OSB дошки створили обриси будинку, що виглядає досить звичайним. Але купа будівельного сміття поруч вказує на те, що є наслідком жорстокої війни. Звична картина для тих, хто щодня ходить вулицями Чорнобаївки. Такі форми, як виявилося, ховають за собою історію болю.
“Можете зайти всередину, тут все було завалено. Отам стіна стояла, отут була стіна. Ото вже кімната сусідів. Так, і ту стіну вибило. Наші меблі були аж там”, – каже чоловік, стоячи посеред одного суцільного простору, відділеного від вулиці все тими ж OSB дошками, які тепер є чи не єдиною “міццю”, що формує дім. Господар будинку – тренер, який уже двадцять років працює зі спортсменами з інвалідністю. Це Руслан Малашенко – директор Херсонської дитячої юнацької спортивної школи для дітей з інвалідністю.
“О, дивіться, що нам к…я зробила. Хм. А оця балка, вона не впаде?”, – раптово з вулиці заходить дружина Руслана, і дивиться нагору. Там дійсно над нами повисла балка, що колись формувала дах. “Та наче тримається”, – коротко каже Руслан і додає, що окрім стін будівлі, що колись служила домом для двох родин (дім на двоє сусідів), сильно пошкодився і дах. Накрити конструкцію і убезпечити рештки від вітру та опадів допомогли місцеві волонтери з церкви. Дещо з будівельних матеріалів надала Чорнобаївська СВА.
20 грудня 2024 року цей двір став центром масованого обстрілу. В день, який херсонці прозвали “Армагедоном” – за годину російська армія випустила по Херсону понад 1000 снарядів.
“Це вже третій приліт,” – згадує господар. Поки сім’я знаходилася на навчально-тренувальних зборах в Черкасах, дому вже не стало. О 5 ранку 20 грудня їм подзвонили і розповіли про це сусіди. З огляду на руйнування, зрозуміло, що якби подружжя було вдома – навряд чи вони б залишились живими.
“300 кг брили стін витягували тракторами, настільки важкі були,” – каже Руслан та коротко розповідає про вранішній дзвінок, про те як швидко “прилетіли” з Черкас до Чорнобаївки і вже під вечір почали розбирати завали.
Ми зустрілись на розмову у січні 2025 року. Подвірʼя вже розчищене, але дрібні будівельно-ремонтні роботи все ще продовжуються. Руслан з помічником намагаються дати лад всьому, що принесли із собою російські снаряди.
Вийшовши на двір, він розказує історію всіх прильотів. Найперший стався ще під час окупації. Це може викликати здивування у не місцевих, але не дивує самих чорнобаївців. Допоки Україна вела рахунок уражень аеропорту, росіяни повертали установки на село й обстрілювали цивільних, намагаючись їм помститись.
Так, влітку 2022 у двір Руслана Малашенка прилетів касетний снаряд. Шрапнель розлетілася подвірʼям і лишила своєрідні шрами на металевих воротах гаража. Тоді ж вперше постраждав і будинок – повилітало 5 вікон.
Вдруге, будинок зазнав пошкоджень вже влітку 2024 року, коли 30 липня російська армія здійснила масований обстріл Чорнобаївки.
“Там 2 снаряди, там 2 і там 2. 6 із 40 снарядів прилетіло нам сюди”, – показує на сусідські будівлі Руслан, згадуючи той день і про те, як вчергове довелося міняти вікна.
Цього ж разу, заставши обстріл втретє, будинок не вцілів. Він не придатний до життя, так само як літня кухня поруч. Разом із дружиною Руслан Малашенко живе у сусідів, щодня приходячи додому і намагаючись вберегти те, що від нього лишилось.
Війна змінила життя усіх місцевих, але ця сім’я робить все, щоб зберегти свій спосіб життя. І спорт у ньому відіграє величезне значення. Це справа життя, яка приносить користь усій Херсонщині. Тому, посеред подвірʼя з рештками металу, стін, дошок і під звуки будівельного приладдя й віддалених вибухів ми говоримо про спортивне життя області. Яким воно було, є і хотілося б, щоб стало.
“Ми зараз і досі тренуємо паралімпійців, дітей з інвалідністю, відбувається спортивна реабілітація, готуємося до змагань”, – каже Руслан Малашенко й пояснює, що Херсонська ДЮСШ для осіб з інвалідністю готує спортсменів до Паралімпійських і Дефлімпійських ігор (спортсмени з вадами слуху), Чемпіонатів світу, Чемпіонатів Європи.
Ця робота ведеться і зараз, але з тими, кого змогли втримати. Якщо до вторгнення разом з Херсонським регіональним центром “Інваспорт” (“Інваспорт – система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні, – МОСТ) займалося регулярно спортом десь 400-450 людей з інвалідністю, то зараз в Херсоні залишились одиниці. По всій країні займаються десь приблизно 50-60 людей.
Більшість спортсменів виїхали, з ними й тренери. Хтось в Києві, хтось в Одесі, Тернополі. Звісно, що покинути область довелося ще під час окупації.
До травня 2022 року Руслан Малашенко і сам був тут, в Чорнобаївці. Весь час перебування в окупації він намагався підтримувати спортсменів та людей з інвалідністю. За допомогою різних благодійних фондів організовував виїзд спортсменів та тренерів з окупації. Одну спортсменку, Юлію Кисельову, вивезла з Нової Каховки дружина Руслана. Згодом Юлія взяла участь у Дефлімпійських іграх 2023.
“Звісно, що прямої відповідальності за виїзд тоді ніхто на себе не брав. Ніхто не міг гарантувати чи проїдеш ти російські блокпости, чи ні. Кожен відповідальність брав на себе сам. Бо навіть коли я виїздив через Давидів Брід, нас пропустили окупанти, але коли ми вже дістались українських позицій – почався обстріл. Росіяни розуміли цей приблизний час і починали обстріл цивільних колон умисно. І це не поодинокий випадок”, – згадує Руслан.
Чи була у спортивному житті Херсонщини присутня зрада та вибір сторони агресора? Так, і від цього Руслану Малашенку важко на серці. Його обурює той факт, що кілька спортсменів, які виступали за Українську збірну, тепер намагаються стати частиною збірної Росії.
Не розуміє він і дій керівників спортивних шкіл, які пішли на співпрацю (з 9 спортивних шкіл області 4 пішли на співпрацю). Хтось замовчував і до останнього казав: “Ти що, ні, не працюю”. А потім, в окупаційних Телеграм-каналах зʼявлялась новина про те, як цей тренер організував у Скадовську “федерацію кульової стрільби ХО РФ”.
“Я йому дзвоню, кажу, що ж ти брехав, чесно не казав. Він мовчки написав заяву, ми його звільнили та і все. Начальник управління спорту, також став колаборантом (Віталій Вибранський, – МОСТ). Ми виходили до нього на контакт на початку: наші дії, що робити. “Сидіть тихенько” – та і все”, – розповідає про ті часи окупації Херсона Руслан Малашенко. Вони були сповнені хаосу і нерозумінь.
Тоді йому також дзвонили, казали: “Як з вами поспілкуватись?”. Але дзвінок з окупації надійшов на Львівщину, куди Руслан Малашенко виїхав з родиною. Тож відповідь колаборанту була рішуча: “Ніяк не поспілкуватись! Приїжджайте сюди, поговоримо, як сильно хочете”.
Неприємним є і те, що ті тренери чи керівники спортивних шкіл, які стали на бік ворога, розповіли про спортсменів, які все ще лишались в окупованій області, по суті, “здаючи” їх росіянам.
“Пів року нам не платили зарплатню. А спортсмени ж продовжили тренування. Готувались до здобутків. У 2023 році були Дефлімпійські ігри, і та ж Юля Кисельова, яку вивозила дружина, виступала за Херсонщину. На жаль, через відсутність фінансування вона перейшла виступати за Донеччину”, – згадує Руслан Малашенко.
На сьогодні загальна кількість спортсменів області зменшилась в чотири рази. Але своїми здобутками представники цієї сфери довели, що спорт на Херсонщині живий і потребує підтримки. Тому Херсонська ОВА підтримала фінансування галузі.
Звісно, Херсонщина не може конкурувати з іншими областями. Це просто неможливо. До повномасштабного вторгнення у відповідній групі міст – області з населенням понад мільйон, – Херсонська область 5 років тримала 3 місце. Нас випереджали Миколаїв та Полтава.
Зараз же в Херсонській ДЮСШ для дітей з інвалідністю налічується 80 спортсменів. Переважна більшість з них знаходиться поза межами області. Просто фізично займатись і розвиватись у Херсоні – неможливо. Через щоденні обстріли знищено практично всю спортивну інфраструктуру.
“Якщо раніше на спартакіаду для дітей з інвалідністю “Повір у себе” ми привозили 45-50 дітей, то минулого року – це 2-3 спортсмени. Так, ми змогли втримати спорт вищих досягнень, тих хто займається професійно. А діточок де ми будемо набирати? Мені, щоб взяти тренера на 0,25 ставки, треба набрати 9 дітей саме на Херсонщині. А як це зробити?”, – пояснює Руслан й розповідає, наскільки важко було створити маленьку групу з реабілітації – секцію карате. Всі діти живуть в різних районах міста і не всі батьки приймають рішення везти з однієї частини міста в іншу дитину, не знаючи, коли почнеться обстріл.
Втім, навіть в таких складних умовах вдається планувати і думати про майбутнє. І про це Руслан Малашенко говорить дуже оптимістично. Він веде розмову з міською та обласною адміністраціями про пошук цокольного чи підвального приміщення розміром 200 квадратних метрів. Для його облаштування планує написати грантову заявку, і зробити універсальний тренажерний зал для дітей та дорослих з інвалідністю. В планах також проводити спортивну реабілітацію військовим.
Це приміщення потрібно мати вже зараз, бо як вже було сказано, спортивна інфраструктура Херсону зазнала величезних втрат. Перелічуючи знищені стадіони і спортивні зали, на фоні зруйнованого власного дому, він виглядає як людина, яка розуміє трагічність ситуації, але при цьому, маючи чітке бачення рішень, що можуть бути втілені.
На цьому наша розмова і завершилась, людина спорту пішла і далі працювати, рятуючи свій дім. Але в думках, рятуючи і спорт Херсонщини.
Той спорт, в якому є приводи для гордості, навіть за таких обставин.
На Паралімпійських іграх-2024, що відбулись у Парижі, три спортсмени представляли Херсонську область. Два з них – з Херсонської ДЮСШ для дітей з інвалідністю. Легкоатлет Іван Тетюхін посів 5-е місце у забігу на 200 метрів і учениця Руслана Малашенко, Чемпіонка світу та багаторазова призерка міжнародних змагань Світлана Півень посіла 12-е місце Паралімпіади у штовханні ядра. Вони були дебютантами ігор і, за словами директора ДЮСШ, – це молоді і перспективні спортсмени.
Серед минулих переможців – Єлизавета Мерешко, пʼятикратна Паралімпійська чемпіонка.
У вересні 2025 відбудуться Дефлімпійські ігри. Від школи також будуть кандидати – плавець, борець і легкоатлетка.