Монологи війни: «На Херсонщині росіяни забирали телефони в людей, які намагалися додзвонитися до своїх рідних»

Монологи війни: «На Херсонщині росіяни забирали телефони в людей, які намагалися додзвонитися до своїх рідних»
07 / 07 / 2022

«Монологи війни» - це проект, створений українськими журналістами як відповідь на воєнну агресію Росії проти України. Журналісти проекту фіксують історії людей, котрі переживають війну в різних її проявах.

"Наш проект - це своєрідний письмовий і візуальний архів війни. Наша мета - допомогти читачам скласти пазл, що насправді відбувається під час війни в різних куточках України. Ми хочемо зробити пережитий досвід українців доступним і зрозумілим для широкого світу. Ми хочемо зібрати якомога більше таких історій, систематизувати їх, аби вони не загубилися в бурхливому потоці новин про санкції. Показати реальних живих людей, а не сухі цифри воєнної статистики. Саме тому історії написані у вигляді розповідей людей від першої особи", - так характеризують свій проект засновники. 

Одна із історій - розповідь Анастасії Лисенко, яка народилася на Херсонщині.

Анастасія Лисенко до війни проживала у Запоріжжі, працювала медсестрою. Через стрес від того, що місто знаходилося неподалік зони активних бойових дій, вона виїхала до Трускавця. Рідня жінки зараз перебуває в окупації. Щоб зв'язатися з родичами по телефону, жителі Херсонщини вимушені шукати зв'язок на найвищих точках своїх подвір'їв.

Я родом з Херсонщини, але до війни проживала у Запоріжжі та працювала медсестрою в дитячій лікарні. Хоч і довелося виїхати з міста, та робоче місце за мною зберігається до цих пір.

За кілька тижнів до 24-го лютого, ходили чутки про ймовірну війну, але якось не вірилося в те, що це станеться. 23-го лютого я працювала і була на нічній зміні. Тож, війна застала мене на роботі. Приблизно о 3:30 - 4:00 почула гул, потім знову. Було не ясно, що відбувається. Але, після другого такого гулу, зрозуміла, що розпочалася війна. Я не бачила, що саме пролітало, страшно було відкривати вікно. Я не знала, що робити, вийшла і сказала колегам, що почалася війна. Звісно, всі були розгублені і перелякані.

В перші дні війни в місті був ажіотаж - на заправках, у магазинах, біля банкоматів. Важко було зняти гроші, бо стояв ліміт, за яким можна було отримати лише певну суму.

Здавалося, що війна - це стрес, коли не хочеться нічого робити, а я навпаки зайнялася домашніми справами - пранням. Зрозуміло, що все це робилося під впливом емоцій, просто для того, щоб бути чимось зайнятою. Наступного дня сама себе запитала: «Війна на дворі і невже то дійсно мені так необхідно займатися цими хатніми справами?» Тому, перший день я пережила ці події більш спокійно, а на другий день вже був стрес. Все що відбувалося навколо, почало сприйматись геть по-іншому.

«Було страшно виїхати, а тепер страшно повертатися назад»

В такому стані і пройшло півтора місяці, перш ніж я зуміла виїхати. Виїхала сама, евакуаційним потягом «Запоріжжя - Львів», 16-го квітня, але радилася із своїми рідними. Довго не могла вирішити для себе: їхати чи ні? Спочатку думала поїхати за кордон, але все таки вирішила евакуюватися на Західну Україну. В Трускавці я відпочивала багато разів, знала місто, мала знайомих, у яких раніше знімала квартиру. Спочатку сама хотіла знайти квартиру, але все було зайнято. Так нічого і не знайшла - ні через знайомих, ні через інтернет. Потім звернулася до ще одного знайомого, який має квартири. Він надав мені житло, тож, я знала куди їду.

Оскільки Трускавець я трішки знаю, в плані адаптації мені було не так важко. Але, перші чотири тижні мені навіть нічого не хотілося, пробивало на сльози. Зараз ніби трошки від цього відійшла.

Ми займаємося волонтерством - допомагаємо розкладати гуманітарну допомогу. Також ходили допомагати у місцеве кафе, яке готує безкоштовні обіди для переселенців. Без роботи сидіти набридло, та й хочеться приносити якусь користь людям.

4

Плани щодо повернення до Запоріжжя є, бо розумію, що не можу довго сидіти просто так. Пробувала знайти тут роботу, але з цим є проблеми, бо Трускавець - маленьке курортне містечко. Тут одна лікарня і санаторій, які теж приймали переселенців. Таким чином, лікувальної бази не було і вони не працювали на відпочиваючих. Їхні робітники теж були без роботи. Я ходила у санаторій запитувала, мені сказали, що роботи нема. Потім пішла шукати роботу по магазинах, бо вже було без різниці де працювати, але там теж не було нічого. Гадаю, що тимчасових переселенців не хочуть брати на роботу через те, що ми, як кажуть: «сьогодні тут, а завтра - там».Було страшно виїхати, а тепер страшно повертатися назад. Розумію, що попри ракетні обстріли, у Запоріжжі зараз більш-менш спокійно. Тому, мабуть, до кінця червня планую повернутися. Щодо ситуації в місті, то люди різне говорять. Хтось каже, що росіяни трішки продвинулися до Запоріжжя з боку Василівки, і може бути наступ. А хтось каже, що нічого такого не буде... Тому, поки не зрозуміло, як далі складатиметься ситуація.

«Люди в окупації живуть лише за рахунок того, що вдалося накопичити»

Мої родичі зараз знаходяться в окупації на Херсонщині. Інтернету там вже немає, зв'язок до цього був, хоча іноді зникав. З 1-го червня зник інтернет і зв'язок. Потім зв'язок з'явився 3-го червня, і знову пропав. Для того, щоб додзвонитися родичам, людям доводиться лізти на драбину, яка веде на горище. Якщо піднятися на найвищу точку, то десь ще можна щось «зловити».

В селі є вулиця, яка веде до кладовища і знаходиться на підвищенні. Люди вирахували ту точку і з'їжджалися туди, якщо треба було комусь подзвонити. Але, на жаль, зараз є багато зрадників і, очевидно, хтось «здав» цю точку. Після цього почали їздити російські «Z-ти», запитували у людей, що вони там роблять. Почали людей звідти розганяти, а після того й зовсім заглушили зв'язок.

Далі вони їздили на машинах без позначки «Z», щоб люди не могли їх розпізнати. Почали забирати у людей телефони. Відтепер туди вже ніхто не ризикує ходити. Тому люди шукають зв'язок десь вдома - на найвищих точках.Морально людям в окупації зараз дуже важко, адже вони не знають що і як буде далі. Зараз там не працюють банки. «Приватбанк» не працює ще з березня, бо росіяни його просто пограбували і забрали звідти касу. «Ощадбанк» теж не працює, мабуть десь з кінця квітня. Інкасації немає, грошей не завозять. Люди живуть за рахунок того, що вдалося накопичити. І далі ця проблема лише зростатиме, адже без інтернету люди не зможуть ні перекинути гроші, ні перевести в готівку.

Якщо до війни ми цінували якісь матеріальні цінності, то зараз розуміємо, що щастя не в тому вимірюється. Найголовніша цінність - життя. Після закінчення війни ще буде дуже важко і ми довго виходитимемо з цієї ситуації. Але, сподіваюся, що все закінчиться добре.

Автор: Олександр Нікітін

 

 

 

 

Новости по теме
Комментарии (0)

Новости