Слово “окупація” ми, звичайно, чули, але це було у підзабутому університетському курсі з історії або у давніх розповідях бабусь та дідусів, які пережили це у Херсоні у часи Другої світової війни. Тоді, наше місто також перебувало в окупації. Хто ж міг подумати, що нам самим доведеться пройти цей тяжкий шлях і на своїй шкурі відчути всі жахи рашиського окупаційного режиму.
Херсон у полоні російських військових опинився на початку березня після кількаденних боїв на Антонівському мосту. Колона ворожої техніки зайшла у місто, розстрілюючи людей та будинки, захопили адміністративні установи та встановили свої правила гри. Ну як встановили? Намагались встановити, бо “асвободітєлям” чинили шалений опір херсонці.
Окупація – це болото, яке засмоктує поступово, бо спочатку ти ще намагаєшся вибратися, з усіх сил б’єш по багнюці руками і ногами, думаєш, що тобі це вдасться. Спочатку, ти ще до кінця не усвідомлюєш куди потрапив, тебе огортає розгубленість та заперечення нових жахливих умов життя.
Перші дні окупації мені запам’яталися безкінечними чергами та дефіцитом усіх звичних продуктів та побутових товарів. Це коли вийшовши зранку з дому за хлібом та кормом для собаки назад поверталась коли вже сутеніло. Те що у мирному житті займало максимум півгодини часу тепер перетворилося на багатогодинний квест: знайти, відстояти чергу… і не факт, що купити.
У Херсоні стояла лякаюча тиша, місто напів порожнє, бо люди боялись вийти з домівок, і лише черги: до аптеки, до супермаркету, за хлібом… Останній, до речі, на якийсь час також став дефіцитним товаром, бо у місті була проблема з дріжжями: вони закінчувались, а завезти їх було проблематично, люди навіть почали їх виготовляти у домашніх умовах. Мій особистий рекорд у черзі за хлібом – майже три години, і це був найсмачніший хліб у моєму житті, не витримала – їла по дорозі додому.
Місто огорнув страх та невизначеність. Ти сидиш у кутку в квартирі з телефоном у руці і безкінечно горкаєш стрічку новин, там намагаєшся знайти відповіді на питання: як жити далі? І раптом з’являються чутки, що окупанти готуються провести у Херсоні свій фейковий “референдум” про створення так званої “ХНР”. І страх раптово щез, з’явилася сила та спроможність боротися, чинити опір, довести всім, що “Херсон – це Україна”! І херсонці боролись – сміливо, героїчно, консолідовано. Багатотисячний проукраїнський мітинг не налякали не озброєні окупанти, ні ворожа техніка, ні постріли у повітря.
Мітинги збирались мало не щодня, викликаючи захоплення та гордість за земляків. Пізніше проти мирних беззбройних людей орки почали застосовувати світлошумові гранати зі сльозогінним газом та зброю на ураження, а херсонці, навіть знаючи про це, все одно продовжували протестувати. Згодом протестний рух перейшов у підпілля, але спротив не припинився і до сьогоднішнього дня.
Окупація – це постійні емоційні гойдалки: то вгору, то вниз, від розчарування, зневіри, страху до паростків надії, віри та обнадійливих новин з фронтів. У моменти, коли гойдалки летіли в емоційну прірву, то дуже допомогали вітання з сусіднього Миколаєва, який постійно потерпав від ворожих обстрілів, але незважаючи на це, всіляко підтримував окупований Херсон. Це те, що давало сил не втрачати надію.
У якийсь момент я вирішила, що я не можу і не хочу мовчати про те, що відбувається у рідному місті, адже у інших містах не усі розуміли, як живе Херсон в окупації. Це були такі собі щоденники у соціальній мережі з хеш-тегом “життя в окупації”. Це історії про життя херсонців, їх думки, їх труднощі, південний оптимізм, спротив окупантам. Історії про те, що ми намагались жити, незважаючи на сумні реалії життя. Історії про незламних херсонців та недолугих окупантів. Ну як ось ця, наприклад:
“Біля Дніпровського ринку їде автівка,з відкритих вікон лунає «Ой у лузі червона калина». По вулиці кульгає дідусь, прислухається і потім вигукує, піднімаючи вгору свою палицю, : «Молодці! Україну їм ніколи не перемогти!».
“Біля блок-посту у передмісті стоїть рашист. По дорозі суне місцева бабця з тачкою, випадково зіштовхується з цим російським військовим.
-І чого ти тут стоїть? Доходяга! Тебе ж і вітром здує! І мені заважаєш тут ходити!
Геть! – лютує бабця.
Той у відповідь лише кліпає.
-Слава Україні! Ну, кажи! – гримає стара далі.
-Та стопудово! – видихає рашист.
Реготали до сліз усі, хто стояв на блок-посту.”
Окупація – це машина часу, яка повернула Херсон на 30 років назад. Хто пам’ятає лихі 90-ті, той зможе уявити нинішнє життя у Херсоні. І ми так само, як тоді, намагаємось вижити. От тільки тоді ми не знали, що може бути інакше, а тепер знаємо, і це дуже сумно. Місто перетворилось на один великий суцільний базар, торгують усі і усюди. Мабуть, найколоритнішим з них є Дніпровський ринок, який став і місцем купівлі-продажу, і головним міським променадом. Тут призначають місце зустрічі, тут під процент можна здобути готівку, тут можна почути останні новини.
Насправді, на ринку є все! Фермерська городина, пиво «Крим», горілка на розлив (з бідонів, літр 200 грн), ліки, завезені з Криму(продаються просто з капотів машин), м’ясо ( продається просто біля дороги, по якій поруч їдуть машини), цигарки «Стюрдесса»(ну самі розумієте звідки), так само на вулиці продають домашнє молоко…Цей треш став сьогоденням!
Відразу скажу: я нікого не засуджую, усім людям потрібно якось вижити. Просто дивуюсь як з усією цією антисанітарією херсонці ще живі.
Окупація – це життя без зв’язку, без прав, без свободи. Жити в Херсоні з кожним днем тяжче та небезпечніше, окупанти “закручують гайки” усе сильніше і сильніше. Вже півтора місяця у місті не працює український зв’язок, майже весь інтернет-трафік йде через Крим. Тобто контролюється спецслужбами рф, навіть маленькі діти та пенсіонери засвоїли, що до інтернет підключатися потрібно лише через VPN.
Можна придбати російську sim-картку, залишивши свої паспортні дані, можна без них, але в два рази дорожче, у перекупів. Хто не хоче, той змушений ловити wi-fi у кав’ярнях, щоб прочитати новини чи зателефонувати рідним.Це вже така нова херсонська традиція: ранкова кава у кав’ярні з wi-fi та місце зустрічі близьких за духом.
Херсон нині є територіє свавілля та терору, де почуваєшся беззахисним та безправним. До твого житла можуть увірватися російські військові з обшуком, тебе можуть забрати на вулиці та повезти у невідомому напрямку, тут ти просто можешь щезнути і допомоги просити ні у кого. Місто у полоні окупантів разом з усіма його мешканцями. Люди тут виживають як можуть, з останніх сил, тримаючись лише на вірі у звільнення ЗСУ території.
Херсон окупований, але нескорений.Херсон за час окупації впевнено отримав і підтримує звання міста партизанської слави. Мало не щодня ми чули повідомлення про зниклих чи вбитих вночі окупантів. Вночі відбулося багато такого, що на ранок ставало гордістю для херсонців, а для російських військових – суцільним жахом.І вже звично на ранок місто майоріло ще більшою кількістю жовто-блакитних стрічок та патріотичних написів на парканах, будинках, стовпах.
Херсон чекає на звільнення, з усіх сил підтримуючи своїх людей. Свій бойовий дух. Поки музикант просто посеред херсонського ринку грає на гітарі гімн України. Поки у дворику спального району з колонки молодь слухає українське радіо і вечірнім містом розноситься «Ой у лузі червона калина». Поки малий херсонець, який ще навіть не вимовляє усіх літер, голосно декламує «Батько наш Бандера». Херсон – це місто дивовижних та нескорених людей! Вони щодня пишуть свої героїчні історії, щодня чинять опір окупантам, щодня голосно заявляють: Херсон – це Україна!
І навіть зараз у серці Херсона, на вулиці Суворова, лунає спів талановитої та сміливої дівчини. В окупованому місті вона співає пісню українського гурту «Антитіла». «Нічого не бійся, у кінці сценарію хеппі-енд… Там, де ми є», – лунав Херсоном її спів. І на душі теплішає, коли у коментарі під відео з херсонською співачкою читаєш коментар не менш героїчного хлопця: «Я з Херсона і я в ЗСУ, щоб повернути наш ХЕПІ-ЕНД».
Оксана Наумова