З кінця серпня українська армія успішно контрнаступає на півдні. Сухий Ставок, Високопілля, Велика Олександрівка, Давидів Брід – маловідомі за межами Херсонської області назви деокупованих населених пунктів, але важливий плацдарм для подальшого просування.

Попереду – величезна частина Херсонщини, яка з перших днів перебуває під російською окупацією. Йдеться як про сам Херсон, за який міцно вхопилися окупанти, так і про десятки міст на лівому березі Дніпра, перейти який буде надскладною задачею.

Чіткої картинки або хоча б “ескізу” контрнаступальних дій на півдні у суспільстві наразі немає. Українське військове та політичне керівництво зі зрозумілих причин із затримкою повідомляє про звільнення населених пунктів. Перед початком контрнаступу для журналістів тимчасово закривали всю лінію фронту. 

УП вирішила розпитати про перебіг контрнаступу на півдні в секретаря парламентського Комітету з питань безпеки, оборони і розвідки, полковника СБУ Романа Костенка.

Костенко має 22 роки військового стажу, служив у центрі спецоперацій СБУ “Альфа”, керував підрозділами спецназу та брав участь у різних спецопераціях. Захищав Донецький аеропорт.

З початком повномасштабного вторгнення, як розповідає сам Костенко, він одразу поїхав у Миколаїв, щоб захищати рідний південь. Херсон, Одеса та Миколаїв – місця його народження, навчання та 10-ти років життя відповідно.

У Миколаєві Костенко, за порадою голови тамтешньої ОВА Віталія Кіма, прийшов із пропозицією допомоги до командувача оборони міста генерала Дмитра Марченка.

“Ми сіли з Марченком і вирішили: оце – мій напрямок, а це – його. Я йому допомагав тим, що керував спецпідрозділами, які відбивали напад на Миколаїв. 

Паралельно до мене дзвонили хлопці родом з Миколаївщини, з якими я за ці 20 років навчався, служив, брав участь у спецопераціях. Кажуть: “Ми можемо і хочемо служити, але військкомати нас не беруть”. А тоді ж така каша була… Я об’єднав їх навколо себе, ставив їм завдання. Усі знали, що в мене є свій підрозділ. І ми билися за Миколаїв”, – пригадує депутат.

Нині його підрозділ офіційно перебуває у складі ЗСУ, а сам Костенко поєднує роботу депутата з тим, що “допомагає військовим звільняти Україну”.

На запитання, чи бере Костенко участь у плануванні контрнаступальних дій на півдні, він відповідає: “Хіба що порадами. Просто завжди можу запропонувати свій досвід”.

В інтерв’ю УП Костенко пояснює, для чого росіяни так міцно тримаються за український південь, окреслює тактику контрнаступу української армії та перераховує озброєння, яке їй все ще треба нарощувати.

А також розповідає, чому, на його думку, українській армії наразі не треба доходити до самого Херсона.

“Захоплення півдня дає Росії дуже великі військові та політичні дивіденди”

– Пане Романе, пропоную найперше окреслити, який відсоток Херсонщини було звільнено від початку активного контрнаступу з кінця серпня.

– Якщо взяти всю область, правий і лівий береги, то це невеликий відсоток – якщо буде 10, то добре. Якщо говорити про плацдарм на правому березі, то це десь відсотків 15.
Але я хочу сказати, що тут складніше… тут дуже складно, бо цей напрямок є важливий для противника у стратегічному плані. Вони кинули сюди дуже багато техніки, дуже оснащені війська, зокрема повітрянодесантні.

Нещодавно 35-а бригада морської піхоти взяла полоненого з досвідом війни в Сирії. Вони тут через одного: або в Сирії, або в Чечні воювали. Це не прості мобілізовані.

– У чому стратегічна важливість цього напрямку для противника? Я так розумію, що це буде відповіддю на запитання, чому контрнаступ тут просувається дещо повільніше, ніж на тій же Харківщині.

– Ну, от чого вони досягнуть, захопивши Донецьку і Луганську область? Вклиняться вони трохи в Україну, яку намагалися захопити повністю, і Україна буде далі відвойовуватися. Стратегічно Росія від цього мало що виграє. Це буде робота суто на внутрішню аудиторію – “звільнення” того, про що вони говорили 8 років.

А якщо говорити про стратегічні цілі Росії, то захоплення півдня дає їм дуже великі дивіденди – і політичні, і, у першу чергу, військові.

По-перше, це відрізання України від моря і, скажемо, декларування отієї Новоросії, в яку вони прийшли 8 років назад – “исконно русские земли, Новороссия, Потемкин воевал, Суворов воевал”…

По-друге, це з’єднання з Придністровською квазіреспублікою.

По-третє, наступною була б Молдова. Я навіть говорив з представниками молдовського парламенту. Вони знають про це і дякують за те, що ми тримаємо ворога. Вони знають, що після ПМР росіяни пішли б на Молдову. Адже Молдова не є членом жодного блоку і не є навіть такою сильною державою, як Україна.

Далі росіяни входять на територію Європи й отримують шанс відігравати більшу роль у її політиці – бо “в нас он і Молдова, і Україна, Одеська область…” Туди ж вони можуть підтягнути зброю, ті ж самі “Іскандери”, бо зараз вони “зажаті” тільки в Калінінграді. Наступний етап – це шантажування світу.

Згадайте, як вони блокували Чорне море й не давали вивозити українське зерно.

Їхній плацдарм на правому березі, з військової точки зору, абсолютно невигідний, бо вони повністю знаходяться під ураженням нашої артилерії. Плюс, вони залежать тільки від двох мостів для постачання і постійно змушені наводити переправи. Тобто їм треба або відійти на лівий берег і там закріпитися, або наступати далі. Але на наступ у них немає сил, а виходити вони не хочуть. ​​

– Які два мости росіяни нині можуть використовувати? Там же і по Антонівському, і по Новокаховському, і по Дар’ївському були прицільні ракетні влучання. 

– Дивіться, є всього два реальних мости, які зараз можуть пропускати через себе автотранспорт – Антонівський і Новокаховська дамба. 

Антонівський міст, за нашою інформацією, вони використовують дуже обмежено, ним фактично неможливо нічого перекидати. А Новокаховську дамбу вони відновили, там теж не така пропускна спроможність, як раніше, але вони можуть перекидати нею резерви, військову техніку тощо.

До того ж вони постійно будують у нових місцях переправи або пускають пороми, щоб перевозити та постачати своє угруповання, яке тут (на правому березі Дніпра – УП) знаходиться. 

– У чому, до речі, секрет стійкості Антонівського мосту? 

– Я навіть читав про нього, цікавився. По-перше, це витвір мистецтва радянських часів, він дуже міцний, його будували багато років. По-друге, проблема в тому, що в нас немає ефективної зброї, яка б могла одноразово його знищити – типу ракет “Калібр”.

“Хаймарсами” ми завдаємо йому ушкоджень, але росіяни можуть їх швидко відновлювати. Ми, звісно, вже набили так, що відновлювати їм проблемно, але все-таки ключові опори й полотно там ще знищені не повністю.

– Коли інформація про контрнаступ на півдні тільки-но вийшла в публічну площину, військові розповідали нам, що бої йдуть по всій лінії фронту – від Посад-Покровського до Високопілля. Наразі новини про звільнені населені пункти надходять переважно з півночі Херсонщини: Високопілля, Нововоронцовка, Давидів Брід. Тобто зона наступу звузилася?

– Ми зараз говоримо в першу чергу про військову техніку і введення противника в оману. Неправильно було б наступати в одному напрямку. Бити в лоб – це до росіян. І тепер вони мають, скажімо так, наслідки цієї атаки.

Не буду говорити конкретно про південь, але як це робиться: вибирається кілька напрямків для наступу, зокрема декілька із них бувають хибними. І робиться весь комплекс заходів: переміщення військ, створення ударних угруповань тощо. Але в бою все може змінитися.

Тобто не можна говорити, що лінія наступу звузилася. Активізацію показали по всій лінії, а потім справді вдарили по конкретних напрямках. 

От 29 серпня ми звільнили Сухий Ставок, Благодатівку і дорогу на Давидів Брід – це був наш плацдарм на лівому березі Інгульця. Якби ми його тоді не взяли, не був би звільнений Давидів Брід, противник не пішов би ні з Великої, ні з Малої Олександрівки.

Можливо, хтось думає: дуже мало звільнили! А я скажу, що перейти річку, форсувати її та закріпитися, це, по-перше, дуже складна наука, по-друге, дуже складний маневр. Іноді він потребує більше сил і засобів, ніж просто наступ на рівнині.

І люди, які це зробили, справжні професіонали. 

І ще дуже серйозну роль на Херсонському напрямі відіграв контрнаступ на Харківщині. Бо спочатку росіяни навіть подумати не могли, що вони можуть відступати. Як їх не били, вони трималися, підтягували артилерію, резерви. А коли вже почався контрнаступ на Харківщині, то пішли більш масштабні успіхи й на півдні.

Підвищився морально-психологічний стан особового складу. Наші солдати почали діяти сміливіше, ми побачили, що можемо продавлювати оборону. Тому скажемо так: на Харківщині ми навчили противника відступати.

“Нам треба нарощувати гармати сотнями, тисячами”

– Чим українська армія наразі контрнаступає на півдні, якою зброєю? 

– Усім, що ми маємо. По артилерії – 120, 122, 152-мм радянські калібри, яких у нас з кожним днем усе менше. І його ж нема де брати, ми зараз вигрібаємо останнє в країнах бувшого Варшавського договору.

І плюс те, що нам надали партнери – 155-мм калібр. Це і “777” (британсько-американські причіпні гаубиці – УП), і “М109” (американські САУ– УП), “Цезарі” (французькі САУ– УП), польські “Краби” (САУ – УП). Також це 105-мм “М119” (американські буксирувані гаубиці – УП).

По ракетах залпового вогню: “Ураган”, “Град”, “Смерч” і “Хаймарси”, які маємо.

– Яке співвідношення між українською та західною зброєю?

– Складно сказати, але я думаю, що 80 на 20, може, 70 на 30. Це те, що я візуально бачу. Просто західне озброєння, як правило, у підпорядкуванні “старшого начальника”, а все наше – у бригадах. Воно і розходується більше, і його напряму використовують командири.

Але західного, звичайно, набагато менше. У нас багато стволів радянського виробництва. До того ж нам часто противник “допомагає” снарядами. На Харківщині так взагалі був “лендліз”.

– Так-так, роботу одного з затрофеєних на Харківщині експонатів ми знімали на Донеччині. А що росіяни лишають на півдні?

– Тут таких масштабів немає, бо тут противник відходить більш організовано, ніж на Харківщині. Якщо там вони бігли, то тут вони реально створювали тактичний відхід. Я був у деяких звільнених селах, там вони практично одиниці техніки лишають – боєприпаси можуть, а техніку – ні.
Усе, що їде, вони відводять на запасні позиції, у другий чи третій ешелон, і там уже знов будують оборону. Тому тут потрібно продавлювати кожен метр оборони противника.
Вона в них не посипалася.

– Як взагалі зсередини виглядає контрнаступ на півдні, яка послідовність дій? Спочатку українська артилерія відпрацьовує певну територію, населений пункт, потім заходить піхота, і зав’язуються вуличні бої? Чи росіяни просто поступово відсуваються, після чого українські військові зачищають ці території?

– Як правило, на першому етапі наша артилерія багато працювала зі стаціонарних позицій – так ми вибили багато техніки. Ми використовували різні снаряди: і високоточні, й активно-реактивні. Вони справді показують перевагу над радянськими зразками.

І ще, хто б там не применшував роль дронів, а я скажу, що недавно чув російську пісню, де солдат грає на гітарі та співає слова: “Висит над нами украинский дрон”. Так от раніше, у Першій, Другій світовій, нішу подавлювачів морально-психологічного стану противника, крім артилерії, займали снайпери. Їхнім завданням було постійно турбувати противника, не давати йому висунути голову з окопу.

А зараз, коли відстань між позиціями уже значно більша, цю функцію виконують дрони. Наші дрони скидають маленькі, великі бомби і знищують техніку! Досить цікаво дивитися, як жужання дрону заганяє противника в нори. Вони передають: “Дрон, усі по норах”. 

Це ж те, до чого український народ прийшов сам, перелаштувавши звичайні дрони. І літають же не завжди військові, літають айтівці, весільні фотографи і так далі. Й іноді роблять такі речі, що артилерія не завжди може зробити.

– Повернуся до тактики звільнення територій на півдні: ви сказали, що на першому етапі багато працювала артилерія зі стаціонарних пунктів?

– Так, вибивала стаціонарні цілі. Тому що стаціонарні, закопані цілі досить складно вразити і під них не можна наступати. Якщо там є закопаний танк, то переходячи річку, особливо, коли ти налагоджуєш переправу, він одразу бере її під приціл і починає туди “насипати”. Без втрат тоді перейти неможливо.

Тому завданням артилерії було “вибити” передній край, щоб противник хоча б не міг за нами спостерігати. Це потім вони застосували зброю, “Орлани”, але то вже боротьба з ними – постановка димових завіс та інші моменти, про які я не можу говорити.

Потім, коли ми “вибиваємо” передній край, один підрозділ зайшов, закріпився, інший підрозділ зайшов, закріпився, пішло накопичення. Накопичилася сила, і з цього моменту противник уже поступово витісняється метр за метром. 

Протягом 2-3 тижнів ми витісняли противника метр за метром, працювала артилерія, а потім, як правило, коли противник був відтіснений до якихось позицій, заходили наші хлопці.

Були і стрілкові бої, але вони не були масовими. Були якісь сутички, але в основі наші заходили тоді, коли противника звідти уже вибивали, і просто добивали тих, хто лишився.

– Останнє про зброю: що ще з важкого озброєння необхідно українській армії для успішного контрнаступу? 

– Нам потрібно наростити ті види озброєння, які вже є: артилерія, боєприпаси і стволи. У нас же поступово будуть закінчуватися 122-і та 152-і, тому треба перейти на 155-ий калібр і закривати ним потреби всієї артилерії. Одна гармата перекриває 5 або 10 кілометрів фронту – нам треба ці гармати нарощувати сотнями, тисячами.

Звичайно, перевагу, на мою думку, треба віддавати саме САУ, бо, як показала ця війна, батарея, дивізіон, який веде вогонь, швидко знищується. Тому береться батарея, розпорошується по 2-3 гармати, і вони по одній наносять вогонь. Буксирувана артилерія – це ж час на розгортання, час на згортання.

– Росіяни ще використовують буксирувану техніку?

– На наших напрямках вони ще не повністю від неї відмовилися, але, думаю, що вони навпаки скоро на неї перейдуть, бо ми виб’ємо їм всю самохідну. 

Але на одному з етапів вони майже відійшли від буксируваних (установок – УП) і почали використовувати тактику самохідних. Вийшли в поле, прицілилися, зробили 2-3 постріли – ми їх побачили, кинули один снаряд поруч, і все, вони одразу переходять на іншу позицію.

Таким чином ми їм не давали стріляти. Бо ж на початку їхній вогонь був настільки масовим, що ми стріляли навіть не на ураження, а щоб показати, що ми їх бачимо. Зараз усе вже значно точніше, вони бояться навіть підходити. Наша контрбатарейна боротьба на півдні наразі налагоджена на 8-9 за десятибальною шкалою. 

Далі: “Хаймерси” себе, звичайно, ефективно показали – треба нарощувати і типи ракет, і збільшувати дальність. Може, не “Хаймерси”, а МЛРС, тобто ракети залпового вогню. Бо з нашими ракетами радянського виробництва… їх теж скоро просто не буде, ми теж їх вигрібаємо. 

Якщо брати тактичний рівень, це я зараз про старшого начальника, то треба нарощувати наші “Стугни”, вони ефективні, та “Джавеліни”. Але “Джавеліни” – це більше оборонна зброя, вони чекають, або коли противник підійде на 2,5 кілометрів, або ми будемо з ним зближатися.

Втім, противник це розуміє, він не ставить відкрито техніку. Плюс на багатьох напрямках по Херсонській, Миколаївській областях вони розбирають наші зрошувальні канали і використовують ці плити для побудови укріплень. Дві плити поставили – і техніка в укритті. 

Авіація, на мою думку, за наявності в обох сторін систем ППО, не відіграє ключову роль. Не робить це настільки, як артилерія та ракети дальнього ураження.

“Нам не треба доходити до самого Дніпра прямо зараз”

– Враховуючи темпи контрнаступу і важливість цього регіону для Росії, наскільки близькою перспективою для вас здається звільнення Херсона?

– Я сподіваюся, що ми його звільнимо до кінця року. Тут зараз хороші, грамотні командири, начальники, є увага головнокомандувача. Керівництво держави, наскільки я знаю, розуміє важливість цього регіону. 

Якщо зараз не вибити противника (з півдня – УП), він проведе мобілізацію, перегрупує свої сили десь на сході – стане там в оборону, щоб більше не здати, а потім перекине сюди свої війська.

Тому наше завдання – поки є погода, немає розливів, звільнити якомога більше територій. 

По факту, нам не треба доходити до самого Дніпра прямо зараз. Наше завдання – підійти на якусь дальність, скажімо, 15-20 кілометрів, щоб нашою важкою артилерією покрити береги Дніпра. Тобто щоб ми стріляли по противнику не лише з систем залпового вогню, а й з артилерії – тоді, думаю, буде набагато легше. 

– Скільки кілометрів на сьогодні відділяє українську армію безпосередньо від Херсона?

– Дивлячись, звідки міряти. Якщо від Зеленого Гаю, Тернових Под (на північний захід від Херсона, найкоротша відстань до підконтронтрольної ЗСУ території – УП), то це кілометрів 20-25. Якщо від тих напрямків, де Берислав (на схід від Херсона – УП), то це більше, треба ще підходити.

– Усе ж уточню за річку Дніпро, яка стане велетенською природною перешкодою для просування вперед: ви говорите, що українській армії не треба до неї підходити прямо зараз. Наскільки реально буде її взагалі перейти? З наявними силами.

– Дивіться, я відповідатиму так: форсувати Дніпро дуже тяжко. І я впевнений, що коли ми противника виб’ємо (з Херсона – УП), вони зірвуть і той самий Антонівський міст, і Новокаховську дамбу заблокують, щоб ми не могли перейти інший берег. 

Моя стратегія проста, думаю, як і командирів, і начальників: вийти на рубіж Дніпра і використовувати його як природну перешкоду, убезпечивши південь. 

У нас же зараз досить велике, сильне угруповання (на півдні – УП), а для оборони потрібно набагато менше військ. А коли перед тобою ще й природна перешкода, то можна втричі менше військ там мати, зайняти оборону по Дніпру, а всі інші війська перекинути на інші напрямки – той же Запорізький, Донецький. 

У нас же є плацдарми на лівому березі Дніпра: усе Запоріжжя наше, Київщина – нам потрібно буде потім наступати звідти. Це виключно моя точка зору, бо ви маєте рацію – форсувати таку широку річку при тих можливостях і зброї, яка є в росіян, це просто завалювати їх трупами. 

Можливо, вони далеко відійдуть і ми зможемо це (перейти Дніпро – УП)зробити просто. Але те, як я бачу зараз, вони можуть справді закріпитися на лівому березі, тому нам треба буде переходити до оборони по півдню, убезпечивши Миколаїв і відносно Херсон, а потім проводити наступальні дії з інших напрямків.

– Тобто Каховці, Новій Каховці, Таврійську після звільнення Херсона доведеться ще трохи почекати… 

– Дивіться, рішення буде приймати Верховний головнокомандувач і головнокомандувач – я вам говорю зі свого досвіду. Питання ж не в тому, кого швидше звільнити, питання в стратегічності та можливостях. 

Ми можемо в тому Дніпрі втопити всю нашу армію, керуючись бажанням звільнити Каховку. А можемо взяти ці війська, звільнити все Запоріжжя, а потім прийти в Каховку. І це різні речі. Ми ж не Росія, щоб так знищувати свій особовий склад. 

Може, завтра все складеться по-іншому. Це я аналізую ситуацію, яка є зараз.

“Росіяни чекають на підкріплення, щоб іти далі на південь”

– Що, до речі, відбувається на Запорізькому напрямку – активна оборона? Звідти находить дуже мало новин.

– Так. На тактичному рівні, наскільки я знаю, проводиться зайняття вигідних позицій.

Загалом ми активнічаємо по всьому фронту, і стратегічна ініціатива наразі за Україною. Це взагалі нонсенс: ті, хто називали себе другою армією світу, дали перехопити стратегічну ініціативу Україні.

Маючи менші спроможності, менше озброєння, втрату територій, ми наступаємо. Іноді наступаємо на переважаючі сили противника. Навіть якби Росія, не дай бог, зараз виграла, наш приклад однаково б вивчали в усіх військових академіях світу.

– Щонайменше на одному напрямку українська армія точно не наступає – на Бахмутському. Ми нещодавно з нього повернулися, і ситуація там… 

– Там ми тримаємося. Так, Бахмутський напрямок досить складний, бо розташований на тій ділянці фронту, де Путін хоче отримати хоча б якусь перемогу.

Задекларувавши захоплення всієї України, росіяни по факту получили шиш. Потім вони стали звужувати свої плани: “А, Київ нам не потрібен, вийдемо звідти, поки давайте станемо тут (на Донеччині, Луганщині – УП)”. Стали в оборону – все погнали на південь, але і там ми їм не дали нічого зробити. 

Вони це бачать і активізовуються на сході, але в той же час ми вже починаємо забирати Луганську область. 

– Я тримаю кулачки за Лисичанськ і Сєвєродонецьк, де ми встигли попрацювати до окупації.

– Я так само рахую кілометри до свого рідного села Чарівне на Херсонщині. Я там виріс і прожив до 17 років, поки не пішов в армію. Там до останнього часу жили мої батьки, я їх вивіз уже з окупації.

– Скільки кілометрів українській армії до вашого села на Херсонщині? 

– Кілометрів 14-15 активних дій. Я кажу за Чарівне, бо це моє село, це мені болить, а ще ж є Берислав, Херсон… 

Вони будуть убезпечені тоді, коли ми виб’ємо росіян за Дніпро. Треба звільняти правий берег, а потім і всі інші території. І це, мабуть, покликання нашого покоління.

– … яке тягне за собою також великий біль нашого покоління – ціну звільнення територій. 

– Скажу так: у наступі ми несемо менші втрати, ніж противник в обороні. 

– Серйозно?

– Так, і це нонсенс. З того, що я бачу, ми несемо менші втрати і в техніці, і в особовому складі. І це є досягненням як грамотності наших командирів, грамотності планування, так і наслідками контрнаступальних дій на Харківщині. Там ми показали противнику, куди йти.

Але щоб не здалося, що ми кидаємося шапками: ідуть дуже жорстокі бої, у яких наші хлопці показують себе на досить високому рівні, і роблять усе, щоб звільнити наші території. 

– Ви вже відчули присутність нових мобілізованих з боку РФ на фронті?

– Ні, не відчули. Ми знаємо, що вони є, і знаємо, що деякі вже навіть поїхали назад… Лягати в пітерську землю чи в якусь іншу. Але поки що це не масове явище. Зараз ними намагаються поповнити тільки недоукомплектовані підрозділи, а там вони, як правило, довго не живуть.

– Ви залишаєтеся при думці, що мобілізація 300 тисяч людей в Росії є ознакою її підготовки до наступу?

– Я вважаю, що якби вони не планували в подальшому наступати, вони б не нищили своїх солдат на правому березі Дніпра, про що я говорив вище.

Вони розуміють, що скільки тут буде стояти їхня армія, стільки вона буде постійно під ураженням, а Україна матиме перевагу. Бо за нами тут велика земля, уся логістика, а за ними – Дніпро, (переправи через який – УП) будуть постійно знищуватися.

Дай Бог, нам дадуть серйозніші ракети, які будуть руйнувати їхні переправи і врешті розіб’ють Антонівський міст, Новокаховську дамбу. Вони тоді взагалі будуть в оперативному оточенні…

Тому, думаю, вони зараз тримаються до того моменту, поки прийде підкріплення, щоб у перспективі йти далі на південь. Південь для них – це стратегічна мета, вони ще не відмовилися від його захоплення.

Повторюся: їм потрібно досягнути якоїсь цілі й отримати вплив на Європу, а зробити це можна тільки через південь. Там можна і з моря наступати, і з іншої сторони, де Придністров’я.

Тому ми повинні думати про те, що вони будуть готуватися до наступу на півдні. Уже після півдня можна, наприклад, “дотискати” схід, Донецьку область. А сконцентруєшся на сході – тебе виб’ють за Дніпро й усе. Це елементарна тактика, тут я нікому нічого не підказую.

“24-го лютого Кримський перешийок був замінованим”

– Останнє: у контексті оборони півдня неможливо уникнути запитання про його надшвидку окупацію. Херсонщина, яка вісім років мала бути під пильним наглядом військових, правоохоронців, врешті депутатів, стала не перепоною, а фактично воротами для окупації Мелітополя, Бердянська та Маріуполя. 

За вісім місяців роботи на цьому напрямку у вас з’явилося розуміння, як це стало можливим? 

– У мене є це розуміння. І думаю, що після війни нам потрібно буде з цим розбиратися і робити висновки. Як так більш коректно сказати… тут є прорахунки і помилки. Швидка здача півдня є результатом недоопрацювань тих людей, які відповідали за його оборону.

– Давайте інакше: яка ланка дала збій? Я так розумію, що це не військові… 

– Чому? І військові зокрема, і військові дали збій. Це комплексна (помилка – УП). Не можна сказати: “Ага, це через СБУшників!”, ні. Думаю, там, починаючи від військово-політичного керівництва, яке, мабуть, не догледіло і не знало, як це зробити, до СБУ, поліції й навіть до рівня батальйонів, які там знаходилися.

Обороняти південь мали військові. Військові мали розгорнути свої бригади, військові мали вступити в бій на межі з Кримом. Тобто питання є до всіх, але більше в мене їх все-таки до військових.

– Щодо зони відповідальності військових: вам відомо, у якому статусі перебував Кримський перешийок на момент повномасштабного вторгнення – замінований, розмінований? 

– Станом на 24 лютого він був замінований, хто б що не казав. Це те, що я знаю, про що я спілкувався з військовими, які там були.

– І як тоді росіяни його пройшли?

– Він не вибухнув. Чому він не вибухнув – потрібно розбиратися, коли буде на те час. 

– На рівні парламентського комітету у вас на це з’явився час? Ви почали взагалі з’ясовувати обставини окупації півдня? 

– Ні, поки не починали. У нас був главком, ми з ним спілкувалися, він пояснював деякі речі… 

Тому ще раз: зараз завдання звільнити території, а потім будемо з цим розбиратися. Я знаю, що хтось за це позбавлений військового звання, хтось – посади. Але однаково треба розбиратися. 

Ольга Кириленко, УП

Поділитися цим матеріалом

Редизайн та модернізацію сайту
проведено за підтримки

official_logo_transparent_background_250