Ордер Гаазького суду на арешт Путіна, виданий через викрадення десятки тисяч дітей, яких вивезли до Росії, тільки ускладнює їхнє повернення додому.
Даний матеріал є перекладом видання The Times.
У маленькій кімнаті в Києві групу українських жінок по черзі навчають витримувати допит ФСБ, страшної російської служби безпеки.
Вони не шпигуни — всього-на-всього матері, чиїх дітей викрав російський Кремль. Жінки проходять підготовку, щоб відправитися вглиб ворожої території для повернення своїх дітей.
Програма кількаденного тренінгу передбачає не лише відточення правильного поводження на території Росії, а й те, як зберігати спокій під час допиту та що робити у разі арешту.
Матері повинні пред’явити чималу кількість документів, які підтверджують, що вони є батьками для здійснення величезної подорожі через територію ворожої країни, щоб возз’єднатися зі своїми дітьми.
Тим, кому вдається пройти всі випробування, росіяни зазвичай віддають дітей, але мало хто має достатню кількість можливостей чи сміливості для здійснення такої поїздки.
Українська сторона зафіксувала 19 393 викрадення дітей, але справжня цифра набагато більша.
Минулого тижня Григорій Карасін, депутат Ради федерації Росії, похвалився, що «700 000 дітей знайшли притулок у нас, рятуючись від бомбардувань і обстрілів із зон конфлікту в Україні».
Москва заявляє, що діє виключно з гуманітарних міркувань, і викладає пропагандистські відео, на яких зображені нібито щасливі українські діти в російських таборах.
Однак врятовані діти дають абсолютно інші свідчення після повернення додому, розповідають про важку роботу та “виховання” в цих таборах. Тих, хто чинить опір русифікації, замикають у психіатричних лікарнях і вводять наркотики, а інших відправляють курсантами на військові навчання проти власної країни.
«Я думав, що мене спіткає та сама участь», — сказав 16-річний Віталій Верташ із Берислава на Херсонщині, який провів шість місяців у таборі, перш ніж його врятували в березні. «Мені сказали, що моя мама кинула мене».
Він був одним із сотень дітей, яких загнали на великі човни, а потім автобуси для 12-годинної подорожі до Криму на початку жовтня.
Директор школи сказав Віталію та іншим 36 учням, що це будуть двотижневі канікули.
«З першого дня я почав думати, що це не те, що я собі уявляв», — сказав він. «Нас розбудили на парад о сьомій ранку, і нам довелося чотири години слухати гімн Росії. Вони сказали нам, що ми повинні знати його як п’ять пальців на своїй руці».
Вечорами в них були так звані «розмови про важливі речі», де, за його словами, «ми дізналися про російську систему, і нам казали, що Росія чудова, а Україна погана».
Через два тижні замість повернення додому їм сказали, що їх переведуть до інших таборів через обстріли в Україні.
За його словами, життя в новому таборі в Євпаторії було «жалюгідним». «Нас жило по п’ятеро людей в кімнаті», давали мізерний пайок — «інколи суп, а то просто гречка, тому ми завжди були голодні».
«Куратор Астахов був повним садистом», — додав він, показавши на своєму телефоні фотографії ранкового параду та зображення дівчини на підлозі, яку змусили зав’язати Астахову шнурки, тому що вона випадково наступила йому на ногу.
Одного разу Віталій отримав дозвіл піти в магазин зі своєю подругою Ольгою, 17 років. Невдовзі йому подзвонив директор табору. «Вона сказала, що не давала нам дозвіл покинути територію табору, тому на нас чекає покарання. Ми були налякані, тому цілу ніч гуляли містом, але вони викликали поліцію, яка нас затримала і відвезла назад у табір.
«Астахов був розлючений. Він забрав наші телефони, щоб перевірити, чи ми передаємо інформацію в Україну, і знайшов повідомлення від мого брата, який повідомив мені, що наше місто звільнено. Він сказав: «Якщо я дізнаюсь, що ви знову спілкуєтеся з українцями, то вам буде дуже погано». Потім він замкнув нас у підвалі на чотири години.
«Ольга сказала йому, що це мав бути табір для відпочинку, а не політичної агітації, за що він її побив”.
«Потім нас вивели на сцену в залі на очах у всіх, і керівництво табору сказало, що ці зрадники спілкувалися з українцями, а інші діти з нас сміялися. Були дехто з Луганська, які були проросійськи налаштовані і кричали: «Слава Росії!»
Наступного дня Віталій із компанією друзів вирішили послухати гімн України. «Хтось переповів це Астахову, і він замкнув нас у маленькій клініці на чотири дні, передаючи нам їжу на металевих тарілках, як собакам, і сказав, що нас відправлять на перевиховання в армію для подальшої війни проти українських нацистів.
«Я боявся — нам сказали, що батьки кинули нас і нас переведуть у дитячі будинки чи кадетське училище».
Мати Віталія, Інеса, була в розпачі. Після безкінечних дзвінків до його школи і відсутності результатів, вона зв’язалася з Save Ukraine. Не маючи змоги самостійно поїхати в Росію, оскільки у неї є однорічна дитина, вона підписала доручення іншій матері, яка допомогла витягнути Віталія.
Довга дорога додому тривала 6 днів.
Нарешті автобус прибув до християнської церкви “Філадельфія” в Києві, де чекала Інеса. «Я відчула таке полегшення, побачивши його», — сказала вона.
Разом з іншими родинами дітей, які повернулися, їх поселили в готель у Києві, де діти могли отримати необхідну допомогу.
«Як добре прокинутися вранці і не співати гімн Росії», – посміхається Віталій. «Я відчуваю себе вільним, я люблю гуляти Києвом, ходити в Макдональдс і спостерігати за банджі-стрибунами з мосту [через Дніпро]. Одного дня я би теж хотів це спробувати».