Я зрозумів, що в камері я надовго
Це був ранній ранок, ми лише мали прокидатись та збирати сина в дитсадок. Тільки відкрили очі – і тут забігла мама, кричить “Росіяни йдуть!”. Я вийшов надвір. Дивлюсь – голова стирчить з-за паркану. Кажу йому: “Добрий ранок”, а він мені – “Кому добрий, а кому й не дуже”. Загалом їх було кілька, співробітники ФСБ та Росгвардія.
Зайшовши до хати, вони одразу почали шаритись. Обшукали стіл. Там одразу побачили чохол від телефону з надписом “Хто замовив Катю Гандзюк?”, такі в багатьох в Херсоні були. Один ФСБшник показав його іншому, той ствердно кивнув головою. В інших паперах в мене знайшли прапорець “Правого Сектора” та подяку від “Правого Сектора” за волонтерство. Один іншому показав, що і це прийняли до уваги. Одразу сказали одягатись.
В мене в столі лежали ще патрони до гумового пістолета, вони спитали, що це таке. Взяв патрон, показав росгвардійцю, той махнув, мовляв, нічого особливого. Після цього ми поїхали на Теплоенергетиків.
Ізолятор тимчасового тримання на вул. Теплоенергетиків в Херсоні — одна з основних баз в Херсоні, будівля колишнього витверезника, відремонтована в 2013 році. Росіяни тримають полонених цивільних (прим.ред.)
Щойно двері за мною зачинилися, і я сів за стіл, мене обступили хлопці, почали питати новини. Я зрозумів, що вони тут сидять вже довго – від 10 до 40 днів, а отже, і я тут застрягну.
Мої “співкамерники” одразу спитали, чи мене били. Я озирнувся, подивився на них, спочатку мені здалось, що вони не дуже побиті. А потім погляд зупинився на чоловікові, що сидів навпроти – в нього були синці від очей до рота. Руки з-під футболки були малинового кольору. Перевів погляд на іншого – побачив, що в нього вогнепальне поранення в ногу. І далі я зрозумів, що всі були в синцях і побиті.
З гнилого хліба можна було видлубати шматок розміром з 5 копійок
Годували нас двічі на день – зранку і ввечері. Готували та розвозили їжу також полонені, які були більш-менш лояльні до росіян. Вони також прибирали в приміщеннях та мили підлогу.
Наприклад, був один зек з Херсона, який відсидів років 12-14. Його затримали, і після російської тюрми йому в принципі не було куди йти, тож він лишився. Такої обслуги було 12-13 людей всього.
Нас годували спочатку тільки гречкою вранці. Ми її ділили навпіл, бо обіду не було. Коли в охорони був гарний настрій, вони її добряче пересолювали, щоб ми просили води та частіше ходили в туалет.
Ввечері нам давали хліб та склянку чаю без цукру.Хліб возили з Криму, і частіше за все він був гливкий, гнилий та цвілий. З цієї гнилі можна було видлубати шматочок розміром з 5 копійок і з’їсти його. Якщо хліб був більш-менш нормальний, ми намагались насушити сухарів, і ввечері поїсти сухарів та запити чаєм. Або доїдали кашу, яка лишилась зранку.
В’язнів змушували пити солону воду, носити острижене волосся в кишенях, їсти пов’язки ТРО
Перший допит в мене відбувся вже наступного дня. Його проводили ФСБшники, перевдягнуті в цивільне, а поряд стояла Росгвардія в повному обмундируванні – в касках, формах, з автоматами. Перше, що мені сказали – що в них є окрема людина, яка працює по таких, як я. Коли я, вже повернувшись в камеру, передав ці слова хлопцям, вони почали охкати та казати, що це поганий знак.
Є таке правило: якщо росіянам не сподобалося, як ти розмовляєш на попередній бесіді, а цей допит нею і був, то вони дають на тебе “замовлення” охороні і ввечері тебе катують в коридорі.
Робити можуть все, що завгодно. Одного товариша змушували пити солону воду, аби викликати діарею. Іншому підстригли волосся, засунули в кишеню і не дозволяли виймати, мовляв, якщо виймеш, то тобі кінець. Змушували їсти пов’язку ТРО, порізану на шматки. Били дубинками, битами, током. Могли постріляти в ноги або над головою.
Мабуть, на попередній бесіді я сподобався, бо мене в перший вечір не катували.
Десь за 3 дні в мене був другий допит, основний. На цих бесідах ти постійно сидиш в шапці, тобі її надягають вже коли виводять в коридор, аби ти нікого не бачив. Там мене били током, кнопкою «Північне сяйво». Для цих цілей в них також був телефон (у армійського телефону використовують динамо машину, яка виробляє ток високої напруги. Ним і катують росіяни, – МОСТ).
Обзивали нацистом, говорили, що таких, як я, тобто нацистів, ловили аж в Генічеську, під самим кордоном. Звичайно, я відповідав, що ми теж всі проти нацизму. Закидали мені членство в “Правому Секторі”, я намагався пояснити, що це патріотична організація, а не фашистська.
Також спитали, чи я працював в СБУ, вимагали назвати позивний, закидали, що я депутат від партії, яка пропагує війну. А паралельно дивувалися, що в нас можна бути в партії Саакашвілі після БПП і ОПЗЖ і навпаки. Я сказав їм, що це і є демократія.
Потім мені дали чисті листи і сказали писати все про себе. Це я робив вже в камері. Написав аж 15 сторінок, бо знав, що ті, хто писали мало, отримували у відповідь фразу “Ти мені п*здиш” і побої. Це взагалі була в них корона фраза.
Тож я сподівався, що якщо наллю побільше води, то їм буде нецікаво читати все. Це спрацювало. Більше мене не чіпали. Хоча я думав, що мене змусять записати відеозвернення з закликом здаватися та про те, як я люблю Росію.
Бувало, в нас сніданок, людину б’ють, а ти сидиш і їсиш
Такі відео змушували записувати інших. Наприклад, переді мною на допиті був один АТОшник, якого били, аж до дефекації. 4 доби йому не давали спати. Потім відпустили, не дозволили переодягтись. Але далі самі ФСБшники не витримали смороду, тож змусили нас самих випрати його речі та помити його. А після того, як зійшли синці, цього чоловіка змушували записати відео про любов до Росії.
Серед найжорсткіших охоронців там був такий собі Льоша. Він колишній військовий, був в Сирії, а вже на цій війні був водієм БТР. Отож його зміна починалась з 23:00 до 3:00, і це були найстрашніші години. Так як катування проходили просто в коридорі, спеціального приміщення не було, ми в камерах чули все, що відбувається. Перші дві доби від цих криків в мене розривалась голова.
Якось привезли хлопця, якого намагались зґвалтувати дубінкою. Він дуже просився, кричав, що в нього дружина, дитина. Був і такий чоловік, з яким це зробили таки – в нього в телефоні начебто знайшли фото дитячої порнографії і таким чином покарали.
Людей привозили в основному вночі. Здавали здебільшого сусіди або таксисти. Один з росіян сидів на третьому поверсі і дивився в камеру, спостерігав за катуваннями. Йому кричали «Орел, я Дімас, коробочка під’їхала». Це значить, що когось привезли. По звуку дверей ми розуміли, чи приїхали чергові ФСБшники, чи завезли нову партію затриманих.
Якщо двічі ляснули двері — це значить оперативні співробітники. Якщо чотири рази і сильно — то значить новоприбулі затримані. Привозили різних людей. Бувало, що брали в заручники родичів поліцейських, батьків співробітників правоохоронних органів, поліціянтів на пенсії.
Бувало, затримували чоловіка та дружину. Потім чоловіка випускали і вимагали принести зброю або здати когось, а дружину тримали в заручниках. Бувало що з одного вибивали покази на другого, третього, і пішли затримання по ланцюжку.
Один з затриманих зізнався в диверсії. В Каховці ремонтували потяг. Він вже був майже готовий, і той хлопець лишився його ремонтувати. Двоє повернулись, а потягу пиз*ець. Ну почали його щемити. Він зізнався, що волонтери привезли гроші з Миколаєва і заплатили йому, щоб він зламав потяг. Після цього почали переслідувати волонтерів. Почали привозити дуже багато волонтерів.
Жінок затримували теж. 4-8 жінок були в ІТТ постійно. Їх били менше, їх навіть виводили на прогулянку. Загалом я чув, що ФСБшники, які працювали в ІТТ на Теплоенергетиків, були з Криму, тобто наші, українці. І тому вони ставились до нас більш-менш лояльно. Але і чув розповіді з інших російських катівень, наприклад, про те, як на морозі ставили і змушували стояти.
Одного разу привезли діда, який, він записав відео, на якому прочитав якийсь вірш. Опублікував в фейсбуці вірш проти Росії. І в кінці додав «А оцими руками я душитиму москаля». За це він просидів два тижні.
Диверсантів, партизанів, навідників сходу починали дуже бити, змушували повзти в камеру на животі. Було відчинене вікно і ми чули, як вони катують. Особливо довго катували якраз тих, кого вважали диверсантами чи навідниками. Вони дуже кричали.
Бувало, в нас сніданок, людину б’ють, вона кричить, благає, а ти сидиш і їсиш. Спочатку це було дико, ми не могли їсти. А потім зачерствіли. І їли.
Після ротації нам дозволили голитись і стригти нігті
За час, поки сидиш в камері, встигаєш потоваришувати з багатьма. І потім, якщо когось випускали, нам вдавалось передати записку рідним, хоча би повідомити, що живі. Так мені пощастило через тиждень. Моїй дружині навіть дозволили передати мені зубну щітку, шорти, рушник та змінне взуття. Хоча шорти довелось віддати товаришу. Йому ток під’єднували через статеві органи, тож шорти йому порізали і він був в рваних.
Згодом сидіти стало трохи комфортніше, відбулась ротація, і на зміну росгвардійцям приїхали співробітники російської чи то міліції, чи то тюремної системи. До цього нам не давали підстригати нігті, голитись, стригтись. Ми знали, що є ножиці і засоби гігієни, бо оця прислуга була постійно чиста, підтрижена. Нам також не давали матраци.
Воші вже доймали не так, хоча вони нікуди не зникли.
Коли вже прийшли нові, професійні якість тюремники, наказали стежити за гігієною, митись, стригтись, прибирати в камері. І дали матраци, подушки, почали давати ліки для серця.
“Серцева недостатність”
Люди помирали. Хоча ми зрозуміли, що в нашому ізоляторі не так часто, як в інших. “Лікар”, теж людина з обслуги, без медичної освіти говорив про такі випадки. Загалом померло близько 5 осіб.
Доля їхніх тіл невідома. Діагноз у всіх однаковий – серцева недостатність. Якщо хтось помирав, починався кіпіш, ”старші” сварили за це, приїздили їхні слідчі і виясняли, що це була серцева недостатність.
Хоча ми провели 12 годин в камері з трупом. Це був один з наших співкамерників. Мав супутні хвороби, не витримав катувань. Його били дубинкою прямо в серце. Після одного з допитів він заповз в камеру на чотирьох. Ми віддавали йому їжу, намагались якось лікувати.
Стукали росіянам, аби йому дали хоч якісь таблетки. Ми намагались його врятувати, і за кілька днів йому ніби як полегшало. А одного дня він встав, пішов до туалету, і я почув з кімнати якийсь хрип. Я побіг за ним, зрозумів, що йому стало гірше. За хвилину на мене дивився лише застиглий скляний погляд.
Звичайно, після його смерті нас допитували. І ми боялись розповідати “начальству” правду, що чоловік помер від побоїв, тому мусили говорити, що жалівся на серце. А вони кивали головами і говорили “Ну ясно, серцева недостатність”. В камері після цього все засипали піском.
В одного з ув’язнених після побоїв почалась гангрена. Йому відрізали ногу.
Меру Херсона дозволяли дзвонити та виїжджати в місто
Один з охоронців зізнався мені, що з нами сидить мер Херсона. Звісно, бачити ми його не могли, бо в коридор нас виводили в шапках. Проте я чув з розмов, що мерові дозволяли дзвонити, користуватись телефоном і навіть виїжджати в місто.
“Політичні” там були ще. Але ми їх не бачили. А загалом, нальоти відбувались хвилями – то затримували суто волонтерів, то кримінальних, то чиновників.
Російська література як окремий вид катувань
Окремим етапом процесу нашої “денацифікації” була бібліотека. Вона була там, в приміщенні ІТТ, але нам також носили книжки прямо в камеру.
“Архіпелаг Гулаг” Солженіцина, “Слово і діло” Пікуля, збірки Лєрмонтова, Буніна, “Кримська війна 1853 року”. Нас нудило від цих книжок.
А якось ми побачили якусь книжку нову, сподівались, що це фантастика. А там промови якогось попа.
Я запам’ятав його фразу про те, що якщо чиновник взяв хабар і віддав в церкву 10%, то це не гріх, тому що церкву утискають роками, а якщо в держави вкрали, а віддали на церкву – то це богоугодно. Отака віра в росіян.
“Стрільба по русні в Херсоні для нас була, як надобраніч”
Росіяни дуже боялись, коли ЗСУ починали накривати їх. Коли були перші прильоти по військовій частині на Пестеля, будівля ходила ходуном не тільки від прильотів, а й від їхньої паніки. Начальство сварило їх: “Я бачу паніку в ваших очах, не обс*райтесь!”
А для нас коли наші стріляли по русні в Херсоні – це було як «надобраніч”. Після цього ми засинали.
“Ми вели саморобний календар і відмічали дні до виходу”
З розмов з ФБСшнвками ми зрозуміли, що коли з людини вибивають інформацію, то починають нормально спілкуватись і згодом відпускають. Одному полоненому ФСБшник так і сказав, 95% звідси виходять. Ще один охоронець похвалився, що через ІТТ пройшло вже 500 людей. Так ми вирахували, що в середньому люди сидять 2-3 тижні. Але я вже просидів більше.
Одного вечора мене знову викликали на допит. Це були вже інші ФСБшники вони не знали, хто мене затримував, як пройшов обшук. Спитали про це, і я сказав, що родина була дуже налякана, а обшук був дуже ретельний. Це їм сподобалось.
Спитали також, чи легко було сидіти. Я відповів чесно, бо перебувати там справді було важко. Доходило до того, що іноді ми чули чиїсь голоси.
Мені, наприклад, постійно чулося, що мене хтось кличе. Поряд сидів хлопець, якому здавалось, що його кличе дитина. І якщо перші 40 днів ще пройшли більш-менш, то далі вже починало дуже накривати.
На останньому допиті знову питали, чи співпрацював з СБУ, чи мене катували українські спецслужби. Я все заперечував. Знову спитали про позивний. Пообіцяли повернути речі. І сказали що будуть думати що зі мною робити далі, але обмовились, що збираються випустити.
Через день мене покликали знову. Я написав людей, які я впевнений був що виїхали з Херсона. Вони всіх вже знали з цього списку. Мене випустили. Речі віддали, хоча деякі документи і гроші, звичайно, зникли.
Ми вели самодільний календар, там писали, відзначали кого коли затримали. Людина мала виходити і забрати цей календар, але забула, я хотів його опублікувати в Фейсбуці. Шкодую, що не забрав його.
Ми оприлюднили цю історію без висновків в день звільнення Херсона. Ім’я героя змінене з метою безпеки. Хай так буде і надалі, допоки він сам не захоче назвати себе. Але сьогодні наш герой – кожен з херсонців, які перебував в окупації з березня 2022 року. Кожна людина могла опинитись в російській катівні. Кожен рахував в саморобному календарі дні до виходу і кожен, засинаючи під прильоти, сподівався, що скоро Херсон таки звільнять.
У цього тексту є версія англійською.