Декілька місяців російські військові через допити, катування і погрози намагалися схилити 70-річного Олександра Гунька, редактора місцевого інтернет-порталу “Нова Каховка City“, до співпраці. Чоловіка змушували очолити газету окупантів чи бодай писати статті, які сприйматиме місцева аудиторія, бо “лобова путінська пропаганда” не працювала.

Історію журналіста, який тримався в окупації пів року, публікував новини та статті, приховуючи власне ім’я, та зрештою не підкорився росіянам, для ZMINA записала Інна Аннітова.

“Не будешь говорить – прикончу” 

Ми вже знали, що війна почалася. Десь о 10-й ранку я вирішив подивитися, що в місті відбувається. Пройшов повз прокуратуру, відділ СБУ, відділення поліції, суд – усе було зачинено, нікого не було в жодній з цих споруд. Це мене найбільше вразило: ті структури, які мали б захищати громадян, першими виїхали з міста.

Я сказав собі так: “Що б не випало на мою долю, я повинен це прожити, мені все треба побачити самому, пережити окупацію і бути разом із земляками”. 

У перший місяць окупації практично всі місцеві інформаційні сайти припинили роботу, крім нашого. Ми активно публікували новинні матеріали. Мене знайомі вже попереджали: “Треба перейти на конспірологічну квартиру, бо за тобою прийдуть”. Я це розумів, але знав, що маю виконати свою місію: повинен займатися журналістикою. У людей був інформаційний голод, бо згодом зникло й українське телебачення, а місцевих інтернет-провайдерів під’єднали до мереж окупованого Криму. 

Дзвінок у двері моєї квартири пролунав 3 квітня. Я відчинив двері, а на сходовому майданчику стояло близько шести озброєних російських військових. Один із них був з масивним щитом, він крикнув: “Выходите сюда, быстро”. Я вийшов, мене схопили двоє, повели між другим і третім поверхами, поставили біля вікна. Тим часом у квартиру зайшли озброєні військові, шукали зброю, все перевертали, взяли мій ноутбук, смартфони, флешки. 

Мене повезли у відділ поліції, посадили на другому поверсі в порожній кабінет, прикували кайданками до батареї. Біля неї я і провів три дні й три ночі. Щодня проводили допити. Спочатку вони хотіли зробити з мене якогось американського резидента, бо наш сайт був створений за грантовою програмою за підтримки Американського інституту демократії. Очевидно, вони це знали.

На першому ж допиті ефесбівці мені дорікнули тим, що я у своїх статтях називаю росіян окупантами, загарбниками, орками, а для них це образливо. Тобто вони стежили за моїми дописами.

Ще я звернув увагу, що всі троє офіцерів, які зі мною працювали, добре знали українську мову. Як на мене, це означає, що вони серйозно готувалися до війни. 

Три офіцери, що допитували мене, розподілили між собою ролі. Був “злий”, він одразу підскочив до мене, бив по голові, по обличчю, по шиї і кричав: 

“Ты – американская подстилка, признавайся, где тебя обучали, в Балтиморе? Я приду через пять минут, если ты не будешь говорить, я тебя прикончу”. 

Інший офіцер був “добрий”, він почав зі мною говорити, спокійно вів допит: ім’я, прізвище, по батькові, рік народження – от усе це. 

А третій офіцер сидів осторонь і грав роль такого собі “скептика”: він уважно стежив за мною, як я відповідаю, дивився за моїми жестами, мімікою. Він перебивав мене провокаційними запитаннями, казав, що я кажу неправду, що він мені не вірить: намагався постійно мене вибити з колії. 

“Добрий” навіть зацікавився тим, що я перекладав російських поетів і видав книжку. У мене, крім моїх шести книжок, є книги трьох Нобелівських лауреатів – Буніна, Пастернака та Бродського – в моїх перекладах. Той “добрий” просив продекламувати якийсь переклад. Я продекламував Пастернака “Кохати інших – тяжкий хрест”. Йому сподобалось.

Відпочинку не було як такого. Коли ти весь час кайданками до батареї прикутий – ні лягти, ні пройтися. Вдень три-чотири рази виводили мене в туалет. Щодо їжі – першу добу нічого не давали, потім була гречка з тушкованкою в одноразовій тарі, каша рисова, суп з рибної консерви. Але я був у такому стані, що їсти не хотілося. В останній день утримання їжі знову не було. 

У місті щойно пройшли дощі, вже не опалювали, я сидів біля вікна на протязі. Постійно замерзав, доводилося підводитися, присідати, розмахував однією рукою, ходив на місці, щоб зігрітися. Потім сідав на цей стілець і, притулившись до підвіконня, на кілька хвилин ніби засинав, така напівдрімота, потім знов замерзав. І так цілодобово. 

“Коли я їм казав, що можу спокійно критикувати хоч мера, хоч президента, вони вважали, що я брешу” 

Коли ефесбівці зрозуміли, що в Америці я не бував і в Балтиморі не навчався, як вони припускали, то запропонували мені стати редактором газети, яку вони хотіли запустити в Каховському районі. Я відмовився навідріз, посилаючись на свій вік, здоров’я, сказав: “Я  пенсіонер, мені важко, я не можу. Знайдіть когось із молодих”. 

Мене вразило: вони не розуміють, що в нас засоби масової інформації вільні, що в нас є вільна журналістика! Коли я їм говорив, що можу спокійно критикувати хоч мера, хоч президента, вони вважали, що я брешу. 

Уряд ставить завдання всім журналістам, а американці нам пишуть, як і що треба висвітлювати, – таке в них уявлення про журналістику в Україні.

Окупанти випустили в місті такий собі “бойовий листок” під назвою “Черноморский вестник” на чотирьох сторінках формату А5. Я прочитав, а там така лобова путінська пропаганда, що для нас, українців, – це порожній звук. 

Зрештою, вони й самі зрозуміли це. Один з офіцерів в розмові зі мною визнав, що рівень їхніх “писак” низький і що їм треба “тягнути” до роботи місцевих журналістів. Серед місцевих, мабуть, я найбільше в журналістиці пропрацював – 35 років, – у місті мене, звичайно, знають. 

На третю добу до камери зайшов офіцер на ім’я Саян і сказав, що мене можуть відпустити, але я маю дати інтерв’ю російському телеканалу. Запитав: 

“Какие гарантии, что вы не убежите?”  

Я кажу йому, що от стою перед ним прикутий кайданками до батареї, які я можу дати гарантії, крім свого життя? Він відповів: 

“Мы бы не хотели вас расстреливать, я доложу начальству”. 

За годину вивели мене на вулицю, посадили в джип і повезли. Вдома посадили мене за стіл, двоє з автоматами сиділи позаду, один з автоматом стояв за моєю спиною. Я на камеру казав, що був неправий, що називав їх орками та окупантами, бо журналіст не має застосовувати оцінні, образливі вислови. Говорили понад годину. Щось вони показали потім на якомусь російському каналі, назви я не запам’ятав. Ще зробили публікацію із заголовком: “С редактором газеты в Новой Каховке проведена профилактическая беседа”.

Кілька днів я не міг працювати за станом здоров’я, але десь через тиждень почав відновлювати сайт. Звичайно, дуже обережно. Доводилося шліфувати матеріали так, щоб подати інформацію, але не “розізлити” окупантів.

“Идите, но мы запрещаем вам заниматься журналистикой”

Вдруге росіяни викликали мене до себе 13 травня. Сказали, що хочуть, щоб я писав для них статті, що вони мені добре заплатять, що я можу писати під псевдонімами, писати так, як я писав до цього. Навіть критикувати їхню військову адміністрацію міста можна. Я відповів, що до понеділка подумаю над темами, які можу висвітлювати. 

Насправді я не збирався на них працювати, просто вирішив тягнути час. Звичайно, ні наступного понеділка, ні ще вісім понеділків після до них я не повертався.

Втретє мене затримали прямо на вулиці. Їхні поліцаї відвезли мене до відділення і там знову почали допит. Дорікали, що я для них так нічого і не написав. Потім офіцер, який вів допит, сказав: 

“Я понял, насильно мил не будешь. Если бы на Россию напали, я бы тоже был за свою страну. Идите, но мы запрещаем вам заниматься журналистикой”. 

Відібрали в мене прескарту члена Національної спілки журналістів України, сказали: “Чтоб нигде ни одной статьи вашей больше не было, можете выехать и можете писать стихи, но не публиковать их”. Але після цього я все ж продовжив вести свій сайт, от тільки матеріали публікував без авторства. 

І чому я тягнув цей час? Бо ми, сидячи в окупації, щодня сподівалися, що наступного місяця нас звільнять. Так було квітень, травень, червень, липень… У серпні стало зрозуміло, що швидкого звільнення не буде. 

Мені вже сказали, що ефесбівці, які зі мною працювали, виїхали на Херсон. Замість них приїхали кадирівці, які поводять себе по-звірячому, закатовують людей, усіх наших активістів забирають по третьому, четвертому разу. Я зрозумів, що треба їхати. 

Зараз я перебуваю на підконтрольній Україні території й продовжую працювати над порталом “Нова Каховка.City“. Останніми місяцями його аудиторія суттєво зросла.

Взагалі пережити окупацію – дуже важке психологічне напруження. Не знаю, як це пояснити тому, хто її не пережив. Коли ти щодня бачиш, як озброєні чужинці ходять вулицями твого міста, скупляються на базарах, у магазинах. Коли вулицями “пролітають” БТРи й інша військова техніка. Коли ти засинаєш і прокидаєшся з думкою, що ти в окупації, що ти на своїй рідній землі не можеш нічого. Коли ти маєш ховати очі, як бачиш росіян, щоб вони не помітили у твоїх очах ненависті.

Поділитися цим матеріалом

Редизайн та модернізацію сайту
проведено за підтримки

official_logo_transparent_background_250