. Каже, що лишилося дуже багато спогадів про сімейний відпочинок, літні поїздки на море, зимові — у Карпати і в Київ, про свята. За словами сина, батько був людиною, здатною створити навколо себе веселу і доброзичливу атмосферу.
Позитивне мислення і оптимізм дуже допомагали у роботі, бо часто доводилося виїжджати на місця влучань ворожих ракет та ударних безпілотників, що було не тільки важко фізично, а й супроводжувалося величезною емоційною напругою. Й у такій ситуації здатність “розряджатися” самому й допомагати у цьому колегам була неймовірно цінною.
Втім, бувало й таке, коли — не до веселощів.
“Батько, — розповідає Олексій Смоляк, — замовив і носив на тілі військовий жетон з вигравіюваною інформацію про себе. Казав: “Після прильотів я бачив деяких загиблих у такому стані, що їх важко буде впізнати, і подумав, по чому мене впізнаватимуть у разі потреби. У мене ж — ані шрамів, ані татуювань”.
У Києві небезпека постійно чатувала на працівників “швидкої”. Восени 2025 року, пригадує Олексій, бригаду його батька викликали на одне з підприємств, яке зазнало атаки російських безпілотників: “Медики надавали допомогу людям, яких витягли з-під завалів, і в той час у сусідній цех, на відстані десь 150 метрів, прилетіло чотири “шахеди”.
У грудні неподалік службового авто, у якому їхав Сергій Смоляк, прилетіла російська балістична ракета. Тоді пощастило: машину добряче струснуло, але цим усе й обмежилося.
А страшну звістку про загибель медика першою отримала його теща.
“Про загибель тата, — говорить Олексій Смоляк, — мені повідомила бабуся. Це було вранці 9 січня. Трагедія сталася о 2 годині 30 хвилин. Бригаду “швидкої” викликали для надання допомоги пораненим внаслідок обстрілу. І невдовзі після приїзду медиків стався другий удар. Батько перебував найближче до місця вибуху, тому загинув від уламків. Ще кілька працівників ДСНС були серйозно поранені”.
На місце трагедії викликали керівника підстанції, де працював Сергій Смоляк. Той впізнав його. Хотів знайти у телефоні загиблого контакти рідних, щоб повідомити їм про нещастя, та не зміг розблокувати телефон. Керівник знав адресу Сергія, поїхав туди.
“Це було, — згадує син, — десь о сьомій ранку. Мати вже пішла на роботу, вона працює у приватній клініці. Вдома була тільки бабуся, яка теж виїхала з Каховки разом з батьками. Їй, на жаль, і довелося першою дізнатися про загибель тата. Потім вона мені зателефонувала”.
“Хочу, щоб в Києві був пам’ятник медикам”
За словами Олексія, пам’ять про його батька буде вшановано на Алеї пам’яті загиблих медиків, відкритій у липні 2025 року на території Київської міської клінічної лікарні №1. На цій алеї встановлені пам’ятні стенди, присвячені понад 60 медикам.
Олексій Смоляк каже, що хоче ініціювати встановлення неподалік місця загибелі батька пам’ятника, але — не тільки йому, а й усім українським співробітникам служби “швидкої допомоги”, які під час російсько-української війни загинули, виконуючи службові обов’язки.
“Там, — каже він, — є ділянка, де, на мій погляд, можна без проблем встановити пам’ятник. Люди його бачитимуть, а він не заважатиме ані автомобільному, ані пішохідному руху. Буду говорити про це з адміністрацією Дарницького району Києва. Хочу, щоб скульптурне зображення тата стало уособленням пам’яті про медиків, які віддали життя, виконуючи професійний обов’язок”.