Міни, мед і люди з Калініндорфу: як Калинівська громада долає наслідки війни і підриву Каховської ГЕС

Благодатівка, Андріївка, Сухий Ставок, Давидів Брід – минулого року ці села на Херсонщині не сходили зі зведень Генштабу ЗСУ. На берегах Інгульця вкінці літа 2022 року розгорнулася військова операція, в ході якої українська армія звільнила низку населених пунктів і готувала один із головних плацдармів для контрнаступу у Херсонській області, який зрештою завершився звільненням усього правобережжя.

Через рік ці села знову фігурують у офіційних зведеннях – як жертви підриву Каховської ГЕС. На спорожнілих вулицях знову видно сліди трагедії. Люди оплакують жертв і втрачене майно. Довкола стоїть їдкий болотяний запах.

Учасники боїв за звільнення Херсонщини розповідають, що звільняти села у прибережжі Інгульця було дуже важко. Росіяни зайняли зручні позиції на лівому, високому, березі річки, звідки було добре видно маневри ЗСУ. Численні штурми і спроби форсувати часто призводили до тяжких втрат з українського боку. Наші диверсійні групи неодноразово проникали вглиб окупованої території, використовуючи знання місцевості, допомогу цивільних та інші хитрощі. Воїни ЗСУ розбивали малі угруповання росіян, нищили і захоплювали їхню техніку, руйнували укріплені позиції – готуючи загальну перемогу.

Що переживали люди на лінії фронту у момент боїв? Чим запам’ятався період окупації? Як вдавалося допомагати ЗСУ? І як мешканці долають наслідки підтоплення, яке несподівано дісталося аж сюди – за десятки кілометрів на північ від Каховської ГЕС?

Команда МОСТа побувала з експедицією у селах Калинівської громади на Інгульці, щоб подивитися на сліди російських воєнних злочинів і побачити приклади героїзму та жертовності, які допомагали місцевим мешканцям вижити і дочекатися звільнення.

“Вони все перетворювали на жахіття, прострілювали портрети Шевченка”

Поля з яскраво-червоними маками і пахощі степового різнотрав’я супроводжують нас із самого ранку. Сонце припікає так, що, здається, на занедбаній ґрунтовій дорозі скоро почне плавитися каміння.

За кілька годин шляху на північ від Херсона ми їдемо долиною Інгульця. Дорога чітко повторює круті вигини річки. Я виріс на Херсонщині, але дуже шкодую, що не бував у цих краях раніше. Тут нетипові ландшафти, не схожі на інші райони області – низини, маленькі ліски при річці, кам’янисті схили. Можу лиш уявляти, як інгулецькі береги виглядали раніше: тепер усе зафарбовано сірим – це мул, що залишився після розливу Інгульця, спричиненого підривом Каховської ГЕС.

Калинівська селищна громада, що в Бериславському районі, стала однією з жертв підтоплення. До громади входить 12 населених пунктів. Саме Калинівське засноване на початку XIX століття. Тут проживали великі громади німців і євреїв, що відобразилося у перших назвах поселення – Велика Сейдеминуха, Калініндорф.

До повномасштабного російського вторгнення у селах громади проживало близько 4 тисяч людей. Війна змусила мешканців покидати домівки. Проте поїхали не всі.

“Багато людей пережило окупацію. Коли ми приїхали, тут було 400-500 мешканців. І вони досі намагаються повернутися до реального життя”, – з сумом каже Максим Кожем’яка, начальник Калинівської селищної військової адміністрації.

“З чим ми зіткнулися на початку – це катівні. В будинках, в підвалах, під спортзалом у школі… Всі місця соціальної сфери вони перетворювали на якесь жахіття. Якщо не катівні, то це бруд, руйнування, це зарізані свині в школі, це постріляні портрети Шевченка”, – розповідає про наслідки окупації Максим Кожем’яка, сидячи на лавці біля сільської ради.

Максимові постійно телефонують або підходять за порадою прямо на вулиці. Очі в чоловіка невиспані. Кожному він намагається приділити увагу. 34-річного Кожем’яку призначили керувати адміністрацією 19 вересня 2022 року – тоді частину сіл громади вже звільнили, але Калинівське ще залишалося окупованим. 

Максим Кожем’яка розповідає, що найбільше нарікань у людей було до окупантів із самопроголошених псевдореспублік “ДНР” та “ЛНР”, які найбільш жорстоко ставилися до місцевих. Кожем’яка говорить, що в селі зафіксували випадок сексуального насилля російських солдатів над жінкою.

“Хоча це одна країна, це люди наші… Це дуже складно зрозуміти”, – обурюється голова адміністрації.

“Страшно. Люди просто приходять і плачуть” 

Мешканці Калинівської громади прагнуть якомога швидше повернутися до нормального життя. Це мотивує їх відбудовувати зруйновані будинки і школи, розвозити воду, сортувати гуманітарну допомогу. Біда – згуртовує. Після звільнення сюди повернулося близько тисячі людей, попри те, що низка сіл на лінії фронту зазнали значних руйнувань. Андріївка і Сухий Ставок знищені повністю. Тепер там ніхто не живе.

“Ми так сподівалися вже починати відбудову, а тут це підтоплення – як по живому, – розповідає Максим Кожем’яка. – Особливо, коли спочатку були пошкодження внаслідок обстрілів… Розумієте, людина вклала вже щось, зробила там ремонт, вікна поміняли, люди допомогли дах накрити – і затопило все. Це на свіжу рану. Приїжджають ДСНС, відкачують воду – і завалюється будинок. Це страшно. Люди просто приходять і плачуть”. 

У військовій адміністрації вже будували плани на відновлення двох шкіл у Калинівському і Бобровому Куті, очікували допомогу від “шефських” обласних адміністрацій, які мали допомагати відновлювати приватні будинки паралельно з програмою єВідновлення. Однак підрив ГЕС і підтоплення кількох сіл нашкодили цим намірам. Від води постраждало щонайменше 168 будинків. Частина осель уже не придатна для життя.

Проводячи нас центром Калинівського, Кожем’яка розповідає про те, як допомагають волонтерські організації, військові та небайдужі люди з різних регіонів: привозять питну воду (це одна з найважливіших потреб наразі), будматеріали, продуктові набори, ліки. Максим невтомно згадує всіх доброчинців і дякує кожному за підтримку.

Ще одна проблема, з якою борються на деокупованій Херсонщині – це мінування. По селах і у полях залишається чимало вибухових пристроїв, на яких досі підриваються люди. Очищувати землі у Калинівській громаді допомагають військовослужбовці зведеного підрозділу Державної служби транспорту.

“Звісно, є випадки, коли самі [сапери] підриваються, калічаться, але вони працюють дуже якісно, з ранку до вечора, на вихідних. Це чудові люди – вони нам, як рідні. До них усі звертаються за допомогою, бо знають, що хлопці ніколи не відмовлять, яка б складна ситуація не була. Чи то ракета “Смерча” в будинку, чи то міна, чи якась інша проблема – вони завжди вийдуть”, – розповідає начальник адміністрації. 

Максим Кожем’яка додає: у громаді є жертви серед цивільних. Люди збирають дрова у лісосмугах або метал – там їх підстерігає небезпека. Дуже ризикують фермери, коли виходять на польові роботи, адже повністю розмінувати сільськогосподарські землі ще не вдалося. Підтоплення “розмило” карту розмінувань, і тепер деякі території потрібно обстежувати заново. 

“Один танк стояв біля церкви, інший – біля мого будинку”

Біля входу на шкільне подвір’я лежить купа вживаного одягу – це частина допомоги від мешканців із інших регіонів. Новий одяг адресно віддавали тим, хто найбільше постраждав від підтоплення. 

Трішки далі, в затінку, за столом сидить чоловік, який видає односельцям продукти. Усе фіксує в журналі: що видали, кому, підпис, фото – для звітності. Олександр Соколенко пережив у Калинівському весь період окупації, а тепер допомагає громаді як волонтер. 

“До нас росіяни зайшли 9 березня. Почали займати пусті дома, виламували двері, щоб там поселитися. Поставили два танка: біля церкви і біля мого будинку по вулиці Українській. Потім, аж у серпні, міномети поставили у мене за хатою, і велася перестрілка”, – згадує Олександр. 

Чоловік зізнається, що серед чужинців траплялися й “добрі люди”, але здебільшого російські військові поводилися агресивно: “Приставали до людей, вимагали гроші, садили на яму”. Його син теж “пресували” і допитували: у нього в телефоні знайшли знімки, які Соколенко-молодший відправляв українським службам.

Олександр зізнається, що в Калинівському були односельці, які пішли на співпрацю з окупантами: здавали активістів загарбникам, погоджувалися обіймати посади. Один із них – Олександр, колишній мисливець – тепер перебуває під арештом.

“Він з ними знайшов спільну мову: їздив по селу, зброю забирав, про людей розказував. Потім вони і його кинули в яму, але відпустили. Не +ясно, що там трапилось… А коли закінчилося оце все, його арештували десь під новий рік”, – розповідає Соколенко. 

У прихильники “русского мира” у Калинівському записався і директор місцевої школи Павло Молявко. Спочатку він розквартировував росіян у селищі, потім “засвітився” на чолі окупаційної виборчої комісії під час “референдуму”, йому обіцяли посаду директора у херсонській школі. Перед звільненням Херсона Молявко втік разом із росіянами на лівий берег, а потім за кордон. 

“Моя місія – об’єднати народ у велику духовну родину”

Біля сільської ради у Калинівському стоїть священик у світлій рясі, розмовляє по телефону – розповідає про розклад богослужінь. Отець Віктор – настоятель храму Петра і Павла із селища Антонівка, що під Херсоном. В його рідній парафії вкрай напружена ситуація – щоденні обстріли з лівого берега Дніпра. Щоб не наражати прихожан на небезпеку, богослужіння в Антонівці поки що не проводять. Отець Віктор тимчасово служить у Калинівській громаді в храмі Архистратига Михаїла.

“Моя місія – проповідувати Слово Боже і об’єднати народ у велику духовну родину. Ми спілкуємося з людьми, і вони потихеньку відкривають духовні наболілі травми. Вони зараз потребують духовної підтримки”, – розповідає отець Віктор, ведучи нас вулицями Калинівського, густо всипаними стиглою шовковицею. 

Релігійна ситуація у самому Калинівському непроста. Місцевий Свято-Михайлівський храм досі займають священики Московського патріархату, називаючи себе “українською церквою”. Водночас, місцеві розповідають, що настоятель храму Віталій Бекер допомагав людям виїхати із села під час окупації, привозив ліки та речі першої необхідності. Через це росіяни тримали його під вартою. Згодом Віталію вдалося виїхати.

“Ми познайомилися телефоном. Він визнав, що до цього часу, до війни, перебуваючи у Московському патріархаті, обманював людей тим, що називав їхню церкву єдино правильною. І він це з такою огидою сказав… Але позиція його помінялася. Він дуже чудова людина, бо допомагав людям виїжджати, ліки привозив. Він вболіває за Україну. Виїхав – але вірить, що буде наша перемога і він повернеться”, – описує своє знайомство з Бекером отець Віктор.

Ми розмовляємо біля простріляних воріт перед входом до маленької церкви, де священник проводить богослужіння. Фактично, це звичайна хата на подвір’ї біля великого храму, який для вірян зачинено. Священик у розпачі через те, що українська релігійна громада перебуває у такому становищі.

“Звичайно, це дуже важко. Люди, які хотіли би піти в цей храм, не йдуть, бо там служба проводиться російською мовою. Приїжджають монахи, які розказують, що це є українська церква, але підпорядкування Московському патріархату. Тобто церква агресора. Люди дивуються: як-то так, що ми не можемо ввійти в церкву і служити там?”, – каже отець Віктор, показуючи на розбиті шибки великої церкви.

Біля входу до Свято-Михайлівського храму представники української релігійної громади встановили пам’ятник. Він має форму стіни, яку розділяє уламок від російської ракети з реактивної системи залпового вогню “Смерч”. На стіні напис: “Вічна пам’ять і Царство небесне односельчанам, які трагічно загинули під час окупації нашого села «русским миром» з березня по листопад 2022 року”. Місце вибрали не випадково: саме біля храму російські окупанти розміщували техніку і особовий склад. Саме звідси вони обстрілювали сусідні українські села.

“Дрони літали сутками. Просто вибивали село”

У село Мала Сейдеминуха ми в’їжджаємо вузькою асфальтованою і порослою травою дорогою. Довкола видніються розтрощені будинки, залишки військової техніки і високі бур’яни – звична картинка для багатьох населених пунктів звільненого правобережжя. Звична і болюча.

Староста Благодатівського округу Наталія Муравчук зустрічає нас щирою посмішкою, наче старих друзів, з якими давно не бачився. Запрошує до двору. Пані Наталія займає свою посаду з лютого 2023 року. Попередній староста – Віктор Яценко – загинув під час обстрілу минулого року.

Наталія Муравчук живе біля Інгульця із 1975 року. Переїхала з Криму. Каже: як тільки побачила цю місцевість – річка, ліси, степ – одразу закохалася. 

До війни її родина тримала невеликий магазин, займалася домашнім господарством – вівці, птиця, пасіка. Російське вторгнення зруйнувало звичне життя – на подвір’ї жінки пошкоджено кухню, будинок, автівку. Снаряди прилітали й на город. А вже після звільнення чоловік пані Наталії Петро підірвався на міні. Лікарі мусили ампутувати йому частину ноги.

“Прекрасне життя у нас було. Тільки ми це оцінили, як війна прийшла. Як росіяни заходили, обшуки робили, казали: «У вас тут у кожній хаті унітаз і ванна! О, так ви буржуї!». Але ви самі бачите, що я небагато живу – нормальні людські умови в селі”, – розповідає староста, проводячи нас подвір’ям повз пасіку, над якою гудуть працьовиті бджоли.

Господар недавно викачував мед, пані Наталя розповідає нам про тонкощі цієї технології і дає скуштувати шматочки солодкого забрусу.

До війни на території старостату мешкало кілька сотень людей. Тепер села спорожніли. Сьогодні у Малій Сейдеминусі залишилося близько 25 жителів. “Ми як велика сім’я”, – ділиться пані Наталія. Ще кілька десятків мешканців залишилося у Благодатівці та Новогреднєвому. 

Будинки сильно постраждали від обстрілів – заледве вдасться знайти повністю вцілілу оселю. Найбільше обстрілів фіксували уже після того, як підрозділи ЗСУ встановили контроль над цими територіями наприкінці серпня 2022 року.

“Наші точково працювали. Люди передавали їм інформацію, підказували, що де стоїть. А як визволили, тоді росіяни почали нас обстрілювати масово, дрони літали сутками, просто вибивали село. Люди повипускали корів, я баранів відпустила. У нас у селі понад 100 корів було – так вони тут лежали на дорогах розірвані… І мені якось дісталося добряче: пішла на город по буряк, а в сусідній будинок снаряд приземлився. Мене кинуло хвилею, вся в землі. Встала і думаю: руки, ноги цілі – жива. Бачу. Біжу до сусідки, кричу: “Лариса Андріївна, кажи щось, щоб я зрозуміла, чи чую, чи не оглохла”, – згадує Наталія Муравчук.

Під час окупації маленькій громаді вдалося вижити завдяки взаємодопомозі. В кого що було – зносили і ділилися. Готували і їли спільно, у підвалах ховалися разом. 

Пані Наталія теж нарікає на жорстоке поводження з боку солдатів із окупованих районів Донбасу. 

“Озлоблені на нас були. Кажуть: «Ми 8 років сиділи, наші жони в окопах рожали, а ви тут дні народження празднували». Потім трохи затихли. Але все одно знущалися. Хлопців з нашого села держали у погребі. Один загинув, іншого побили за те, що вийшов на пагорб по телефону говорити – зараз зі шрамом і ходить”, – додає староста.

Пані Наталія залишалася в селі через 92-річного батька, який не хотів покидати рідний дім. Лише після деокупації, коли почалися сильні обстріли, чоловіка вдалося вивезти. “Ми його трошки обманом вночі на тачці викотили, аж до Благодатівки тягнули 10 кілометрів. Дякуючи, що у нас тут хлопець один був, поміг нам. Але цей хлопець загинув”, – з сумом опускає очі жінка.

“Лежить весь чорний і не балакає”

Наприкінці серпня минулого року в цих краях відбувалися жорсткі зіткнення української армії з силами окупантів. Разом із Наталією Муравчук ми вирішили проїхатися сусідніми селами, щоб поспілкуватися з мешканцями, які пережили окупацію.

Микола Соколенко з села Новогреднєве присідає на лавку, щоб випити води. Його дружина в цей час перемиває посуд, вимазаний багнюкою після підтоплення. Засмаглий чоловік із натрудженими руками спочатку здається дещо озлобленим, він неохочий до бесіди. Проте староста просить його поділитися пережитим.

Під час одного зі штурмів підрозділ ЗСУ вступив у бій із противником на вулицях Новогреднєвого. Більшу частину села тоді контролювали російські війська. Окупанти підбили бронемашину української групи, яка зайшла з півночі, зі сторони Благодатівки. 

“Якось ми сиділи з бабою, обідали. Воно як гехнуло – у мене в кухні аж штукатурка посипалася. Зовсім рядом”, – розповідає Микола Соколенко, активно жестикулюючи руками.

Після того вибуху односельці знайшли пораненого українського військового. “Він ось там лежав, за хатою”, – показує пан Микола.

Пораненого воїна заховали у сусідньому будинку, де на той час ніхто не жив. Місцеві годували його і доглядали. “Він лежить, весь чорний і не балакає. Очі обпечені, рот обпечений. Дівчата кажуть: якщо ти наш, махни глазами. Він махнув, документи показав – з Кіровоградщини… Йому врач треба, а тут іще ж орки були. Ми подумали: якщо їм його здати, то хай краще помирає, поховаємо. Але дівчата назбирали обезболювальних, пігулок усяких та й почали його доглядати”, – пригадує чоловік. 

Росіяни нечасто заходили у цей край села. “Тут ліс і річка, а з другого берега вже наші стояли. То вони, мабуть, боялися тут лазити”, – пояснює Ольга, дружина пана Микола.

Через кілька днів селяни побачили, що пораненому воїнові стало краще. “Бачу, що цей хлопець потихеньку оклигує. Ну, думаю, жити буде. А наші якраз почали заходити у Благодатівку. Я їду туди, зустрічаю бійців і кажу: у нас там ваш поранений лежить. Вони на мене матюком: мовляв, дід їх хоче завести в пастку. Ну, я розвертаюся і йду. Підходить один хлопець і каже: “Можете привезти його до нас?”, – розповідає Соколенко.

Тоді пан Микола повернувся до Новогреднєвого за пораненим солдатом. Каже: найважливіше було проскочити дорогою за лісом і сховатися під горбами, щоб не помітили росіяни. “Везу, а тут взриви пішли: попереду, позаду. Благодатівку крили. Ну – проскочили. Відвіз я його до школи, як мене попросили”, – згадує Микола.

Але на цьому пригоди не закінчилися. Буквально того ж дня Соколенкові довелося зустрітися і з росіянами, коли він прийшов у гості до родичів. 

“Тільки я ліг, коли приходять два орки з автоматами до мене: “Отвези нас за село или трактор давай”. Ну, трактора я їм не дав би, а відвезти мусив. Їхав і матюкався… Вивіз за село, бросив, вони побігли з автоматами і більше я їх тут не бачив”, – відводить очі пан Микола, поправляючи кепку.

Нині подвір’я Миколи Соколенка потерпає після підтоплення. Родина займалася фермерством – але трактор, сівалка та інша техніка тепер пошкоджена. Вода зайшла і в будинок. Меблі, побутова техніка, одяг та інші речі сушаться у дворі. Стіни всередині обсипалися аж до цегли. Ще одна будівля пошкоджена артилерійським снарядом.

Новогреднєве розташоване за десятки кілометрів на північ від зруйнованої Каховської ГЕС, вище за течією. Проте через розлив Інгульця – великої притоки Дніпра – на території Калинівської громади утворилися цілі озера. 

На момент підготовки цього репортажу Інгулець уже повернувся до свого русла. Після підриву ГЕС минуло вже більше місяця. Проте у низинах, де колись були людські городи і подвір’я, досі можна плавати на човнах.

Підрозділи ДСНС, волонтери і місцеві мешканці намагаються відкачувати воду. Для того, щоб осушити підтоплені території, все ще потрібно багато часу.

“Коли ти пережив таке, то цінності змінюються”

Благодатівка теж постраждала від великої води. В одному краю села компактно проживає кілька родин. Уздовж вулиці сушаться меблі. Люди розгрібають понівечене майно – більшість нажитого піде на сміттєзвалище. В кінці вулиці стоїть вода, з якої стирчить стара сільгосптехніка.

Подвір’я Вадима Галича теж постраждало від обстрілів – було кілька “прильотів”. Тепер нова біда – підтоплення.

“Обстріли були дуже часто, ми по підвалах сиділи. Нас тут 20 чоловік лишилося. Коли не було обстрілів, то їздили, провідували, щось привозили, піддержували морально. А вже як наші були, то гуманітарку возили. З росіянами намагалися не перетинатися, але з обшуком до нас приходили. Годину ходили, перевіряли всі шкафчики. Розказували нам, які ми зомбовані, як ми любимо Україну. То було смішно”, – спокійно говорить Вадим, місцевий підприємець.

Односельці просять Вадима розповісти історію з прапором.

“Та що там? На виборчій дільниці у нас була жовта і блакитна матерія. Я зробив з неї прапор, повісив його на пам’ятник. І перебив їхній кабель зв’язку, що лежав по селу. Прийшли наступного дня троє озброєних до зубів. Трошки мене “навчили життю”, по шиї надавали. Обіцяли прямою наводкою хату розбити з танка. От і вся історія”, – скромно посміхається Вадим Галич і присідає, щоб випалити цигарку. 

На зворотньому шляху Наталія Муравчук переконує, що мешканці, які залишилися у цих селах, навряд чи кудись поїдуть. Навіть у випадку, якщо їм дадуть житло. Вони стільки пережили – важко уявити, що їх щось зрушить з місця.

Староста бачить своє завдання в тому, щоб залучити якомога більше допомоги для людей. Жінка постійно перебуває на зв’язку з односельцями і знає, чим вони живуть. Для ремонту помешкань треба багато будматеріалів, побутової техніки, питної води, пального. Водночас, не можна сказати, що мешканці відчувають себе покинутими. Волонтери, адміністрація та екстрені служби намагаються забезпечити найперші потреби людей. 

Попри ампутацію у чоловіка, побитий будинок і загальні руйнування Наталія Муравчук каже: “У нас все добре, в інших є гірше”.

“Знаєте, коли ти пережив таке, то цінності змінюються. Будинки, машини, майно – це приходяще: сьогодні маєш, а завтра – нема. Кидаєш все, коли рятуєш життя. Я кинула все і пішла ні з чим, із торбочкою. І дітей на плечах потягла. Саме головне – сім’я. Щоб тебе чекали в сім’ї, щоб ви когось чекали, щоб із дітьми було все добре, з батьками, з рідними. Щоб люди добріше друг до друга відносилися, щоб менше злоби було… Тому я й стараюся: хочу, як те сонце, всіх обігріти. По дому точно нічого не встигаю. Якби не Лариса Андріївна, я не знаю, як би була”, – посміхається Наталія Муравчук, наливаючи нам у скляні банки свіжого запашного меду.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.