В листопаді 2022-го ми готувалися до пекла, до перетворення Херсона на, так би мовити, Маріуполь навпаки. Тобто, оборонятимуться росіяни.
В жовтні, коли окупанти оголосили евакуацію, і на початку листопада не дуже вірилося в те, що росіяни залишать без бою найбільше місто, яке вони окупували, починаючи з лютого, а головне – єдиний окупований за час повномасштабного вторгнення обласний центр.
Були сподівання на те, що російські військові все ж не бажатимуть помирати за місто, розташоване за сотні, а то й тисячі кілометрів від постійних місць проживання багатьох окупантів. В мирне чи принаймні відносно мирне визволення Херсона вірилося з трудом. Але вже наприкінці першої декади листопада ця віра ставала дедалі сильнішою.
11 листопада
Херсон вже був без електроенергії, без водопостачання, без опалення і без зв’язку. З благ цивілізації залишався тільки газ, завдяки чому можна було готувати їжу і обігріватися.
Тому у найкращій ситуації були мешканці приватних будинків. У більш-менш прийнятній – мешканці газифікованих багатоквартирних будинків. У поганій – мешканці багатоповерхівок, обладнаних електроплитами. Біля таких будинків після 6 листопада можна було побачити вогнища. Так мешканці готували їжу.
Якщо після знеструмлення більшої частини Херсона, яке сталося 6 листопада, в місті ще лишався якийсь зв’язок, то 11 листопада його вже не було зовсім. Єдиною можливістю дізнаватися про новини було FM-радіо в мобільному телефоні. Саме завдяки ньому увечері 10 листопада ми дізналися про визволення від російської окупації населених пунктів Миколаївської області. До того ж вже була загальновідома інформація про визволення майже усієї правобережної частини Херсонщини.
Але що буде з Херсоном було не дуже зрозумілим майже до останнього. Ще 9 листопада в місті можна було побачити російських солдат та окупантські військові авто. Бачили загарбників і 10-го, але вже значно рідше.
Знайомі розповідали, як вранці 10 листопада до одного з магазинів в Таврійському мікрорайоні під’їхав легковик, номерні знаки якого були замотані пакетами з лого однієї з українських мереж супермаркетів. З авто вийшли троє росіян. Усі були помітно переляканими. Двоє тримали напоготові автомати, озиралися на всі боки. Зайшли до магазину, невдовзі вийшли з нього: автоматники супроводжували свого товариша, який ніс пакунок бутильованої води і кілька блоків цигарок. Окупанти швидко сіли в машину і поїхали.
Поведінка росіян була вже не такою, як в проміжок з травня по жовтень, коли загарбники були впевнені, що їх слоган «Росія тут назавжди» – це про Херсон. Тоді росіяни поводили себе як господарі, але виявилося, що це не надовго.
В ніч на 11 листопада в Херсоні було дуже гучно. Зранку мешканці міста говорили про бої в передмістях, зокрема, в районі Зеленівки. Говорили і про підрив телевізійної вежі, а також – Херсонської ТЕЦ і якихось об’єктів, пов’язаних з водопостачанням. Дещо з тих чуток виявилося правдою.
Десь в середині дня наважилися з дружиною піти в середмістя. Дорогою зустріли знайомих, від яких дізналися, що в Шуменському і Таврійському мікрорайонах Херсона нібито бачили легкі броньовані військові авто з емблемами українських військових частин. Авто їздили дуже швидко, сигналили мешканцям, які радісно махали їм. Херсонці казали, нібито українське військове авто бачили і на центральній міській вулиці – проспекті Ушакова (зараз – проспект Незалежності). Такі новини дуже тішили. Але були й побоювання, що це – влаштована росіянами провокація.
В центр міста ми прийшли десь опівдні. І побачили там, мабуть, один з перших, якщо не перший в деокупованому Херсоні український прапор в публічному місці.
Його розмістили на п’єдесталі, який залишився від знищеного росіянами меморіалу на честь херсонців, загиблих на російсько-українській війні.
Біля площі Свободи стояло кілька авто. В одному з них увімкнули гімн України.
Перехожі по-різному реагували на те, що відбувалося. Хтось не приховував радості, навіть кричав “Слава Україні!” людям, які стояли біля машини, з якої лунав гімн. Хтось дивився з переляком. Може, вважав, що росіяни влаштували провокацію. А в якихось переляканих поглядах, можливо, була і туга за нездійсненим “Росія тут назавжди”.
В той день ми вирішили не затримуватися надовго в центрі міста. У версію про російську провокацію вже не вірили, але були побоювання, що окупанти залишили в Херсоні агентів, які можуть дати наводку для обстрілів, щоб росіяни наостанок помстилися херсонцям за їх нелояльність.
Дорогою додому побачили, що на деяких міських будівлях з’явилися наліпки у вигляді жовто-синього прапору. Ще вранці 11 листопада цих наліпок не було.
А наступного дня вже було остаточно ясно: Херсон – знову український.
Епізоди з окупації
Під час російської окупації українські прапори протрималися в Херсоні десь до кінця квітня 2022 року. Мабуть, останньою примітною міською будівлею, на якій майорив жовто-синій прапор, був залізничний вокзал.
До речі, перший російський прапор, який росіяни вивісили на залізничному вокзалі, “не прижився”: він дивним чином зник наступного дня при тому, що був розміщений дуже високо і повз вокзал часто проїжджали російські патрулі.
***
На початку окупації у херсонців був великий страх блокади міста. Тому херсонці ажіотажно скуповували в магазинах сіль, сірники, консерви та інше, що могло знадобитися для виживання.
***
Перші російські товари з’явилися в Херсоні приблизно на початку квітня. Це були яйця, дріжджі, сіль, м’ясні та кондитерські вироби. Завозилися продукти, які зазвичай користуються найбільшим попитом під час Великодніх свят. Але, попри очікування комерсантів (як російських, так і місцевих), великого попиту на окупантські товари не було. Не допомагали навіть хитрощі у вигляді написів на упаковках, що товар – начебто український.
До того ж навесні все ще зберігалася можливість завозити в Херсон з Миколаївської області українські товари.
Існували і інші можливості прогодуватися, не купуючи російські товари. Наприклад, херсонці охоче купували рибу у місцевих рибалок.
***
Херсонці самі як могли захищалися від свавілля окупантів і мародерів. Так, на двері під’їздів, обладнані електромагнітними замками, часто ставили металічні шпінгалети. Щоб ніхто сторонній не міг потрапити в під’їзд у разі відключення електроенергії.
Це допомагало далеко не завжди. Коли росіяни дуже хотіли потрапити в під’їзд, що викрасти когось з мешканців, вони просто зрізали двері, анітрохи не турбуючись про безпеку і комфорт херсонців.
***
Під час окупації херсонці дуже швидко опанували мистецтво конспірації. Зокрема, багато хто мав два телефони: для особистих потреб (цей телефон або смартфон зазвичай не виносили з дому) і для перетину блокпостів. В деяких херсонських магазинах можна було розрахуватись за покупку за допомогою картки українського банку, і тут продавці теж вдавалися до конспірації. Виходячи з якихось своїх міркувань, вони визначали, кому з покупців можна було довіряти (таким дозволяли розрахунок карткою), а кому – ні. Останнім категорично казали, що в магазині приймається оплата лише готівкою. Навіть якщо така людина пропонувала розрахуватися карткою.
***
Отримати в окупованому Херсоні українську готівку було непросто. Особливо після того, як в липні росіяни зробили повністю неможливою роботу українських банків. В місті працювали ділки, які пропонували переведення карткових грошей в готівку за відсоток від суми, який іноді доходив до 20%, а в деяких населених пунктах області – до 25 %. Але вже влітку розмір комісії знизився до 4%, а восени можна було знайти бажаючих позбутися готівки в обмін на поповнення картки взагалі без комісії. Запровадження росіянами в Херсоні рубльової зони з тріском провалилося.
***
Магазини українських торговельних мереж в перші місяці окупації продавали зі знижками (іноді – з чималими) товари, які не встигли розграбувати окупанти і місцеві мародери. Херсонці залюбки цим користувалися, купуючи задешево елітний алкоголь, парфуми та косметику екстра-класу, побутову техніку. Часто щоб потрапити в такий магазин, треба було вистояти в черзі. Чимало херсонських мережевих магазинів взагалі закрилися під час окупації.
***
Під час окупації в Херсоні з’явилася в продажу величезна кількість сумнівних спиртних напоїв, насамперед – горілки. Вона продавалася на розлив, в каністрах об’ємом 3-10 літрів, в пластикових пляшках.
В захоплених окупантами магазинах з’явилися в продажу горілка з “ДНР”, коньяк з Південної Осетії, інші спиртовмісні напої від окупантів.
Але вони не користувалися попитом. На відміну від сумнівної, але дуже дешевої горілки. Її купували люди, які взагалі не звертали уваги на якість напою.
***
Про журналістську роботу
Українські журналісти, які працювали на окупованій частині країни, виконували свою роботу по-різному. Зокрема, робили фото, відео. Але створення візуального контенту – справа не дуже безпечна в умовах окупації із зрозумілих причин.
Ми в ті вісім місяців робили фото, але не зловживали цим, щоб не наражатися на небезпеку. Моя робота полягала просто у спостереженнях за ситуацією, розмовах з людьми і вивченні пропагандистських медіа. На наше щастя, російські і херсонські пропагандисти дуже плідно працювали над висвітленням приходу «руського миру» на Херсонщину. І саме вони були джерелом чималої кількості інформації, яку було важко і небезпечно отримувати безпосередньо.
Чимало інформації постачали і херсонські проукраїнські пабліки. Люди, які робили для них фото і відео, – справжні герої. Бо і для пересічного громадянина зустріч з росіянами, як кажуть, «не в тому місті і не в той час» могла обернутися великими проблемами. Зазначу, якби за зйомкою застукали журналіста, наслідки – ще трагічніші. І, на жаль, були прецеденти, в тому числі й в Херсоні.
Опинитися в камері ізолятору тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків з усіма «принадами» перебування в цьому місці і перспективою вивезення в Крим чи навіть далі дуже не хотілося. Тому доводилося бути максимально обережним і якомога менше потрапляти на очі не тільки росіянам і знайомим, які стали колаборантами (були і такі), а й просто знайомим.
Довелося обмежити близьке спілкування дуже невеликим колом людей, довіра до яких була стовідсотковою.
Значною частиною моєї роботи під час окупації було спростування фейків російської пропаганди. Їх, до речі, індустрія «промивання мізків» продукувала мало не щодня.
«Україна лишила херсонців без мобільного зв’язку і інтернету!».
«Україна позбавила херсонців можливості користуватися банківськими послугами і отримувати пенсії!».
«Українські військові обстрілюють житлові будинки і об’єкти цивільної інфраструктури в Херсоні!».
«Росія за всю свою історію не програла жодної війни!».
Це – лише мізерна частина маячні, яку розповсюджувала в Херсоні російська пропаганда. Але перш за все пропагандисти намагалися переконати людей в тому, що росіяни – ніякі не окупанти і не загарбники, а «визволителі» і «рятівники». При цьому вдавалися до просто карколомного перекручування фактів.
Окупанти всіляко демонізували і дегуманізували Україну, стверджуючи, що в нашій країні не було ані нормальної медицини, ані нормальної освіти, і лише росіяни «принесли цивілізацію».
Втім, це – стандартна поведінка всіх окупантів: красиво говорити про «визволення», «порятунок», «прогрес» і «допомогу», а на ділі занурювати територію в репресії, страх і занепад.
Тому на Херсонщині під час окупації була велика потреба в достовірній інформації.
Вже з’явилося чимало спогадів людей про життя в окупованому місті. Хтось просто розповідав про пережите, хтось переказував це в формі художнього твору.
Читаючі чиїсь спогади, відчував, ніби я «гортаю» свої власні. А чиїсь викликали враження, ніби людина жила в якомусь іншому Херсоні, якщо казати м’яко.
Втім, кожен сприймав ті місяці окупації по-своєму. Тому, нікого ні в чому не звинувачуючи, я просто вирішив поділитися власними спогадами. Можливо, вони відрізнятимуться від спогадів інших людей, для когось будуть не такими цікавими і захоплюючими, бо не містять в собі «бондіани» і зовсім не схожі на розповіді про роботу таємних агентів.
Після визволення Херсону я та моя дружина, Ірина Паршина, були не те щоб дуже популярними у колег, але було чимало охочих поспілкуватися з українськими журналістами, які протягом всієї окупації залишалися в місті, працювали і змогли не потрапити «на підвал» до росіян. І під час деяких таких розмов я відчував, що колеги трохи розчаровані, бо планували отримати спогади, які нагадували б шпигунський трилер, а натомість отримували не дуже захопливу і навіть трохи нуднувату правду.
Але як би там не було, я віддаю перевагу правді і нічому, крім правди.
Автори: В’ячеслав Гусаков, Ірина Паршина. Фото і відео авторів.