У дворі ридає жінка, за мить до цього вона поливала невеличкий город біля будинку. Тепер стоїть на колінах і, очевидно, що їй страшно. В кілометрі від нас палають після влучання так звані “Микільські дачі”, нагадуючи, що йде війна, і ситуація може змінитися щомиті. До окупованого лівого берега Дніпра тут рукою подати.
Ми в Дарʼївці — великому селі, яке тільки у 2020 році стало центром територіальної громади проти волі керівництва місцевої влади. Життя громади не надто публічне, хоч і розташоване село неподалік Херсона. Ми завітали сюди, аби побачити наслідки війни, підриву Каховської ГЕС та поспілкуватися з місцевими мешканцями, які пережили важкий період окупації, а зараз потерпають від обстрілів з лівобережжя.
“Все нормально, вона зараз заспокоїться, – кажуть сусіди, поки ми намагаємося зрозуміти, що робити з жінкою, яка плаче, — тут у нас часом гучно, але ми звикли”.
Леонід — пенсіонер, який все життя пропрацював в місцевій виправній колонії. Він вже вивіз все сміття з двору, в тому числі глину, якою були “помазані”, як кажуть у херсонських селах, стіни його будинку.
Будинок на вулиці Полтавській зараз просихає, і в господаря є надія закінчити ремонт до холодів – десь треба жити.
“Як вода почала підступати, ми зібралися і поїхали. Зібрали одного собачку, другого залишили. На другий день, коли прийшли, вода вже стоїть. Прямо в одежі пішов через сусідський город, аби забрати собачку”, – згадує він, поки врятований пес скаче навколо нас.
Він показує деревʼяний стіл, на якому сиділо перелякане цуценя.
“Повернулися за три дні. Сюди заглянув, в домі вода ж стоїть, відкривати двері не можна – може унести”, – згадує він.
В будинку чітко видно, до якої позначки піднялася вода. Господар розповідає, що до нього приїздила ціла делегація очільників області, обіцяли допомогу, але роботи родина поки веде своїм коштом. Відбудовувати будинок планують, не дивлячись на близькість до окупованої росіянами території.
В палісаднику перед будинком вже зійшли чорнобривці, а на невеличкому городі у теплиці наливаються огірки. Поряд квітне гранат, а от хурми в цьому році не буде. У дворі питаємо про окупацію. Чоловік неохоче розповідає про події майже річної давнини.
“Деякі говорили, що “ми вісім років чекали”. Деякі взагалі не пояснюють, чого вони пішли туди працювати. Були мої підлеглі навіть, які носили погони колись”, – Леонід згадує місцевих мешканців, які пішли на співпрацю з окупантами.
Чоловік додає, що риторика у росіян та їхніх місцевих помічників була однакова. Коли хтось пограбував дачний будиночок Леоніда, російський офіцер, якому він поскаржився, заявив, що “Значить, воно вам не треба”. Сусід по дачі, який співпрацював з росіянами, заявив: “якщо б воно було тобі треба, ти б не залишив”.
Сусіди Леоніда теж працюють на своєму подвір’ї всією родиною. Їхній будинок розташований по вулиці нижче, тож затопило його сильніше.
Господар Віталік розповідає, що на момент окупації села працював у виправній колонії. Росіяни пропонували йому переходити на їхній бік, але той відмовився. Зараз він принципово не спілкується з односельцями, які були помічені у співпраці, але не втекли.
Після підриву Каховської ГЕС його будинок затопило по самий дах.
Спускаємося на вулицю нижче – тим часом, вражені росіянами дачі на тій стороні Інгульця палають все сильніше. Будинки тут стоять тільки по одній стороні — далі вже росте комиш.
“Думав, на старості років з вудкою на річці посидіти — а замість цього починаю ремонт з нуля, – каже Юрій, замішуючи свою емоційну розмову на міцній лайці, – зранку мені брат подзвонив – Каховку рванули. Я вийшов на дорогу, бачу, вода біля комишів. Думаю, єрунда. До обіду вода ближче підійшла. Думаю, ладно. А в п’ять вже не міг до двору під’їхати, в мене вже в хату о шостій вода пішла. На город виніс, що зміг сам, спина хвора після операції. Таке там – холодильник, телевізори, генератор і все в домі затопило. Коротше, вся техніка, всі меблі, все пішло”
Розповідає він це біля шикарного каміна під величезною люстрою. В будинку вже триває ремонт — найнятий майстер перекладає плитку у ванній, а на вулиці працівники відмивають збережені речі від бруду. Його літня мати теж допомагає — чистить килим на вулиці. Для неї це вже друга війна у Дарʼївці.
“З росіянами не спілкувалася. Я вже стара, тільки посміятися з мене, що толку. Я за Другу війну переживаю, те страшніше. Там голод сильний був, ой голод. Зараз хоч гуманітарку дають”, – каже Ніна Федорівна.
Син тим часом оглядає гору мотлоху, який ще два місяці тому був меблями. Взимку він планує спалити їх як дрова.
“Вже на вчорашній вечір отримано 640 тисяч виплати з місцевого бюджету На сьогоднішній день оформлено два десятки заяв, і багато вже людей подається на виплату. Гроші виплачуються зразу. Заява є, документи в порядку – все, не чекаємо, не збираємо купу людей. Є одна людина – виплачуємо, є десять – виплачуємо, навіть якщо це для нас трудно. Немає накопичення, щоб зробити одне розпорядження. Навіть на одну людину розпорядження робиться і виплати навіть на одну людину йдуть. Кошти замовляються на казні і виплати йдуть”, – починає розмову Анатолій Дідур, начальник Дар’ївської сільської військової адміністрації, з яким ми зустрілися в селі Інгулець.
Його призначили на посаду в середині червня, як він каже — “з корабля на бал”. Для журналістів він людина невідома, тож коли ми писали про його призначення, то до кінця не знали хто це.
До 2004 року він служив у правоохоронних органах, потім займався бізнесом. Жартує, що призначення відбулося в самий пік підйому води – чекали, коли підійметься рівень води вище пʼяти метрів.
“Що там, приступаємо? Та ні, ще рано. Рівень води 6 – все, вперед, відпускаємо. І поплив. Перший день я прийшов, і сюди ми добиралися на човнах, вплав, хаос. День-два і все налагодили, хто займається чим, просто розподілили”, – хвалиться Дідур.
І додає, що йому працювати тут легко, адже він місцевий. Це одразу чутно, коли чоловік розмовляє з місцевими. Його попередник Іван Корінь мав численні конфлікти в громаді, але Дідур про це розмовляти не хоче.
Розповідає, що найбільше від повені постраждав Інгулецький старостат. Частково затоплені села Ясна Поляна, Зарічне, Інгулець. Федорівка, Дар’ївка і невелика кількість будинків у Микільському.
Проїхати в село Інгулець можна тільки через тимчасову переправу, яка розташована далеко у Миколаївській області. Крюк польовими дорогами складає добрих 50 кілометрів.
Особлива гордість начальника — розчищення села від мулу та всього, що нанесли води Інгульця — притоки Дніпра. Він каже, що вдалося розчистити велике село за два тижні. Працювали тут бригади з декількох областей.
Контраст із вулицями Херсона — разючий, але слід розуміти, що тут не було сильної течії, такої як на Дніпрі і наносів було дещо менше. Вижили навіть фруктові дерева.
Тим часом поряд, біля невеличкої балки, збираються люди — тут староста села та його команда роздають допомогу постраждалим від повені. В комплект входять теплі ковдри, мультиварки та інший потрібний у господарстві крам.
Очікуємо скандали та лайку, якою часто супроводжуються подібні заходи, але ні, тут все дуже чемно. Староста Ігор Лапін уважно слідкує за видачею допомоги. Про Ігоря ми багато чули від його похресниці, яка давно не живе в Херсоні.
“Якої з похресниць? В мене їх в селі під три десятки”, – сміється Ігор.
Хоча історія у Ігоря невесела. У 2018 році він вступив в ряди “гордєєвської тероборони”. Тодішній голова Херсонської ОДА Андрій Гордєєв мріяв про славу полководця і грався у створення з чиновників війська. Все закінчилося кволими навчаннями та спробою провести парад пузанів у рибацькій формі на проспекті Ушакова у Херсоні, який скасували через погану погоду, а не безглуздість ідеї.
Проте розуміння того, що він член тероборони, залишилося в Ігоря тоді, коли Путін оголосив про вторгнення. Тож чоловік вирішив діяти.
Наприкінці лютого 2022 року Ігор Лапін із декількома односельцями поїхав в Херсон шукати новостворену бригаду тероборони. Потрапив до так званого 194-го білозерського батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ (до 2020 року Дарʼївка входила до складу цього району). 1 березня із побратимами потрапив на Білозерську площу, де кілька десятків погано озброєних піхотинців протистояли росіянами на БПМ та “Тиграх”.
“Нам видали 30 автоматів на 100 людей і тут же їх забрали. На наступний день дали по автомату і по два ріжка патронів, і хто був в АТО – по гранаті”, – згадує він.
Чоловіки отримали наказ стримувати наступ росіян, які рухалися з селища Комишани на Шуменський. Росіян тероборонівці зустріли в районі Казенного саду. Чоловік згадує, що їм вдалося відтіснити росіян, користуючись утриманням висоти на березі Верьовчини. Але невдовзі окупанти перегрупувалися, підігнали БТР і розстріляли захисників Херсона майже впритул.
В ході бою Ігор отримав декілька поранень, в тому числі втратив око. Події бою в районі ДЮСШ №5 не такі відомі, як трагічна історія у Бузковому парку. І про них ще доведеться написати не один матеріал.
Врятувало чоловіка диво та сміливість сина-поліцейського. А ще – лікарів обласної лікарні, які видавали поранення Ігоря за отримані у ДТП, хоча всі розуміли і знали — чоловік отримав пошкодження внаслідок бойових дій.
Весь час окупації Херсонщини Ігор Лапін переховувався в Херсоні або у рідному селі, імітуючи психічну хворобу.
У грудні 2022 року, після звільнення Дар’ївської громади, односельці настояли, аби він став їх старостою. З того моменту Ігор допомагає землякам.
“У мене немає ні з ким конфліктів. Я неконфліктна людина. Мені головне, аби все було по справедливості”, – дипломатично відповідає він на питання, через що мав конфлікт із колишнім начальником військової адміністрації.
Поки розмовляємо з Ігорем, на місці роздачі допомоги, просто посеред дороги, починається особистий прийом громадян начальника військової адміністрації. Питання типові — відшкодування ремонту, отримання будматеріалів та схожі болі та виклики для людей. Ігор Лапін та Анатолій Дідур удвох пояснюють кожному, як потрібно діяти і чому саме така ситуація склалася.
Ми ж намагаємося поговорити з людьми. Проблеми у всіх однакові, але надія в їхньому голосі присутня. Хтось каже, що потрібні дрова, хтось бідкається, що немає документів на будинки…
Майже всі відразу згадують період окупації і клянуть росіян та їхніх місцевих пособників. Особливо дістається місцевому фермеру на прізвисько Мальок – Олег Єрмоленко. Його тут згадує кожен, з ким ми говорили.
“Мальок – це мудак, це козліна”, – різко відрізає фермер Ігор.
Він пояснює, що Мальок побоявся стати “гауляйтером” (так тут називають колаборантів, яких росіяни призначили керувати населеними пунктами), але поставив такого собі Валерія Яковця. Той до вторгнення працював вантажником на одному з підприємств у селі. Себе він називав “директором Інгульця”.
“Ну, можна зрозуміти адекватність людини. І кар’єрний ріст у чоловіка, це ж вам не так просто. І от він почав тут порядки свої вводити, збирати у школи вчителів, переконував починати працювати. Сторожа побив. Жив він у сільській раді, почав придивлятися собі будинок покраще. Тікав останнім з села, кажуть. Бо не попередили його про відступ. Як міст рвонули — він зрозумів, що пора. Де зараз — не знаю”, – розповіла нам одна з мешканок Інгульця.
Перед відʼїздом із села шукаємо хату, господарі якої ледь не втопилися.
“Не хотіли йти, трималися за свої “пєнати”, – пояснює староста Ігор.
Ми йдемо уздовж городів, які ще півтора місяця тому були під водою, а зараз вже рясніють підгорнутою картоплею. Якщо не дивитися праворуч, де досі сохнуть хати, важко повірити, що це все було посаджено після трагедії.
“Сиділи отам на терасці, вода вже була… аж сюди запливала. Вище цоколя. А ми уходити не хотіли. Ігор Володимирич прийшов до нас, за руку увів Женьку. Внаглу. Ну, витягли. Так було”, – розповідає Олександра Грушицька.
Її дідусь тихо киває на ґанку зруйнованого будинку.
Ігор Лапін тихо лається, згадуючи, як витягали бабусю з дідусем. Зараз для них встановили тимчасовий будиночок. Але планують ремонтувати житло, аби зиму ці люди пережили у власній оселі.
На виїзді з села пʼємо компот на подвірʼї місцевої мешканки Олени Сахно. Поки вона готує вечерю чоловіку, який от от повернеться з роботи, згадує, як тікали з села росіяни.
“Ще 9 листопада, в районі Снігурівки дуже сильні бої йшли, ми чули. Я ще чоловіку кажу: скоро наші будуть. А він каже, що ти мелеш, далеко ще, до Снігурівки, попробуй до нас дійти. А ввечері вже почали їх колони черес село сунути на Дарʼївку. А ми стоїмо, і так жутковато, бо з автоматами їдуть, виглядають з Камаза. А один так ручкою махає і посміхається. Бач махає, бач махає, кажу. Зранку встала, вимила голову, напекла пиріжків, жду”, – згадує жінка, наливаючи нам холодного напою.
В обід в село увійшли перші бійці ЗСУ, вчинивши справжнє свято.
Жінка досі пече пиріжки і пригощає військових, які проїжджають селом. Вона вірить у перемогу та відбудову рідного Інгульця і всієї громади.
Фото: Сергій Нікітенко
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.